Чи стане план повоєнної відбудови України планом її модернізації?

Автор: Сергій Гузь.

Сьогодні можна прочитати багато гарних реляцій щодо представленого в Лондоні плану повоєнної відбудови України. Це і збільшення ВВП у 10 разів, і таке саме зростання енергетики України, залучення ледь не трильйону доларів інвестицій, повернення в Україну біженців та заробітчан і так далі. І начебто усе виглядає дуже добре. Та в цьому плані насправді мало як модернізації, так і самого модерну.

Річ у тому, що будь-яка модернізація завжди натикається на спротив традицій та традиційних стосунків, що утворилися в суспільстві. Наприклад, хронічна корупція відноситься вже до традиції в функціонуванні нашої політичної та економічної систем. Усі органи влади, бізнес та суспільство адаптувалися до життя в умовах повсякденної корупції.

Корупція дозволяє обходити застаріле законодавство, підійматися соціальними ліфтами, розв’язувати економічні проблеми – купувати вигідні контракти чи лояльність влади на будь-якому рівні. Причому це відбувається не тільки в Україні, а скрізь. Просто масштаби цього явища в різних країнах різні. І коли у нас кажуть про «викорінення корупції», то насправді мають на увазі зменшення її масштабів та ролі в економіці та політиці. І це правильно.

Щоб серйозно подолати корупцію, потрібно сконцентрувати в руках держави чи керівничої політичної партії величезну силу, аби зламати усталені традиції. Власне, підсвідомо суспільство це розуміє, і тому постійно лунають заклики збільшити терміни ув’язнення або ж взагалі ввести смертну кару за корупцію.

Але посилення влади означає посилення авторитарних тенденцій там, де ця влада буде концентруватися. Наприклад, президент вимагатиме усе більше повноважень, його адміністрації в регіонах і призначені ним голови ОДА так само отримають більше влади, як і поліція, прокуратура та суди. А роль парламенту, наприклад, може звестися до формального схвалення запропонованих президентом законів.

Концентрація влади на етапі модернізації країни потрібна й для того, щоб подолати спротив та вимоги соціальних груп, які можуть вимагати витратити ресурси не на модернізацію, а на покращення власних умов життя, збільшення зарплат чи пенсій, або піднесення ролі політичних партій чи регіональних еліт.

Тож стаючи на шлях модернізації, політичні лідери, які це пропонують, усвідомлюють, що разом з позитивом мають взяти на себе відповідальність і за негатив – зменшення демократії в країні.

Але проблема у тому, що таке зменшення демократії суперечитиме іншим заявленим цілям – членству в НАТО та ЄС.

До того ж на етапі модернізації в такому суспільстві, як Україна, яке переживає глибокі політичні конфлікти, іноземну інтервенцію та мілітаризацію країни – роль держави має значно зрости. Це означає, що на функціонування державного апарату, державних підприємств та установ потрібні будуть величезні кошти. І єдиним джерелом таких коштів є податки. Тож аби провести модернізацію – владі доведеться збільшувати податки, у тому числі шляхом непрямого оподаткування.

А що декларують розробники плану, представленого у Лондоні? Вони декларують абсолютно протилежне: зменшення ролі держави, зниження податків та державних витрат. По суті, пропонується абсолютно протилежне тому, що мало б робитися насправді.

І це означає, що або політики приховують свої справжні наміри, або мають ілюзії, що зможуть впоратися з теперішніми викликами. Ці виклики не нові, і добре знайомі нам.

Наприклад, прихід великої кількості іноземних інвесторів та сотень мільярдів доларів інвестицій лише підігріють корупцію. Не треба мати ілюзій щодо того, що бізнес проти корупції. А хто ж тоді дає усі ці величезні хабарі за держзамовлення, хто купує лояльність влади від податкових перевірок, лобіює податкові пільги на експорт і так далі? Тож за слабкої державної влади боротьба з корупцією стане ще важчою.

Так само важливо, куди підуть усі ці інвестиції. Бізнес схильний до швидкого отримання прибутків. У чому ми теж переконалися. За 30 років ринкової економіки жодне велике промислове підприємство у Кам’янському не було модернізоване, з них просто викачували усі ресурси та потенціал. В результаті ці підприємства або занепадали, або «оптимізувалися» до максимального скорочення витрат. Лише одиниці новостворених підприємств можуть справді продемонструвати модернове виробництво й організацію праці.

Тож аби побудувати більш модерну (що власне означає – сучасну) економіку, потрібно не тільки залучити іноземні інвестиції, але і керувати планом такої модернізації на рівні держави. Власне, як це відбувалося у Південній Кореї, Сінгапурі чи у тому ж Китаї. Проте зауважте, що усі ці успішні економічні реформи були проведені лідерами, яких скоріше вважали диктаторами чи авторитарними правителями, а зовсім не демократами.

Звісно, є інший приклад – країн Східної Європи. Проте їх темпи реформ не були аж такі захмарні, як малює наш уряд. Бо в справді демократичному суспільстві доводиться рухатися меншими, але більш узгодженими в суспільстві кроками. У Східній Європі ці реформи розтягнулися на десятиліття і досі не завершилися. А їх економіки так і не обігнали економіки «старої Європи». До того ж не треба забувати, що реформи в Чехії, Польщі та інших постсоціалістичних країнах відбувалися в умовах консолідації суспільства та реального соціального партнерства. Що дозволяло згладжувати соціальну напругу у демократичний спосіб, а не шляхом авторитарного придушення невдоволених. І то ми бачимо на прикладі Угорщини, Хорватії чи Польщі, що час від часу їх уряди спокушаються стати на шлях більш авторитарного правління.

Тож перед українським урядом та суспільством стоїть дуже непростий вибір: чи підтримати швидку радикальну модернізацію, яка призведе до певного звуження демократії, чи обрати шлях більших прав та свобод, але пожертвувати темпами модернізації?