«Я ніколи не повернусь додому…»

«Тут в мене нове життя – нові друзі, нові заняття. Але я відчуваю себе відрізаною скибкою і розумію – назад вороття немає», – так оцінює свою ситуацію Лариса Василівна, переселенка з Донбасу, яка 5 років живе в Кам’янському. (Задля безпеки родини, частина якої залишилась на непідконтрольній уряду України території Донбасу, редакція не розкриває її справжнього прізвища).

Автор: Валентин Фіголь.

– Як Ви стали переселенкою?

– Ми – я, два сини та родина старшого сина – жили в Горлівці. На початку 2013 року молодший син вирішив піти в армію. Пішов на контракт, і саме в  25-ту бригаду!.. Коли почались бойові дії, син саме служив. Тому ми ще якийсь час залишались в Горлівці – все чекали, коли армія прийде і звільнить місто.

Але почалась стрілянина, аж будинок здригався від вибухів. Старший син віддав мені свою маленьку доньку, яка народилась у 2012 році, і звелів тікати.

Спочатку я опинилась у Кривому Розі, нас прихистила одинока жінка. Але за півроку їй стало важко – в помешканні мала дитина… А тут якраз я дізналась, що в Дніпродзержинську збудували модульне містечко для переселенців. І вирішила переїхати. А вже потім Дніпродзержинськ став Кам’янським.

– Діти не приєднались до Вас?

– Молодший син після служби в армії поїхав за кордон на заробітки. А старший з родиною не прижилися ніде по нових місцях, і повернулись у Горлівку, забравши з собою доньку. Син підробляє електриком по приватних замовленнях – з того й живуть. Тому я тут живу сама.

– Як вам жилось в модульному містечку?

– Спочатку було скрутно, як на новому місці, не в своїй господі. Взимку холодно – влітку спекотно. А потім звикла. Я – інвалід, онкохвора, тому на пенсії. Потроху обжилася, познайомилася з сусідами. З’явилось хобі – прогулянки в лісі. Я навіть велосипед собі придбала.

В модульному містечку ми жили дружно, спілкувались, підтримували одне одного. Багато хто пробував впорядковувати територію навколо будиночків: ладнали клумби, саджали рослини…

З місцевим населенням у нас проблем не було, якихось конфліктів – теж. Молоді кам’янчани охоче приходять гуляти до містечка, спілкуються зі своїми ровесниками – дітьми переселенців.

Молоді люди з містечка одружуються з місцевими, приходять з дітьми гуляти…

У нас молодь гарна.

З 2015 року в модульному містечку був лише один інцидент: згорів один з будиночків через необережність мешканців з електрообігрівом, загинула мала дитина. Це було горе для всіх – плакали і сусіди, і гості.

– Нещодавно Ви переїхали до колишнього гуртожитку на Соцмісті, переобладнаного під житло для переселенців. З чим це пов’язане?

– Захотілось щось поміняти в житті. Все таки будинок – це стіни. До того ж 37 квадратних метрів житлової площі – це не 10 в модулі…

Хоч переїхала в практично порожню кімнату з однією електроплиткою. Але вже потроху обживаюсь, купую якісь речі для створення домашнього затишку. Придбала холодильник, мікрохвильову піч. Отримала грант на придбання швацької машинки, хоч бізнесу з цього поки що не вийшло.

– Чим же зайнятись самотній нетутешній жінці-інваліду в чужому для неї місті?

– Скрізь є люди! В Кам’янському я познайомилась із іншими онкохворими жішками з ГО «Амазонки Кам’янського». Також спілкуюсь з людьми з благодійного фонду «Карітас». Ми намагаємось допомагати людям, які опинились у скруті.

Коли допомагаєш комусь, власні проблеми видаються не такими болючими.

– Підтримуєте зв’язок з колишньою домівкою, з родиною?

– Так, ми підтримуємо зв’язок, я кілька разів відвідувала старшого сина в Горлівці.

Але я розумію: додому не повернусь ніколи. Тому що мого молодшого сина, який служив у війську, його знайомі дитинства і сусіди вважають учасником каральних операцій, ворогом. І з цим нічого не вдієш.