Війна та голос дисидентів

Автор: Сергій Гузь.

Один мій британський колега, у перші тижні після початку російської агресії проти України, сказав, що зараз для українських журналістів важливо буде зберегти «голос дисидентів». І тепер, на четвертому місяці війни, можна  впевнено сказати, що цей голос зник з ефірів телебачення та зі сторінок друкованих чи електронних ЗМІ.

Надання дисидентам публічної трибуни виявилося складним завданням в умовах протистояння інформаційній агресії з боку Росії та організації внутрішньої контрпропаганди, аби згуртувати суспільство та погасити панічні настрої. І в першу чергу, зі складнощами стикнулися самі журналісти.

Дисиденти, як зазначено в словниках – люди, політичні погляди яких розходяться з офіційно встановленими, такі собі політичні інакодумці. Здається, нічого складного.

Проте на практиці кожен журналіст має визначити для себе особисто, чи той чи інший політик, громадський діяч або активіст є «дисидентом» або ж «посібником російського агресора»? Адже за останні кілька місяців влада віднесла до проросійських сил багато політичних партій та діячів. І якщо з деякими з них ситуація більш-менш зрозуміла, то віднесення окремих дрібних партій, які перед війною часто критикували владу, викликає запитання: що такого вони зробили? Бо не вся інформація про їх діяльність нам відома.

Не менш складне питання з арештом, затриманням чи іншими заходами правоохоронних органів щодо окремих політиків або громадян, які виступали з критикою урядової політики чи були активістами громадського руху (є і такі). До війни з висвітленням їх затримання не було б проблем. Проте зараз кожен журналіст ризикує, що такий репортаж можуть розцінити, як посібництво «агентам Росії», хоча вина багатьох таких затриманих ще не доведена у суді.

До речі, з такими самими проблемами стикаються не тільки журналісти, але й правозахисники та адвокати: як бути, як захищати усіх цих людей, представляти їх інтереси і домагатися справедливості? Чи надавати їм і на яких умовах публічну трибуну?

Комусь може здатися, що немає сенсу витрачати на усіх цих людей час та зусилля. Проте, відмінність України від Росії у тому і полягає, що ми вважаємо свою державу – демократичною, вартою членства в європейській спільноті. Раз так, то кожен українець має право на справедливий судовий розгляд проти висунутих йому звинувачень. А такий справедливий розгляд, як доводить досвід України, неможливий без чесного висвітлення в ЗМІ.

Так само, навіть умовах війни, доступ до ЗМІ повинні отримувати усі політики, громадські діячі та звичайні громадяни. Звісно, з врахуванням вимог воєнного часу, але все ж таки «свобода слова» не має перетворитися на «глухе мовчання». Власне, саме це «глухе мовчання» мільйонів і перетворило Росію на ворога усього вільного світу, ворога та агресора проти України.

Архівне фото: участь автора у акції протесту в лютому 2012 року проти запровадження цензури в Україні. Учасники акції наголосили на неприпустимості запровадження цензури та обмежень прав та свобод людини – ані під маскою «захисту суспільної моралі» чи «прав дітей», ані під будь-яким іншим політичним популізмом.