Про продажних журналістів та скупих споживачів в Кам’янському

Авторська колонка Валентина Фіголя

Одразу зазначу: написане нижче не стосується тих дописувачів, хто за гроші пише брехню чи перекручує правду. Це не журналісти.

Журналісти – це люди, які день за днем розповідають про те, що відбувається довкола. Розповідають так, як воно відбувається. Принаймні, так, як про це розповідають учасники подій, документи та інші факти.

«Журналістика вмирає, як професія», — цю невеселу тезу я чую останні років 10. Мовляв, в епоху соціальних мереж кожен сам собі ЗМІ. Дійсно, повідомлення про події найчастіше з’являються спершу в приватних повідомленнях, а вже потім їх публікують новинарні інтернет-сайти та інформаційні агентства. Отже, врожай переглядів та емоційних відгуків, зазвичай, збирають автори первинних повідомлень.

Для журналістів така ситуація – не вирок, а виклик. Міняється місія засобів масової інформації та комунікації. Раніше більшості людей просто не було звідки дізнатись про новини, окрім газет, потім радіо та телебачення. Отже, журналісти мали на меті втамувати інформаційний голод споживачів своєї продукції. Сучасна людина має справу з інформаційним переїданням. Оскільки інформація споживається без обмежень, то самоотруєння неминуче. Адже переважна більшість дописувачів в мережі жодним чином не несуть відповідальності за написане. В світі чимало людей, які пишуть та тиражують брехню чи дурню – за гроші чи заради популярності, чи просто через нерозуміння. А інші люди цю масу інформації споживають. Це практично те саме, як харчуватись у їдальні, де їжа приготовлена ким завгодно і невідомо з чого.

В цих умовах місія журналіста – бути лоцманом для своїх читачів у бурхливому інформаційному океані. Журналіст – це той, хто не просто збирає інформацію, а перевіряє її, сепаруючи факти від припущень та вигадок. Опублікована журналістом інформація – це ніби страва, на якій стоїть особистий підпис кухаря. І кухар несе відповідальність за якість цієї страви. Споживач, який береже свій розум від самоотруєння, купуючи таку авторську страву, має бути впевнений в її якості.

Але повернемось до продажності журналістів. Журналісти працюють за гроші, як і кухарі. На жаль, в Україні з самого початку незалежності влада створила економічні умови, за яких видавати газету було економічно невигідно. Тобто продаж газет та рекламних послуг не дозволяв покривати всі видатки на виробництво та отримувати прибуток для розвитку ЗМІ. Адже читачі досі обирають газету подешевше та новинарний сайт з текстами якомога коротшими… Тому, по-перше, в журналістів завжди були низькі та напівлегальні (в кращому разі) заробітки. Через це люди йшли заробляти в інші способи або в інші сфери. Хто починав писати брехню за грубші гроші – переставав бути журналістом фактично.

По-друге, за таких економічних умов стало неможливо утримувати ЗМІ без інвестора – людини чи групи, яка покривала частково видатки видавця. А інвестор має свої інтереси, і редакція ЗМІ вже не вільна і не об’єктивна – вона має захищати інтереси свого інвестора…

«Хочемо правдивих новин та чесних, компетентних і неупереджених ЗМІ!» — кажуть читачі. То в чому проблема, земляки? Зберіться гуртом – всі, хто хоче споживати перевірений авторський інформаційний продукт, і відкрийте власний кооперативний ресторан «Правда». На власні гроші, на свої страх та ризик. Не подобається їжа – вийшли з кооперативу і перестали ходити до ресторану, та й по всьому. Якщо страви будуть кепські – підприємство саме розвалиться. Зате, якщо продукція смакуватиме, співвласники-кооператори матимуть свої, зі «знаком якості», інформаційні делікатеси. Можна споживати зі смаком та користю, та ще й пишатись тим, що ти є власником ЗМІ і годувальником журналістів.