Яка в Кам’янському районі була риболовля

Риболовлю на Дніпрі загублено нерозумною діяльністю людей, переконаний 96-річний мешканець Кам’янського району, досвідчений рибалка та краєзнавець Василь Сідак.

 

«Знищене середовище» – такий заголовок використав літератор з Верхньодніпровщини Борис Ковтонюк для матеріалів про те, яка раніше в його краях була природа й риболовля.

«Дніпро зіпсували», – констатує герой книжки Б. Ковтонюка «Унікальні люди Придніпров’я» Василь Сідак із села Дніпровокам’янка Верхньодніпровського району. Днями В. Сідак відзначив своє 96-ліття. Він відомий тим, що створив у власній садибі краєзнавчий музей рідного краю.

До того ж Василь Артемович – завзятий рибалка. Він розповів, що на початку 50-х років минулого сторіччя ловив в Дніпрі марену – рибу, що живе лише у проточній воді. Траплялися особини кілограмів по 5-6, хоч у природі бувають і набагато більші.

Марена дніпровська, зазначив досвідчений рибалка, в наших краях зникла внаслідок затоплення порогів після побудови Дніпрогесу у 1932 році. Внаслідок його руйнації під час Другої світової війни відбувся спад води, тож ця риба, очевидно, знову почала проникати вище по Дніпру. Потім греблю у Запоріжжі відбудували. Та ж риба, яка піднялася проти течії, продовжувала існувати у протоках плавнів, поки у 1963-1964 роках не збудували нове водосховище – Дніпродзержинське (нині – Кам’янське), перекривши Дніпро ще однією греблею, а на ній спорудили Середньодніпровську ГЕС. Тоді вже про марену у нас ніхто не говорив – хіба у спогадах.

«Щодо риби у наших місцях – якщо знаєш плавні, можна було і руками наловити» – згадує Василь Артемович. – Наприклад, у такий спосіб ловили линів, які заривалися у мул: взяв десяток величеньких і пішов додому».

Було багато озер у плавнях. Одне з найбільших – Бутове. На ньому росло біле латаття, а на всіх інших – жовте.

В озерах водились і видри, які облюбували там глухі куточки. Вони, в основному, харчувалися рибою, і виростали до десяти кілограмів! Було чимало дикої водоплавної птиці. На одному озері жив птах. Якого звуть бугай: його верчірні крики було чути на кілька кілометрів довкола.

Біля цього озера завжди спинявся табун журавлів на відпочинок. До сих пір прилітають: покружляють, зроблять три кола і беруть курс на Полтавщину.

На острові жив орлан-білохвіст – один із найбільших представників хижих птахів Євразії. Розмах його крил сягав двох з половиною метрів. «Із захопленням спостерігали, як він носив у пазурах понад лісом своїх малечі рибу до гнізда. Бувало пролітав поруч – за якихось десять метрів. Одного разу місцеві хлопчаки хотіли його пташеня забрати, то він їх так побив кігтями, що на все життя запам’ятали і десятому заказували – не чіпати!», – згадує старожил.

Василь Артемович любив ходити на берег Дніпра зі спінінгом по щук. У нього тоді була досить уловиста блешня типу «Канада». Найчастіше відправлявся за течією вниз, де була протока, що кишіла рибою. Вона мала багато корчів і ніхто там не міг ставити сіті, а для вудкарів – «золоте» місце.

Взагалі, правий берег набагато крутіший лівого. У кручах цілими колоніями жили щурі (пташки, подібні до ластівок). Поруч на березі випасався великий табун, до сотні, лошат – корму вистачало. Плавні радували розмаїттям рослинного і тваринного світу.

Після підняття рівня води через утворення водосховища багато чого навколо зникло, згадує В. Сідак. Почало розмивати річкові береги. Люди знаходили багато речей, починаючи з кам’яного віку. Когось цікавили лише монети та інше, що можна колекціонувати, або продати. Пан Сідак, який тоді працював агрономом, взявши із собою спінінг, чи не щодня обходив берег, придивляючись до обвалів. Без трофеїв ніколи не повертався.

Жителі сусідніх сіл – Суслівки, Кам’янки, Калужиного та інших, довідавшись про зацікавленість їхнього земляка, почали приносити знайдені чи непотрібні їм старі речі, що вважали історичною цінністю. Так поступово з різноманітної колекції різних предметів виник великий домашній музей, який добре відомий і фахівцям, і краєзнавцям-аматорам.

Закінчуючи спогади про риболовлю, краєзнавець В. Сідак резюмував: «Українцям ще довго доведеться пожинати гіркі плоди діяльності наших горе-поводирів».