Екскурсії зниклими селами пропонують історики в Кам’янському

Екскурсії зниклими селами пропонують історики в Кам’янському

Карнаухівка, Тритузне – села, які поглинуло місто Кам’янське. Назви й історію цих колишніх сіл варто пам’ятати, переконані місцеві історики. Тож музей історії міста готує на «бюджет участі» проект екскурсій зниклими селами.

Автор: Валентин Фіголь.

Пам’ять про козаче коріння

Карнаухівка та Тритузне були старовинними козачими селами – так само як і Кам’янське та Романкове, нагадує Наталія Буланова, директор історичного музею Кам’янського. Територію цих сіл поглинуло Кам’янське, поки ставало містом, а потім було Дніпродзержинськом.

«Історія Карнаухівки, Тритузного, Романково – це пам’ять про козаче коріння мешканців нинішнього Кам’янського», – зауважила історик Н. Буланова.

Тому місцеві історики готують на конкурс партиципаторного бюджетування в 2021 році проект екскурсій – реальних та віртуальних, територією Карнаухівки та Тритузного.

Тритузне
Від села Тритузне залишилася лише назва залізничної станції

Якщо Карнаухівка як старостівство в складі міста Кам’янського існує й досі, то від села Тритузного мало що лишилось, окрім назви. Залізнична станція «Тритузна», розташована між цемзаводом та Дніпробудом, до села відношення не має – про це говорив ще років 5 тому покійний нині історик Ігор Подзерко.

Існує переказ про походження назви села Тритузного, заснованого в 1740 році. За цим переказом, бувалий запорізький козак, відставний військовий старшина Данило Семененко на прізвисько Тритуз заснував зимівник, навколо якого згодом оселилися інші козаки і селяни.

«Топоніми Карнаухівка, Тритузне ​​походять від прізвищ реальних осіб, які зафіксовані в документах і літературі. Наприклад, ордер панів старшин Кодакської паланки від 4 травня 1774 р козакові і жителю с. Тритузне ​​Степану Злому доглядати за садом біля Тритузної ​​чаті в урочищі», – писала історик Буланова в книзі про топоніми Дніпродзержинська-Кам’янського.

Прізвисько Тритуз козак Семененко, за переказом, отримав через те, що, маючи трьох синів, говорив людям: “Сини у мене як три туза!”.

Щоб зрозуміти причину гордості старого козака своїми синами, звернемо увагу на те, що словом “тузи” називалися не тільки гральні карти або важливі, впливові особи, а й невеликі, легкі човни-плоскодонки для плавання по річках та озерах. Такі суденця використовувались ще на початку 60-х років ХХ століття на човновій переправі через Дніпро біля колишнього Тритузного. Цілком ймовірно, що в цьому місці ще за часів Запорізької Січі був човновий перевіз і одна з козацьких “водних варт на човнах”.

На думку істориків, цілком можливо, що три сина козака Данила Семененко були перевізниками на трьох човнах-тузах, а одночасно і запорізькими “водними стражниками на човнах-тузах”.

Коноплянка та засипані озера

«Тритузне було дуже мальовничим селом, особливо з боку Дніпра», – згадує кам’янчанка Ганна Савелійовна, яка мешкала в селі в 50-ті роки минулого сторіччя. Село тяглося вздовж річки приблизно від нинішньої залізничної станції «Правда» на схід до Карнаухівки.

Територія села здавна ділилась на сегменти-«сотні». Перша сотня була розташована десь поблизу нинішньої «Правди», шоста – північніше кільця трамвайного маршруту №3.

Ганна Савеліївна потрапила в Тритузне в 1951 році, коли родину Костюків розігнали з рідної Вінничини репресії. Савелій Костюк, засуджений за збирання мерзлої картоплі взимку на колгоспному полі, був виселений працювати на Тритузнянському гранітному кар’єрі. В Тритузному репресований вдівець одружився з місцевою мешканкою Марією Діхтяр, в якої була хата на вулиці Плавневій. Скоро батько зміг забрати до себе й своїх дітей з Вінничини. Так 10-річна Ганна з лісових Гупалів потрапила в Тритузне на березі Дніпра.

Екскурсії
Озера засипані відвалами, а от річка Коноплянка – залищилась

«На північній околиці села була низка озер та ставків, – згадує пенсіонерка. – Озера називали Закітне, Глибоке, Блакитне. Вода в них була така чиста, що її можна було пити. Біля водойм часто відпочивали люди, ловили рибу».

Зі сходу Тритузне підходило до берега річки Коноплянка. Річка мала таку назву, бо на її берегах місцеві мешканці тіпали коноплі – готували сировину для тканини.

«Коноплі тіпали та плоскінь ткали всі – від дівчат 5 років до старих бабів, – розповідає пенсіонерка. – Поратись в холодній воді було нелегко – аж пальці зводило судомою. Тканина була груба, колола тіло, але вельми міцна».

Ще в районі 5 чи 6 сотні в 50-ті роки була бетонована канава, якою текла тепла вода, згадує пані Ганна. Канава вела з території «азотно-тукового» заводу, як тоді називали «ДніпроАзот». «Діти купались в тій воді, і ніхто не забороняв, не казав, що це може бути забруднена вода, небезпечна для здоров’я», – розповіла пенсіонерка.

Ще одним культовим місцем місцевих мешканців були «кручі» – яри, в районі яких в 1943 році відбувся десант радянських військ. Тут, на околиці Тритузного, загинуло зо три сотні бійців-червоноармійців. «Тут іноді земля ворушиться й стогне», – показували місцеві старожили місця, де нібито німці закопували живими поранених десантників.

Майстерні в церкві

В Тритузному були церква, школа та крамниця. Школа була українська. Взагалі в Тритузному говорили, переважно, суржиком – українською з додаванням російських слів. Говорити російською в Тритузному намагались представники влади та інтелігенції – заводські та залізничні службовці, вчителі тощо.

Екскурсії
Так колись виглядала церква в селі Тритузне

Будівля школи лишилась на території ВО «Придніпровський хімічний завод», який поглинув Тритузне. Будівлю трохи добудували, і в ній був розташований заводський відділ технічного контролю, на фасаді так і лишився напис «Школа».

Церква, Свято-Миколаївська, теж вціліла. До неї тритузняне ходили ще в 50-ті. «В свята в церкві було людно, приходили люди з сусідніх сіл та з Дніпродзержинська», – згадує Ганна Савеліївна.

В 60-ті церква опинилась на межі заводу, який продовжував рости. Як розповідав колишній працівник ПХЗ Юрій Бережний, директор заводу Михайло Аношкін не дозволив руйнувати будівлю, вказавши на її архітектурну цінність. Тому в церкві було розташовано якісь майстерні, згодом склад.

Село Тритузне зникло за кілька років. Частково його територію засипали відвали ДМК, частково вона стала територією ПХЗ.

Церква у Тритузному
Сьогодні стара церква вже сяє новими куполами, проте реставрація храму ще триває

Людям пропонували житло або гроші на його придбання. Родина Костюків-Діхтярів вирішила взяти гроші, за які було придбано хату в Карнаухівці, на вулиці Польовій.

Життя в Тритузному лишилось для пані Ганни щасливим спогадом: «Жили бідно, одежі на всіх не вистачало, але було весело, бо були молоді і все життя було попереду!»

З таких спогадів, з історій окремих мешканців складається історія міста, нагадала історик Буланова.

 

«Ми не хочемо, щоб назви Карнаухівка, Тритузне та інші лишились для дітей порожнім звуком, а згодом забулись», – пояснила директор історичного музею намір запропонувати мешканцям та гостям Кам’янського екскурсії зниклими селами.