Історія міста складається з історій його мешканців, стверджують краєзнавці Кам’янського

Розповіді про історії окремих родин в історичному контексті – одна з ідей краєзнавців Кам’янського. Люди, зацікавлені історією ріднокраю, збираються в міській бібліотеці і розповідають одне одному свої родинні історії.

Автор: Валентин Фіголь.

Вечір родинних історій подарувала землякам Антоніна Питель, відома в Дніпродзержинську в радянські часи професійна співачка.

Перші дитячі спогади малої Антоніни – бабусина хата біля балки в Романково. Дівчинка народилась під кінець 50-х років минулого сторіччя слабенькою та всього півтора кіло вагою, і лікарі сказали батькам: добу не проживе… Бабуся вкрала онуку з лікарні і якийсь час ховала, потайки носила по ворожках та підживлювала якимись народними засобами. І дитина вижила, потроху зміцніла.

«Я ще пригадую з дуже раннього дитинства: снігу по пояс, і бабуся несе мене на руках крізь той сніг…» – пригадує А. Питель.

І от вже мала Тонька бігає за бабусею в балку за цілющими зіллями, вечорами лупають разом квасолю… Разом ходили і на «бабину роботу»: продавати на базарі городину та лікарські трави. «Бабуся вішала через плече спереду корзину, ззаду мішок – і ми вирушали на базар, – розповіла пані Антоніна. – Була прикмета: якщо дорогою туди зустрічали першим чоловіка – вдало попродаємо, якщо жінку – торгівля буде невдалою, навіть чекай неприємностей…»

Діда забрали на війну, і в 1943 році він пропав безвісти. Бабуся все життя чекала його і казала: знаю, він живий, тільки соромиться показатись, бо інвалід…

В дитинстві Антоніна зазнала злиднів: наприклад, не завжди мала взуття, то обмотувала ноги патинками, а зверху надівала колодки з дерева, якими користувались металурги, ходячи по розпечених шлаку та бризках металу. Так і бігали діти вулицею, стукаючи тими підошвами.

Тітка пані Антоніни молодою якось потайки взула черевики своєї матері на танці. Та так потанцювала, що й підбори повідпадали. То била її бабуся тими черевиками добряче – бо ж одні на всіх!..

Коли Антоніні було 5 років, в неї народився маленький братик: «Мама йшла на роботу, а я лишалась з немовлям – годувала його, міняла і прала пелюшки. Потім мене подружки витягали через вікно на гулянки. А як мати має вертатись із роботи – назад у вікно підсаджували».

Після школи в 1973 році Антоніна пішла до індустріального технікуму на спеціальність «технік-технолог в’яжучих матеріалів». «Чогось вирішила, що мова йде про в’язання…» – сміється зі свого вибору А. Питель. В технікумі було весело й дружно: одним піджаком користувались по черзі всі дівчата в групі.

В технікумі почала співати в художній самодіяльності. І так ті співи припали до душі юній Антоніні, що потроху з хобі перетворились у професію.

Тим більше, що із основною професією в дівчини «не склалося». Після технікуму її направили за розподілом в місто Волгоград.

«Ми зраділи, бо велике місто, – розповіла жінка. – Але нам сказали: або на завод залізобетонних виробів, де працюють зеки та алкаші, або до Урюпінська…» Урюпінськ зустрів вчорашніх студенток порожніми крамницями – за молоком треба було вставати в чергу з 5 години ранку. Рятували домашня тушонка та консервація.

Завод щомісяця завмирав на 2-3 дні: робітники пропивали получку…

Скоро Антоніна повернулась додому. І тут почалась її співацька кар’єра: дівчина починає співати в складі професійного вокально-інструментального ансамблю в ресторані «Світоч».

Це була справжня робота – як і скрізь в СРСР легальна. Такі ансамблі відносились до Об’єднання індустріальних ансамблів та дискотек. Від музикантів вимагали профільної освіти, і Антоніна поступила в музичне училище міста Орел на диригента хору. «В Київ чи Харків тоді поступити було набагато важче, тому їхали вчитись в Росію», – згадує артистка. В Орлі студенти пили брагу, а стара викладачка клубознавства лупцювала студенток по спині, щоб тримали рівну поставу.

Потім було 13 років роботи в «Світочі». Паралельно – гастролі: Ашхабад, Баку, Болгарія… В Баку з дівчиною ледь не сталося лихо: просто на вулиці серед білого дня під’їхало авто, і двоє чоловіків мовчки потягли Антоніну до салону. На щастя, нагодились свої, артисти, і буквально відбили її.

«Було дуже весело, – згадує роботу співачка. – Костюми робили самі, завжди щось вигадували…». Гастролі навчили і макіяж робити без дзеркала, і зачіску фіксувати дитячою присипкою. На гастролях встигали ще побігати по місцевих магазинах в пошуках дефіцитних товарів.

Під час демонстрації старих фотографій виявилось, що у присутніх краєзнавців тут чимало спільних знайомих. Було що згадати…

«Мені траплялось чимало чудових, талановитих людей!» – розчулилась пані Питель.

Професійні співи закінчились після розпаду СРСР, коли мистецтво почало стрімко комерціалізуватись. Пані Антоніна не зуміла пристосуватись до нових економічних моделей, тому довелось за часів незалежності України сьорбнути некваліфікованої праці. Навіть в поховальну контору підряджалась плести квіти для вінків.

«Нам було справді весело, хоч часто голодно і завжди бідно, – резюмувала свою життєву історію пані Питель. – І не лише завдяки молодості! Ми дивились в майбутнє без страху і з вірою, що далі буде ще ліпше!»

Історії з життя окремих людей – найкращі ілюстрації до історичної епохи, констатували краєзнавці розповідь. Ми живемо в часи масштабних історіографічних маніпуляцій. Тому тільки свідки можуть об’єктивно оцінити, як жилося людям в конкретний історичний період.