Продаж «Дзержинця» як остаточний розпродаж «епохи соціалізму»

Автор: Сергій Гузь.

У Кам’янському жваво обговорюють розпродаж дитячого табору «Дзержинець», баз відпочинку, їдалень та гуртожитків колишнього ДМК. Усе це виставлено за копійки, і, враховуючи війну, за копійки буде придбане.

Багато хто розпродаж соціальної інфраструктури меткомбінату засуджує, адже ми звикли, що працівники ДМК та інші мешканці міста задешево могли користуватися і базами відпочинку, і дітей на літо відправити у табір. Проте раніше ми не замислювалися над тим, що хтось за всю цю «соціалку» платив.

Чи пам’ятаєте ви що таке ОРС? ОРС – це «отдел рабочего снабжения» російською. Колись вони існували на всіх великих підприємствах. І їх головне завдання було – забезпечити своїх працівників та їх родини гарним та недорогим харчуванням. У склад ОРСів входили їдальні, магазини, склади та бази, навіть власні господарства, де вирощували свиней чи овочі. Їх розпродали першими, ще на початку 90-х років.

Далі підприємства, що масово готувалися до приватизації, спішно позбулися «відомчих» дитсадків, а потім і житла. Цей процес пройшов у другій половині тих же 90-х.

За законом, усе житло підприємства мали відремонтувати, і лише потім передавати на баланс міста. Пам’ятаю, як на одній з нарад тодішній керівник житлово-комунального господарства Дніпродзержинську буквально благав директорів хоча б полагодити опалення. Але ті не завжди погоджувалися навіть на цей мінімум. Так «промислові гіганти міста» позбулися житла, де жили їх же працівники.

А потім, після приватизації, процес скидання залишків «соціального баласту» лише прискорився. Адже новим менеджерам та керівникам підприємств зовсім не потрібні були витрати на якісь соціальні блага для працівників. Бо їх наймачів – справжніх власників цих заводів – хвилювали лише прибутки (або ж мінімізація збитків).

ДМК одним з останніх скидає цей баласт. Здавалося, що хоча б дитячий табір залишиться, стільки усього пов’язано між комбінатом та тими, хто в ньому відпочивав та працював.

Мені й самому пощастило відпрацювати в ньому з десяток літніх змін на початку 90-х. Спочатку «піонервожатим» з лінійками та іншими радянськими атрибутами, а потім просто помічником вихователя, як нас називали. Та для мене «Дзержинець» назавжди залишиться не тільки місцем найкращих спогадів про молодість, але й місцем, де дитинство може бути щасливим, якщо до цього докладати зусиль.

Проте, логіка розвитку нових соціальних відносин зовсім інша. І якщо власники через своїх політичних представників у владі позбавляються елементарних соціальних гарантій чи трудових прав, то невже вони матимуть сентименти до дитячого табору? Авжеж ні.

Продаж «Дзержинця» – це символічне закінчення цілої епохи з демонтажу не тільки залишків умовного «соціалізму», але й реальних соціальних гарантій, які існували в Україні.

Природа не любить пустих місць. Ми на порозі нових соціальних відносин, яким ще доведеться сформуватися в Україні.