Навіть після найтемнішої ночі настає світанок

У той рік багато хто відкрив у собі нові здібності. 2014-й став точкою неповернення в історії сучасної України. Озираючись, розумієш, що навіть у важкі часи можна знайти промінь світла. А можна стати цим променем для когось. 

Так, волонтери стали рукою допомоги для багатьох мешканців постраждалих регіонів. 

Моя повість йтиме про маленьку школу у маленькому селі на Луганщині та про великих, сильних і сповнених віри людей. Адже саме люди творять історію та змінюють життя. 

Автор: Альона Падалка

Троїцька школа знаходиться в Попаснянському районі Луганської області. До початку війни вона навчала 100 дітей.

Марина Верцанова — директор цієї самої школи. Сім років, з 2010 по 2017, вона була відповідальна за дітей. Саме вона стояла на захисті права на освіту майбутнього покоління. Авжеж, Марина не була сама. Пліч-о-пліч з людьми, чиї серця більші за ненависть, вони боролись за життя школи. 

«Давайте по кожному року пройдемося», — сказала мені моя співрозмовниця Марина. А я й згодна. Адже найкраще, що можна зробити для створення глибокої бесіди — дати волю гостю та не перебивати. Ну, почали… 

«14-й рік. Зараз… Ви давайте мені декілька хвилин, щоб я трошки видихала. Тому що для мене це дуже важко. 14-й рік. У Слав’янську почались певні події. Ніхто не розуміє, що відбувається. Війна, не війна… Після цього взяли Попасну… Боже, згадувати це, звісно, дуже важко… В Троїцькому було затишшя. До нас їдуть біженці. Всі ми не розуміємо чому. Це зараз я вже розумію. Я пережила той шок. Два дні ми сиділи в погребі, два дні в бомбосховищі». 

1 жовтня 2014 року школа почала роботу. Все було добре. Але вже 29 жовтня в будівлю школи вперше потрапили снаряди. Це був вихідний, тому дітей не було. 

«Я дзвоню до свого керівника і повідомляю, що у нас пробомбили школу. А вона мені відповіла, що будемо відновлювати. Ми замінили шифер та скло, і школа відновила роботу». 

21 січня 2015 року почались активні бойові дії в селі. Дітей вже в школі не було. Почались перші постріли. 

«Ми всі були вдома. Ми не знали, що буде. Але почалась справжня війна: 40 днів без зупинки бомбили Троїцьке. Ми не могли вийти, ми дзвонили один до одного, поки телефони були заряджені. Звісно, електроенергії в нас не було. Оголосили повну евакуацію села». 

В березні Марина Верцанова повернулась додому. Тоді вона вперше увійшла в свою таку рідну, але таку іншу школу. 

«Ви розумієте… Це треба все пережити. Не було ні вікон, ні дверей. Я думала, що школу вже не відновлять, бо вона була дуже зруйнована».

У 2015 році волонтери з Дніпра протягли руку допомоги і майже від нічого почали відновлювати школу. Спершу роботи закінчили на першому поверсі. Школу запустили. Тоді в ній навчалося лише 17 учнів. 

У 2016 році в школі почали ремонтувати опалення. Домівка знань почала оживати. В наступні роки в школі з’явились нові інтерактивні класи, комп’ютерні кабінети, були замінені меблі та сантехніка. Усе це було зроблено за допомогю ЮНІСЕФ та інших організацій.

В цьому році в школі навчаються 35 учнів з 1 по 9 класи та 15 дітей у садочку. 

Марина Верцанова поділилась, що діти поважають школу та відвідують ії на кожне свято. 

«Знаєте, пережити те, що ми пережили… Я вважаю, цей зв’язок нікуди не дінеться. Все одно ми піклуємося один про одного». 

За останні п’ять років Марина Ігорівна пережила багато і поганого, і хорошого. Вона поділилась, яким бачить майбутнє своєї маленької Батьківщини — Донбасу. 

«По-перше, що може реанімувати Донбас… Це вугільна промисловість та сільське господарство».

Директорка вважає, що в ії рідному селі потрібно відновлювати сільське господарство. Треба заоохочувати дітей до участі в цьому секторі. За ії думкою, треба перейняти стиль ведення господарства у Польші. Невелички господарства — це ключ. 

А по-друге, треба створювати реабілітаційні центри. Марина Ігорівна мріє про створення такого у школі. 

«Я хочу двох страусів та поні. Ну, правда! Нехай приїжджають до нас з опорної школи. Вони зможуть подивитись на село, покататись на поні та погладити страусів. Я вірю, що ця мрія збудеться». 

Дуже важливо продовжувати мріяти навіть у важкі часи. Навіть після найтемнішої ночі настає світанок. Коли світанок настане для Донецької та Луганської областей? Ми можемо лише гадати. Але ми напевно можемо допомогти. Дізнайтесь, хто потребує вашої допомоги та протягніть свою руку. Може саме ваш вчинок стане початком повернення сина України — величного Донбасу.