Про особливості спілкування українською в Кам’янському говорили священнослужитель, поет та посадовець

Напередодні Дня української мови та писемності військовий капелан ПЦУ панотець Дмитро Поворотний, літератор Сергій Злючий та секретар міської ради м.Кам’янське Олександр Залевський ділились із земляками своїм досвідом та думками щодо розповсюдження української мови та культури.

Автор: Валентин Фіголь.

Захід під назвою «Жива бібліотека» відбувся 7 листопада в молодіжному закладі «М.И.Р. хаб», розташованому в будівлі кінотеатру ім. Шевченко.

За задумом організаторів, «живі книги» мали розповісти глядачам про те, як вони почали користуватись українською мовою і що це значить для них.

Всі промовці виросли в російськомовному середовищі, в дитинстві балакали російською.

Літератор Сергій Злючий почав розмовляти українською в 1992 році. Причин було кілька. По-перше, пан Злючий став депутатом міської ради Дніпродзержинська, та ще й головою депутатської комісії з питань реалізації Закону про державну мову. А державної мови депутат Злючий не знав…

По-друге, в 1990-му році в пана Сергія народився син. «Я сказав дружині: ми – культурна родина, маємо говорити українською, щоб син виріс в україномовному середовищі», — згадує літератор. Вчили мову всією родиною.

«Мені було що втрачати!» — зауважив поет. Він відмовився від 12-річного періоду російськомовної творчості.

«Починаючи з перекладів, я побачив, яка українська мова прекрасна: співуча, з нескінченими синонімічними рядами…» — поділився відкриттям пан Сергій.

Щоб писати українською, поет вивчав культуру та історію України.

Перехід на українську був важким процесом, визнає оратор. Особливо важко було спілкуватись в російськомовному оточенні. «Одна знайома навіть дорікнула мені: зачем тебе это надо – ты же культурный человек!..»», — згадує пан Злючий.

Спочатку пан Сергій підлаштовувався під середовище: з україномовними говорив українською, з російськомовними – російською. Але згодом перестав так чинити: «Я – українець, я на своїй землі. Хто не розуміє – хай вчить мову!»

В родині поета, за його словами, російська мова не вживається.

Для панотця Дмитра Поворотного перехід на українську мову був пов’язаний з воцерковленням. Спочатку він був кліриком УПЦ МП, але йому не подобалось вести службу церковнослов’янською мовою. Також молодому священнослужителю не подобались антиукраїнські настрої, культивовані в надрах церкви.

А тут якраз почали виникати осередки української церкви зі службою україномовною – то пан Дмитро поміняв конфесію, і тепер служить державною мовою.

«В моєму серці нема кордонів, — розповів панотець. – Я можу російськомовному відповісти російською». Він нагадав: російськомовна Дніпропетровщина в 2014 році дала найбільше добровольців в АТО…

Третій промовець, Олександр Залевський, йшов до україномовності поступово, під впливом багатьох чинників. Тут і події в Україні, і нові знайомства – зокрема, з С. Злючим, спілкування з патріотично налаштованими українцями. «Хотілось впливати на події в країні, тому пішов у політику, став націоналістом, — пригадує секретар міськради від ВО «Свобода». — В 2010 році ми з дружиною вирішили спілкуватись в родині українською».

Ставши секретарем міської ради Кам’янського, пан Залевський намагався розповсюдити практику спілкування державною мовою в органах місцевого самоврядування. Навіть повісив на службовому кабінеті оголошення: хто не розуміє української – хай приходить з перекладачем.

«Посадовці намагаються користуватись державною мовою – на публічних заходах, сесіях міськради тощо, — розповів посадовець. — Але в особистому спілкуванні поки що, здебільшого, балакають російською…». Присутні на заході журналісти зауважили: якщо до посадовців звертатись українською – вони намагаються відповідати державною мовою.

«Я так захищаю Україну і все українське» — до цього можна звести відповіді ораторів на питання «навіщо вам балакати українською».

Запитань до «живих книг» у людей було чимало. Аудиторія цікавилась: як спілкуватись з російськомовними людьми? Необхідно позбутись «комплексу меншовартості», а для цього – вивчати українську історію та культуру, ставати освіченою людиною. Адже за радянських часів україномовних людей часто трактували як «забитих селюків»…

Не варто нав’язувати оточуючим українську мову, переконані оратори. «Я не люблю, коли нав’язують щось, і сам не роблю такого», — зауважив панотець Дмитро.

Як підтримати дітей, які опинились в російськомовному середовищі, цікавились слухачі. Власним прикладом і терплячим вихованням, відповіли «живі книги».

Що робити, щоб залучати своє оточення до української мови, питали люди. Спершу знайти власну мотивацію – повернутись до свого коріння, свого роду, відповіли виступаючі. А потім терпляче робити своє, пояснюючи: ми – українці, ми живемо на своїй землі і користуємось власною мовою, своєю культурою.