Ненависть: терапія чи бомба сповільненої дії

Автор: Олександра Чурінова

Ненависть стає трендом під час війни. Саме слово звучить частіше. Звучить як заклик чи як опис своїх почуттів. «Я його (її, їх і т.д.) – ненавиджу» або «їх треба ненавидіти якнайбільше», або «я хочу, щоб їх ненавидів увесь світ».

Більшість цих меседжів, звісно, націлена на росію, рашистів, взагалі всіх росіян, чи то, як зараз кажуть, «русні». Але ж іноді здається, що коло персонажів задля розповсюдження ненависті розширюється, та його кордони все більш наближаються до кожного з нас. Причому дуже швидко цьому знаходяться виправдання – когось дратує російська мова, яка звучить поруч, когось – не дуже люб’язна відповідь. А ще можна почути: «ці понаїхали», а ті «зажерлися», а ось ці «мордаті, замість того, щоб йти на фронт, пиво п’ють».

Ми виплескуємо свої негативні емоції, через втому, через напруження, через жаль зруйнованої домівки, біль втрати близьких, просто через те, що життя порушене, а плани знищені. Причини – є, але ж, маючи їх, як дозвіл на ненависть – ми самі себе руйнуємо.

Ми виділяємо негатив, як вуглекислий газ й вважаємо, що маємо на це право, бо в нас війна. Крім того, деякі вважають, що ненависть до ворога нас єднає та мотивує. Але чомусь ніхто не помічає, що вона вже давно зайшла за межі, та наближається до кожного з нас.

Не можуть відмовитися від нескінченних сварок наші державні лідери, представники різних верств влади, поширюють тренд ненависті деякі медійники, блогери, та інші лідери суспільної думки.

Іноді складається враження, що ненависті так багато, що стає незрозуміло, на кого вона саме націлена. Чи на сім’ю переселенців, яка потребує допомоги, чи на галасливих сусідів, чи на чолов’ягу, який хоче без черги протиснутися на заправці. Коло ворогів стає все ширше. А привід для прояву доброти знайти все складніше, простіше пихнути жаром.

Ми вже наближаємося до моменту, коли зброю, націлену на ворогів ми потроху повертаємо на себе, на тих, хто поруч, на тих, хто потребує від кожного з нас не ненависті, а навпаки підтримки або співчуття.

Ненависть роз’їдає, а не єднає, спустошує, а не наповнює, прирікає на деградацію, а не на розвиток, примушує ставати схожим на ворога.

«Я хочу, щоб мої діти ненавиділи їх (росіян) так, як ненавиджу їх я. Всіх, без розбору», – щось на зразок такого одкровення нещодавно заявила одна відома українська журналістка та блогерка.

Межа – ось що треба визначити. Де вона? Та що, як ми її вже переходимо, вчимо ненависті наших дітей та готові виприснути її на своїх – тих, хто поїхав за кордон; тих, хто потребує трохи більше уваги; тих, хто просто інакше сприймає світ за вікном.

Одна моя знайома готує обіди для своїх сусідок пенсіонерок, а інша регулярно купує їжу для голубів, котів та собак. Таких дуже багато. Про них знає вузьке коло, бо вони не кричать про свій подвиг у кожному пості. Вони по-перше – не вважають це за подвиг, а по-друге – не пишуть пости. Вони через свої маленькі добрі справи роблять світ в наші темні часи світлішим та добрішим. Але ж, не дивлячись на те, що доброго в нас все ж таки багато, є враження, що ненависть зростає та затягує.

Іноді ми не помічаємо, як в соцмережах опиняємося в одних групах проти інших, як перестаємо слухати та не хочемо розуміти тих, хто не достатньо активно проявляє свою ненависть, зриваємося на знайомих, які співчувають комусь зі списку наших ворогів. Нарощуємо свою ненависть, культивуємо та навіть, як це не безглуздо звучить, –  пишаємося.

Вчити ненависті, чи продукувати її – це як рити собі могилу, це як перетворюватися в соловйових-скабєєвих, росію-Північну Корею, це шлях в нікуди. А чи цього ми насправді хочемо? Чи повинні ми доводити, що ми теж можемо ненавидіти? Чи мусимо ми перейти на сторону зла, з яким воюємо?

Тож, відчувати ненависть, як й інші емоції, як кажуть психологи, це нормально. Але ж постійно в ній перебувати – це, як знаходитись поруч з бомбою, що тікає собі сповільнено, чекаючи свого часу.