Залишки «продовольчої програми 90-х» на околиці Кам’янського

Між лівобережним житловим мікрорайоном №1 та Єлізаветівською трасою є територія, яка ще пам’ятає часи, коли мешканці Дніпродзержинська, щоб прогодувати родини, влаштовували сади та городи на самовільно захоплених землях. Дехто продовжує хазяйнувати тут і досі.

Автор: Валентин Фіголь.

Землякам, які скаржаться сьогодні на важке життя, економічну кризу та бідність, хочеться нагадати часи, про які говорять: «Це були 90-ті, ми виживали, як могли».

Під кінець 80-х років минулого століття громадяни СРСР зіткнулись з таким явищем, як дефіцит продуктів харчування. А на початку 90-х років в молодій незалежній державі Україна сталось таке: люди, за старою радянською звичкою, продовжували ходити на роботу, місяцями не отримуючи зарплатню. Грошей у людей просто не було, і взяти їх було ніде – спекулювати краденим з заводів вміли не всі…

Багато мешканців Дніпродзержинська тоді кинулись виконувати власну «продовольчу програму». Люди почали брати в обробку ділянки землі під городи – вирощували картоплю, соняшник, іншу городину. Подекуди ці земельні ділянки надавали підприємства своїм працівникам. А були такі місця, де люди самовільно захоплювали земельні ділянки і влаштовували там плантації (завдяки бразільському телесеріалу «Рабиня Ізаура» такі городи люди називали «фазендами»).

Залишки таких самовільно влаштованих «садових товариств» ще можна побачити на лівобережжі: вздовж Єлізаветівської траси від мосту до «п’яної дороги» та на північ від 10 мікрорайону в бік соснового лісу.

Городити тут городи почали на рубежі 80-90-х років. Хто першим почав – невідомо, але люди підхопили почин. Досить швидко скрізь завирувала робота, дехто ставив саморобні тини.

Самозвані садоводи облаштовувались солідно і надовго. Люди не просто влаштовували грядки для вирощування продуктів харчування – поступово тут утворювалась особлива спільнота людей, які перетворювали територію на зону відпочинку на кшталт легальних садових товариств. Садоводи будували на ділянках сарайчики для садового реманенту, саджали плодові дерева та виноград, розбивали квіткові клумби, копали і навіть обмуровували льохи.

Тут містяни отримували свої перші враження від роботи на землі, в садку. Дехто вперше копали грядки, саджали дерева.

Городи неможливі без поливу, тому люди почали добувати воду старовинним народним способом – копати неглибокі колодязі, які по селах називаються «копанки».

Сусіди швидко перезнайомились, багато хто товаришував.

Городи зазнавали постійних спустошливих нападів: мародери ламали огорожі та споруди, обносили сади, забирали врожай. Люди боронили свої надбання, як могли: міцніше городили тини, сторожували по черзі в пору достигання плодів.

Самозвані садоводи та городники мужньо опирались руйнівній силі мародерів майже до кінця 90-х, потім люди знайшли собі якісь заняття для заробляння грошей, і «сади» почали порожніти.

Сьогодні тут панують пустка й тиша. В кронах здичавілих фруктових дерев хазяйнують птахи. Але на згадку про людські зусилля і важкі часи лишилось чимало: дерева й кущі, живоплоти з ожини та залишки господарчих споруд.

Люди не забули цих місць. Витоптані стежки петляють поміж фруктовими деревами, нагадуючи про гостей. На галявинах – сліди пікніків.

Дехто з садоводів-городників таки не здався: серед хащів можна побачити ділянки, які досі оточені міцною огорожею. Всередині – доглянуті грядки, сліди збирання врожаю.

Самовільні «садові товариства» лівобережжя пішли в минуле. Але залишились в спогадах людей – як нагадування про те, як економічна ситуація в країні змусила їх, хоч і ненадовго, повернутись до роботи на землі.