Колаборанти: чому стають на цей шлях та що з ними робити?

Колаборанти: чому стають на цей шлях та що з ними робити?

Автор: Геннадій Кутилін

Ледь не щотижня в новинах можна прочитати, як «народні месники» то тут, то там знищують так званих «колаборантів» – людей, що перейшли на бік ворога та стали з ним відверто співпрацювати. Заклики розправитися з усіма зрадниками за «умовами воєнного часу» лунають звідусіль. Проте, чи кожен, хто почав працювати з окупаційною владою – колаборант? Чи можна страчувати колаборантів, адже в Україні смертна кара заборонена? Правозахисники кажуть, що простих та однозначних відповідей на ці питання немає, а саме юридичне визначення «колаборантства» несе ризики розколу в суспільстві.
«Пильний погляд» спробував розібратися, що не так з колаборанством.

За власним бажанням

Наприкінці березня депутат Енергодарської міської ради від партії «Опозиційна платформа – За життя» Андрій Шевчик оголосив себе керівником міста, головою новоствореної «ради самоорганізації міста». Він заявив, що цей орган буде виконувати всі функції міської влади, займатиметься питаннями ціноутворення, координації діяльності комунальних установ та забезпечення міста ліками. Він також зазначив, що його підтримують місцеве козацтво та ветерани війни в Афганістані.

Колаборанти: чому стають на цей шлях та що з ними робити? - ФОТО
Андрій Шевчик

«Мы начинали свою работу практически с нуля. Здесь всё мирно, хорошо. У работников атомной станции идут зарплаты, как положено, безопасность полностью соблюдается. Жители города и работники атомной станции находятся в полной безопасности», – заявив Шевчик одному з російських пропагандистських ресурсів після свого призначення до окупаційної влади.

«Господарював» Шевчик недовго – 22 травня він отримав поранення у результаті вибуху саморобної бомби у власному під’їзді. Його терміново вивезли у Мелітополь, і хоча зараз він вже в Енергодарі, невідомо,  чи довго він працюватиме  на своїй посаді. В історії ж міста він може залишитися як добровільний колабораціоніст.

Хто такі колаборанти?

Визначення «колаборант» вперше сформульовано за часів Наполеона, коли імператор своїм наказом ввів відповідальність за контрабанду товарів з Британії. Під час Другої світової війни тематика зрадництва та співпраці з ворогом набула актуальності: про посібництво фашистам у Європі багато сперечались, особливо щодо його мотивації. Термін «колаборантство» знову згадали й доволі часто застосовували.

Полемізували між собою юристи, політики, журналісти та громадські діячі. В решті решт європейське суспільство дійшло своєрідного консенсусу: до того, як «охрестити» людину колаборантом, треба вивчити кожну окрему історію, всі нюанси та деталі, які сприяли комунікації з супротивником. Відповідні принципи закріплено у низці документів з міжнародного права (наприклад, Венеціанської Комісії, Європейської конвенції про захист прав людини та основоположних свобод, судової практики Європейського суду з прав людини та ін.). Адже колаборанство може бути як добровільним, так і примусовим.

Україна зараз у пеклі війни, значна територія зайнята російськими військами, і частина населення залишилась на окупованих землях. Відверті та сміливі патріоти одразу висловили свою позицію й пішли з посад інколи навіть, не зважаючи на погрози та залякування. А, траплялось, і тортури.

В Запорізькій області подібних випадків нараховують чимало. У Мелітополі директори міських шкіл написали заяви про звільнення. Мер Дніпрорудного Євген Матвєєв не тільки відмовився співпрацювати з ворогом, а ще й разом з городянами загороджував шлях у місто російським танкам. Заступник міського голови Енергодара Іван Самойдюк четвертий місяць поспіль знаходиться у ворожому полоні за відмову співпрацювати. Голова Молочанської громади Ірина Липка не зламалася під багатоденним тиском окупантів після того, як вони її відверто викрали. Колишній Токмацький міський голова Ігор Котелєвський власним життям заплатив за відмову на пропозицію загарбників очолити місто (версію про самогубство друзі та знайомі загиблого вважають неспроможною). Всі ці керівники є справжніми патріотами, та Україна ними пишається.

Проте, ми спостерігаємо на запорізькій землі і протилежні випадки, коли йдеться про відверто добровільне колаборантство.

У кожного свій шлях

Очолює список колаборантів Запорізького краю колишній нардеп від Партії регіонів мелітопольський бізнесмен Євген Балицький, призначений окупантами гауляйтером області. Він ніколи не приховував симпатій до Росії, а після початку військового вторгнення щиро вітав нову владу. Зараз він здійснює репресії проти своїх співгромадян, допомагає продавати крадене українське зерно та пишається новим «соціальним статусом». Добровільне колаборанство Балицького виглядає очевидним, принаймні для спільноти.

Колаборанти: чому стають на цей шлях та що з ними робити? - ФОТО
Євген Балицький

Проте, у правовій державі звинуватити людину у злочині може тільки суд.  «Будь-які звинувачення особи у колабораціонізмі без доведення вини особи в суді та наявності відповідного вироку є порушенням принципу презумпції невинуватості – констатує аналітик ГО «Правозахисна група Січ», кандидат юридичних наук Віктор Філатов. –  У такому випадку громадяни України можуть залишати за собою право оскаржити подібну інформацію, яка, наприклад, поширюється у ЗМІ. Також особи можуть вимагати компенсації за моральну шкоду, яку подібна інформація завдала їхній честі й діловій репутації. В українському інформаційному просторі доволі часто говорять про колаборантів без будь-яких судових вироків. Але, як правило, мова йде про осіб, відносно яких вже розпочато кримінальне провадження та є неспростовні докази колабораційної діяльності (відео з публічними виступами, інформація про згоду обіймати посаду в окупаційній владі, покази свідків тощо). З точки зору законності, було б коректніше говорити про таких осіб, як про підозрюваних у вчиненні кримінального правопорушення, передбаченого статтею 111-1 «Колабораційна діяльність».

Можна пригадати сумний випадок з очільником 1-го Державного пожежно-рятувального  загону з охорони Запорізької АЕС Віталія Трояна, якого окупанти викрали 18 травня (весь особовий склад загону навіть вийшов у центр міста на акцію протесту проти викрадення). Рівно за місяць на окупаційному ТВ «Энергодар сегодня» показали відеоролик з Віталієм, де він «осознаёт ошибки», «глубоко раскаивается» й т.п.

Колаборанти: чому стають на цей шлях та що з ними робити? - ФОТО
Віталій Троян

На відео він виглядає наляканою, повністю деморалізованою людиною, котру просто зламали. Офіційні окупаційні джерела повідомили про те, що полковник повертається до роботи. Конкретно: «С начала специальной военной операции России на Украине Виталий Троян тесно сотрудничал с основателями энергодарской теробороны и предоставлял им место для встреч на территории пожарной части. Кроме того, помогал скрывать оружие, бесконтрольно розданное Иваном Романенко, более известным как «Петрович». Передавал информацию о продвижении и личном составе российских военнослужащих сотрудникам СБУ. Сейчас Виталий Васильевич осознал последствия всех неправомерных действий и сожалеет о содеянном. Официально готов сотрудничать с военно-гражданской администрацией Энергодара и Российской Федерацией».

Чи можна Трояна вважати колаборантом? Він вийшов на роботу, але надавати будь-які коментарі стосовно свого викрадення категорично відмовляється.

Dura lex, sed lex

В умовах сучасної війни, навіть незначне, на перший погляд, колаборантство (симпатії до Путіна, співчуття загиблим на війні російським солдатам) може дорого коштувати Україні. Сучасні інформаційні технології та пропаганда перетворюють прихильників «руського миру» на навідників ракет, корегувальників вогню тощо. Влада, здається, це своєчасно зрозуміла, і своєрідною реакцією на потенційні зрадницькі настрої стало прийняття у березні цього року закону про колаборанство, котрий передбачає кримінальну відповідальність за співпрацю з державою-агресором, її окупаційною адміністрацією або її збройними чи воєнізованими формуваннями у військовій, політичній, інформаційній, адміністративній, господарській та трудовій сферах. Покарання за це передбачає до 15 років ув’язнення, а також обмеження доступу до зайняття посад, пов’язаних із виконанням функцій держави чи місцевого самоврядування.

Новий закон формулює, з одного боку, ознаки колаборанства, включаючи інформаційну діяльність на користь агресора та ворожу пропаганду у закладах освіти, але ж, з іншого, не враховує конкретних обставин, які можуть для людини бути вирішальними у прийнятті рішення.

Згідно з законом Кримінальний кодекс доповнено статтею «Пособництво державі-агресору». Під «пособництвом» слід розуміти умисні дії, спрямовані на допомогу державі-агресору, збройним формуванням та/або окупаційній адміністрації держави-агресора, вчинені громадянином України, іноземцем чи особою без громадянства, за винятком громадян держави-агресора, з метою завдання шкоди Україні, у тому числі шляхом добровільного збору, підготовки та/або передачі матеріальних ресурсів чи інших активів представникам держави агресора, її збройним формуванням та/або окупаційній адміністрації держави агресора.

Так, передачею матеріальних ресурсів може бути: сплата податків окупаційній владі підприємцем, який намагається таким чином прогодувати своїх дітей; здача житла власником, який погодився тимчасово його надати загарбникові після «настирливих прохань»,  або надання автівки водієм, у якого озброєні люди «попросили» її в користування на певний час.

За словами політичного експерта Олега Постернака, деякі формулювання означеного закону є недостатньо точними, тому можуть торкнутися широкого кола осіб, котрих не слід відносити до колаборантів.

 «Я підтримую закон про колаборантів. Але й розумію, що широкі формулювання можуть надалі перетворитися на інструмент благородного терору, оскільки картина загибелі та крові викликає бажання помсти та пошуку внутрішнього ворога. У таких умовах простіше будь-кого звинуватити у співпраці з РФ. Приводом може стати пост у соцмережах як когось з експертів, так і звичайного громадянина України, який теоретично вирішить висловити необережну ідею про необхідність примирення з РФ», – констатував експерт.

З точки зору законодавства колаборантами не можна вважати працівників так званої критичної інфраструктури, комунальних підприємств, котрі забезпечують життєдіяльність територій. Але ж поліція теж забезпечує… Де знаходиться межа? Її не існує, а коли так, то і відповідальність теж перетворюється на ефемерне поняття. Заради справедливості було б логічно окреслити у законі перелік конкретних професій, назвати конкретні випадки або прецеденти, інакше виконання закону перетвориться у полювання на відьом, як було з люстрацією.

Юристи Української Гельсінської спілки з прав людини ще у 2019 році коментували законопроєкти №7198, №7222 та №7223, і тоді вказували, що варто уникнути визначення на законодавчому рівні поняття «колабораціонізму», щоб не допустити загострення складної ситуації в суспільстві України щодо осіб, які проживають на окупованих та непідконтрольних територіях.

«Під це визначення може підпасти кожен житель України, як підконтрольної, так і непідконтрольної чи окупованої. Підходи, запропоновані, відлунюють відомими підходами НКВД до громадян Радянського Союзу, що залишилися на окупованій Німеччиною території під час другої світової війни. Більш оптимальним за даних умов є побудова цегляної стіни навколо України з написом «тюрма для заблудлих», і сумнозвісні сталінські розправи будуть завтра у нас на часі» – йдеться у правовому аналізі Української Гельсінської спілки з прав людини законопроєктів №7198, №7222 та №7223 в сукупності зі статтею 111-1 Кримінального кодексу України.

«Колабораціонізм як поняття – шкідливе, бо занадто розширює перелік тих, кого планують притягнути до відповідальності, – вважають підписанти Відкритого звернення до Президента України (15 правозахисних та благодійних організацій). – Подібні законодавчі ініціативи мають на меті помсту, а не досягнення сталого миру та суспільної злагоди. Пропозиції криміналізувати «колабораціонізм» з’являються в той час, коли на законодавчому рівні потребує врегулювання ціла низка питань, необхідних для реалізації прав постраждалих від конфлікту».

Що робити з колаборантами?

Сьогодні певна кількість українців на окупованих територіях так чи інакше співпрацює з загарбниками – це є безперечним фактом. Згідно з законодавством, така співпраця може бути як аморальним вчинком, так і злочином. Чи треба в такому разі чекати рішення суду, який має кваліфікувати колабораційну діяльність та призначити покарання за неї? Може варто припинити її у такий спосіб, як у випадку з Шевчиком? Бо його вважають відкритим, добровільним колаборантом.

Віктор Філатов доводить, що ні. «З 1995 року в Україні діє мораторій на смертну кару, який в умовах воєнного стану жодним чином не скасовано. Загальновизнана модель перехідного правосуддя, яка використовується для розбудови миру передбачає покарання для винних осіб, однак воно повинно бути справедливим та не суперечити законодавству держави. Це означає, що навіть винні особи повинні отримати від держави відповідні гарантії захисту від самосуду. Тому будь-які заклики щодо фізичного знищення осіб, яких підозрюють у колабораціонізмі є незаконними, і самі по собі можуть бути розцінені як злочин.

За останній час на тимчасово окупованих територіях сталося декілька вдалих або невдалих спроб ліквідації осіб, які зголосилися співпрацювати з окупантами. Однак у такому випадку мова може йти не про кримінальне переслідування чи покарання від держави, а про спеціальні операції сил безпеки, які мають в умовах воєнного стану чітко визначені повноваження» – констатував експерт. Прикладом може бути фізична ліквідація людини, чиї дії можуть нести загрозу життю та здоров’ю інших осіб – порушення державної та військової таємниці, виявлення громадян, яких можуть стратити та т. п.

Колаборант чи жертва?

«Рішення про від’їзд ми прийняли одностайно й досить швидко, – розповідає педагог-організатор Молочанської ЗОШ Тамара Б. – Терпець увірвався, коли до нас на дачу вдерлися озброєні люди та почали робити обшук. Двоє риються у коморах, а ще двоє тримають нас під прицілом: напруження максимальне. І страх, бо всі ж ми люди… Тоді я сказала чоловікові: «Все, я більше не можу». Він мене почув та зрозумів. Зібралися за годину: покидали речі у валізи, зібрали документи та поїхали світ за очі крізь десять російських блок-постів, крізь приниження, обшуки та загрози. Опри тямили, коли через добу опинилися у Запоріжжі. Дякувати Богу, друзі нас підтримали та надали притулок».

Подібна історія може бути типовою для багатьох українських родин. Звісно, кому пощастило. Але далеко не в усіх на підконтрольній Україні території є друзі, власний автотранспорт чи, навіть, кошти для переїзду на невизначений термін та можливість фактично почати нове життя.

Інша педагогиня цієї ж школи Валентина М. розлучена, вона мешкає у власному будинку разом з двома дітьми та старенькою матусею. Кидати напризволяще своє єдине житло, господарство та невеличкий шматочок землі вона боїться. Боїться більше невизначеності, ніж окупанта. «Я добре усвідомлюю призначення вчителя, –  говорить вона, – однак для мене ще є також важливим призначення доньки й матері. Куди мені їхати? До кого?».

Валентина чула, що ворожа влада збирається перекваліфіковувати українських вчителів під свої програми, доведеться змінювати не тільки методику викладання, а й виховні стандарти. Називати загарбників визволителями, а українських військових терористами, класти квіти до пам’ятників Леніну, котрі відновлюються. На її переконання, це аморально, проте Валентина практично не має вибору, вона повинна дбати про дітей та стару матір.

Дійсно, українські педагоги у окупації опинилися у складній ситуації, багато з них вважають, що треба йти на співпрацю з ворогом аби вижити. Трохи простіше доведеться працювати у нових умовах вчителю фізики, математики або біології, хоча виховна складова російського режиму в загальноосвітній школі є пріоритетною. А що робити вчителю історії? Було б справедливо, якби вчителі-предметники в окупаційних школах займалися тільки викладанням, але навряд чи окупанти з цим погодяться. Яким чином це контролювати з українського боку? Хто цим має займатися? Питань більше, ніж відповідей на них.

Нещодавно віцепрем’єр та міністр з реінтеграції Ірина Верещук у соціальній мережі зробила доволі гучну та категоричну заяву щодо позиції педагогічного працівника: «Якщо працюватимете на окупантів, юридичної відповідальності, можливо, ви уникнете. Але вашу кар’єру педагога на цьому буде завершено». Якщо слова чиновниці є офіційною позицією влади, то в умовах сучасної війни вони звучать для вчителя більше як вирок, ніж виважене і толерантне рішення. Логіка в них є, але відсутнє розуміння тієї «окремої ситуації», про яку йшлося вище. Тому під постом Ірини Верещук у Фейсбуці з цими словами більше 700 коментарів: працівники педагогічної сфери у більшості своїй не погоджуються з таким ставленням до них, мовляв, не можна вважати зрадниками людей, котрі не мають можливості виїхати з окупованої території, бо відсутні «зелені коридори». Майже всі, хто виїхав, зробили це на свій страх і ризик.

«Дуже важко щось говорити, якщо ти не перебуваєш у тій ситуації, де знаходяться ці вчителі. І дуже легко бути героєм, диванним стратегом, коли ти на підконтрольній території. Хоча очевидно, що у будь-якій ситуації потрібно намагатися зберегти не лише життя, а й людську гідність, – висловлюється шеф-редактор порталу «Освітня політика» Віктор Громовий. На його переконання, слова Верещук про те, що на підконтрольних територіях знайдуть роботу для всіх вчителів, що виїхали, мають бути підкріплені справою. І має розвиватися система дистанційного навчання з окупованих територій для сімей, які бажають продовжувати навчатись за українською програмою.

Чи слід робити паузи в словах?

Сьогодні на багатьох окупованих територіях патріотично налаштовані українці самоорганізуються, створюючи інтернет-спільноти для обговорення злободенних питань. Однією з них, безперечно, є ставлення до колаборантів. Люди обмінюються інформацією, своїми думками відносно вчинків публічних осіб, керівників, посадовців. Але проблемою такої комунікацїї можна визначити незбалансованість думок, нестриманість та категоричність, котрі дуже часто перетворюються на образи. Цілком зрозуміло, що емоції переповнюють людей під час війни, загострюють почуття та, трапляється, змінюють ставлення до свого найближчого оточення. Коли друзі перетворюються на ворогів, поважне ставлення – на зневагу, бо напруження у суспільстві досягає апогею.

Чи варто у такій ситуації чіпляти ярлики, не розібравшись у причинах поведінки людини? Називати злодієм лікаря, що продовжує рятувати хворих; вчителя, котрий попре загрози та величезний тиск, намагається зберегти свою гідність, але має годувати дітей або підприємця, якого окупаційна влада змушує сплачувати податки?

 

Публікація підготовлена у рамках спільного проєкту «Повернути втрачені голоси» за підтримки фонду «Відкрита демократія» (Великобританія) та Національної спілки журналістів України.

Мета проєкту – надання людям платформи для обговорення актуальних питань сьогодення.

Фонд «Відкрита демократія» та НСЖУ можуть не поділяти думки авторів чи людей, що висловлюються в підготовлених за проєктом публікаціях, та мати власні стандарти підготовки таких матеріалів.