Прогулянки околицями Кам’янського: слідами продовольчої програми 90-х

За лівобережним житловим масивом, на північ від мікрорайонів 10 та 11 є територія, яка ще пам’ятає часи, коли мешканці Дніпродзержинська, щоб прогодувати родини, влаштовували сади та городи на самовільно захоплених землях. Дехто продовжує хазяйнувати тут і досі.

Автор: Валентин Фіголь.

Землякам, які скаржаться сьогодні на важке життя, економічну кризу та бідність, хочеться нагадати часи, про які говорять: «Це були 90-ті, ми виживали, як могли».

На початку 90-х років 20 сторіччя в молодій незалежній державі Україна стався справжній економічний колапс. Люди, за старою радянською звичкою, продовжували ходити на роботу, місяцями не отримуючи зарплатню. Грошей у людей просто не було, і взяти їх було ніде – спекулювати краденим з заводів вміли не всі…

«Батьки – обоє з інженерною освітою, але без комерційної хватки, одразу залишились без грошей, — згадує мешканка лівобережжя Ганна, яка на початку 90-х була ще школяркою. – Траплялось таке, що прийдеш зі школи – а в холодильнику порожньо…»

Багато мешканців Дніпродзержинська тоді кинулись виконувати власну «продовольчу програму». Люди почали брати в обробку ділянки землі під городи – вирощували картоплю, соняшник, іншу городину. Подекуди ці земельні ділянки надавали підприємства своїм працівникам. А були такі місця, де люди самовільно захоплювали земельні ділянки і влаштовували там плантації (завдяки бразильському телесеріалу «Рабиня Ізаура» такі городи люди називали «фазендами»).

Залишки таких самовільно влаштованих «садових товариств» ще можна побачити на лівобережжі – вздовж Єлізаветівської траси від мосту до «п’яної дороги» та на північ від 10 мікрорайону в бік соснового лісу.

«Городити тут городи почали ще в середині 90-х років, — згадує Ганна. – Хто першим почав – не знаю, але буквально протягом року все було вже обгороджено саморобними тинами, скрізь вирувала робота».

Насправді перші городи ближче до каналу виникли ще в середині 80-х років. Але справжнього розмаху цей рух дійсно набув вже в 90-х, з настанням економічної кризи.

Самозвані садоводи облаштовувались солідно і надовго. Багато ділянок мали огорожу з підручних матеріалів. Люди не просто влаштовували грядки для вирощування продуктів харчування – поступово тут утворювалась особлива спільнота людей, які перетворювали територію на зону відпочинку на кшталт легальних садових товариств. Садоводи будували на ділянках сарайчики для садового реманенту, саджали плодові дерева та виноград, розбивали квіткові клумби.

«Тут я отримала перші враження від роботи на землі, в садку. Тут вперше копала грядки, посадила дерево…» — згадує Ганна.

Городи неможливі без поливу, тому люди почали добувати воду старовинним народним способом – копати неглибокі колодязі, які по селах називаються «копанки».

Сусіди швидко перезнайомились, багато хто товаришував.

Городи зазнавали постійних спустошливих нападів: мародери ламали огорожі та споруди, обносили сади, забирали врожай. Люди боронили свої надбання, як могли: міцніше городили тини, сторожували по черзі в пору достигання плодів.

«Батько, як і інші чоловіки, ходив сторожувати в свою чергу, — розповідає Ганна. – Це було небезпечно: одному з сусідів злодії розбили голову, коли він спробував їх затримати!»

Самозвані садоводи та городники мужньо опирались руйнівній силі мародерів майже до кінця 90-х, потім люди знайшли собі якісь заняття для заробляння грошей, і «сади» почали порожніти.

Сьогодні тут панують пустка й тиша. В кронах здичавілих фруктових дерев хазяйнують птахи. Але на згадку про людські зусилля і важкі часи лишилось чимало: дерева й кущі, квіти й виноградні лози.

Люди не забули цих місць. Витоптані стежки петляють поміж фруктовими деревами, нагадуючи про гостей, які збирають врожаї. На галявинах – сліди пікніків.

Досі є вода в копанках, навіть закиданих мотлохом.

Дехто з садоводів-городників таки не здався: серед хащів можна побачити ділянки, які досі міцно огороджені. Всередині – доглянуті грядки, сліди збирання врожаю.

Самовільні «садові товариства» лівобережжя пішли в минуле. Але залишились в спогадах людей – як нагадування про те, як економічна ситуація в країні змусила їх, хоч і ненадовго, повернутись до роботи на землі.