«Кривавий серпень» в Кам’янському

Спогади про «кривавий серпень» 1941 року в Кам’янському – нагадування про те, що таке окупація.

Автор: Валентин Фіголь.

Якраз в останній тиждень літа 80 років тому сталася найбільша трагедія в історії міста, нагадав землякам краєзнавець з Кам’янського Віктор Ольгашко.

За 2-3 доби, за різними підрахунками, було розстріляно від 600 до 650 жителів міста. «Але ця цифра не точна, і можна говорити про збільшення цих даних, – зауважує В. Ольгашко. – Все менше і менше залишається очевидців тих днів, і тільки безмовні обеліски на вулицях, нагадують про трагедію – масові розстріли населення 21-23 серпня 1941 року».

Від залізничного полотна, в районі вулиці Маяковського і до вулиці Широка, пролягала в ті часи одна з стратегічних артерій міста (вул. Республіканська), дещо на даний час змінивши свою локацію. На ній, в прилеглих вуличках і провулках, відбулися ті жахливі події.

Із розповіді Жук Марії Ігнатівни 1927 р.н., жительки Запорізького провулку: «Перший раз німці були у дворі десь 20 серпня. Хотіли напитися води. Спочатку жестами показали, що потрібно напитися мешканцям, і тільки після цього напилися самі. Вранці 22 або 23 серпня чутно було стрілянину десь в  районі вулиці Ленінградської (проспект Аношкіна – прим. «Пильний погляд»), нижче нашого кутка. Вже потім люди говорили про міських партизан. Було тривожно, по дворах ходили німці. Нас, малих дітей, батьки сховали в окопі, заздалегідь викопаному у дворі. Окоп – це глибокий рів, зверху перекритий дошками і другими підручними матеріалами, поверх засипаний землею. В боковій стіні, щось подібне до невеличкої земляної кімнати. Там ми і сиділи.

В сусідньому дворі стріляли в подібний рів, кинули гранату. Були тяжко поранені двоє сусідів, одному відірвало руку. В окоп, в якому ми ховалися, теж стріляли, але в середину ніхто не залазив, а постріли ніякої шкоди нам не завдали. Німці нишпорили по будинкам і шукали жителів. У сусіда, дядька Антона, хата була зачинена. Чутно було, як вибивали двері і били шибки. Тим, кого знайшли, жестами показували напрямок, куди потрібно було йти, в напрямку до однієї із хат, де під стіною будівлі сиділи чоловіки. В тому напрямку йшло багато місцевих жителів і чоловіків, і жінок, і дітей.

Німці з юрби відбирали чоловіків і юнаків і вказували їм на місце. Люди говорили, що поряд вже вбили Мельника Василя, а батька його не знайшли і він залишився живим. Вже потім (з розповідей людей), рідні його захоронили поряд з будинком. Відібрали мого батька і брата. Всіх чоловіків з кутка вирядили в колгосп «Жовтнева Революція» за залізним полотном. Позаду йшли німці, несли кулемет і ящики, певно з патронами. Декілька днів ніяких звісток не було. Ходили різні чутки. Дехто говорив, що чоловіки на станції Воскобійня й збиралися туди йти.

Прийшла якась жіночка і принесла з колгоспу кіпу чоловічих фуражок. Мати впізнала одну з них. Це була батькова. Через сім днів, коли вже з‘явилася місцева влада, зібрався люд з кутка і пішов в колгосп. Під бугром, біля ставка, були прикопані тіла, було видно окремі частини. Батька ми впізнали одразу по руці. Довго бродили по коліна в воді і ніяк не могли знайти брата. І ще через шість неділь йшли в колгосп з хрестами, з квітами. Йшли забирати рідних. Розривали землю, клали людей у домовини і везли на кладовище, теперішнє кладовище на вулиці Скаліка.

Чоловіків забрали з нашого кутка з двадцяти будинків. Де одного, а де і по кілька. Забирали також і квартирантів, що були з приміських сіл і працювали на промислових підприємствах. Забрали всіх, хто не встиг сховатися».

Одна з братських могил розстріляних жителів знаходилась неподалік трамвайної зупинки, на другій стороні Ювілейного проспекту. В 90-х роках була перенесена на військовий меморіал кладовища Соцміста.

В щоденнику фінського добровольця дивізії СС «Вікінг» Кейо Кяеріяйнен, описано розстріли біля витоку Сухої Сури, в колгоспі «Жовтнева Революція» «22.8.41 … Зазвичай ми більше не розстрілюємо всіх полонених, крім українців, яких нам наказували негайно звільнити, інші були вбиті. Цього разу наша рота зігнала 300 чоловік до річки, і всі були розстріляні з кулеметів …. На фінів така бійня справила відразливе враження. Я намагався уникнути вбивства ув’язнених, і мені це вдалося …»

Розстріли військових і цивільних осіб у цьому місці згадував і Анатолій Огурцов – ректор Дніпродзержинського державного університету.

В проміжку між вулицями Матросова і Республіканською всіх чоловіків, що попали на очі, зігнано в двір одного із будинків і розстріляно. Загинуло 200 чоловік. Зараз в братській могилі, по вулиці Республіканській, покояться 180 людей, інших рідні поховали окремо.

Відомий поет і журналіст Володимир Сіренко в 1988 році написав статтю в газеті «Дзержинець» про розстріли в районі вулиць біля колишньої 3-ї лікарні.

Не дозволялось забирати тіла розстріляних, і люди потай, вночі ховали, на городах і в дворах. Так і мешкають в одних дворах і живі, і мертві…

А далі – братська могила на вулиці Широкій. Криваве 23 серпня…Чоловіків з усієї вулиці зганяли в один із дворів, і старих, і підлітків. Жінок і дівчат погнали на південну околицю міста. Тримали там кілька діб. Коли повернулися, побачили рів за хатою, вщент завалений людськими тілами. Вцілілі розповідали, що німці підводили по кілька чоловік і розстрілювали з автоматів.

В німецьких документах 3-го армійського корпусу Вермахту однозначно вказано, що в місті вела вуличні бої дивізія СС «Вікінг».

З книги спогадів Еберхарда фон Макензена, командуючого 3-тім армійським корпусом:

«22 серпня… дивізія СС «Вікінг» зачистила від останніх червоноармійців промислове місто Дніпродзержинськ…»

 

Сьогодні більшість місць розстрілу мешканців міста позначені меморіалами, за якими доглядають небайдужі мешканці.