Що буде, коли вівцю з’їдять?

Автор: Олександра Чурінова.

Влада російської Туви роздає овець сім’ям жителів регіону, яких мобілізували для війни в Україні, рапортує пресслужба уряду Туви. Тобто за одного мобілізованого сім’ї  дають одного барана. Символічно, чи не так? Причому не тільки для Туви, а й для всієї Росії.

Не знаю, чого мене так зачепила ця новина, але вона, на мій погляд, якась знакова, бо дуже метафорично показує всю ту атмосферу у російській глибинці, де життя, продане за голову вівці, люди вважають великою вдачею. Насправді могли ж нічого не дати. А батька, чи сина, чи брата забрати на смерть у якійсь там далекій війні, про яку у тій Туві мало хто щось розуміє.

Зараз таких малих народів у Росії, вихідцями з яких вантажили вагони на війну з Україною, дуже поменшало, а от ті, що географічно ближче до Кремля, та трохи більше знають про реальні події чи думають, що знають – свої голови на тушки овець точно обмінювати не хочуть. Ми вже бачили ці багатокілометрові черги на кордонах з Грузією та іншими країнами з володарями російських паспортів, що драпають від «могилізації», концертів у Лужниках та смерті в Україні.

Російські правозахисники та представники російського комітету солдатських матерів зараз намагаються якось допомогти рекомендаціями по «відкосу» від «могилізації» тим, хто не встиг чи не зміг виїхати з країни. Але стикаються с повною інфантильністю майбутніх вояк, які просто не припускають думки, що вони на щось таке мають право. Тобто багатьом простіше піти та скласти в Україні свою (а не барана чи вівці) голову, чим спробувати якось себе захистити. «А чи не буде ще гірше, якщо чоловік почне опиратись? Його ж можуть за це посадити!» – саме так найчастіше сприймають жінки мобілізованих росіян поради правозахисників не йти на війну за станом здоров’я чи з іншої причини. Тобто коли людина згодна йди вмирати на війну нізащо, ні за кого, чи за голову вівці, то хто ж зможе її зупинити.

Хочемо ми цього чи не хочемо, а спільного в нас з росіянами чимало, бо багато інгредієнтів з того самого замісу в нас ще залишилось з часів радянського союзу. Але ж щоб так не впиратись смерті, щоб добровільно вкладати своє життя та життя своїх дітей у вагони для перевезення потенційних трупів, якими керує божевільний роздавач овечих голів!? В цьому українці сильно відрізняються від таких росіян, які самі вже перетворилися на тих баранів, що нічого не вирішують самі, бо мозок, підключений до телевізора, не в змозі виконувати свої функції.

Одразу на згадку приходять історії українців, що бігли від смерті, яка прийшла в їхні домівки у вигляді російських солдатів. Врізалась у пам’ять історія чоловіка, який з невеличкого міста під Києвом з двома 80-річними бабусями, одна з яких дуже погано пересувалась, сестрою й двома собаками пробирався через ліс поки не привів рідню до наших військових. Та таких історій, коли українці тримались за життя з величезною силою – дуже багато. Бо їм є для чого та для кого жити.

То може головне, що Путіну вдалось зробити для тих, хто йому вірив та зараз не здатен на будь-який супротив – це дати їм власноруч знецінити власне життя. Таке враження, що не дуже вони й тримаються за нього, якщо готові їхати практично на вірну смерть в Україну.

У п’ятницю Путін у Кремлі оголошував свою промову, що ретельно готував, сидячі у бункері, про начебто прийняття у склад Російської федерації українських територій, які, до речі, саме зараз зачищаються нашими військовими від неспроможних російських вояк. Особливо цинічно з його вуст звучали слова: «Наши ценности — человеколюбие, милосердие, сострадание». То це він, мабуть, мав на увазі тих самих баранів для родичів «могилізованих» тувинців. В його реальності це просто так називається.

З приводу того цирку з приєднаннями всі адекватні люди у світі вже висловилися та з «діагнозом» Путіна визначилися, а от що буде з Росією та росіянами, коли вони вже доїдять отих овець (в прямому й переносному сенсі), якими багато років годував та продовжує годувати їх бункерний дід. То побачимо.