Іноді сумувати можна й за тими, хто при житті не переймався нашими відчуттями

Авторка: Олександра Чурінова.

«Слухай, ну ти йому скажи, що не будеш нічого за нього платити. Ти йому сестра, а не мати. Хай сам викручується, не маленький вже… Та не плач ти, я тебе розумію. Іноді такі родичі просто зводять з розуму. В мене та ще сімейка теж була. Гризлися одне з одним то за гроші, то ще за якогось приводу, навіть до бійок доходило. А потім вони всі повмирали. Всі. Я один залишився. І, знаєш, іноді думаю – хай би вони скандалили, поливали мене багнюкою, брехали про гроші чи ще щось, але хай би краще були живі. Бо одному мені тепер дуже сумно. Навіть, без таких родичів…», – іноді уривок чиєїсь розмови, може підняти дуже глибоку та чутливу тему.

Ми, звісно, дуже тяжко оговтуємось, коли втрачаємо близьких людей. Тих, кого любимо, хто любив нас, з ким пов’язане наше життя, хто уходить від нас дуже рано, ще не встигнувши зробити якісь важливі для кожної людини речі в житті. Хоча смерть рідної людини ніколи не може бути вчасною, скільки б років їй не було. Але ж я згадую, як дізнавалась про те, що пішли з життя ти люди, з ким в мене можливо стосунки не дуже добре складались в минулому. Але ж після новини про їх смерть, на згадку приходили саме добрі спогади чи історії, погане не чіплялося за пам’ять.

Крім того, і це вже дуже відомий факт, те, що нам іноді здається поганим відношенням чи вчинком з боку інших людей (можливо й дійсно поганим!), заставляє нас, як той барон Мюнхгаузен витаскувати себе з того болота (чи роботи, чи відносин, чи стосунків) та стрибати в нову річку, де є зовсім інша течія та не менш мальовничі береги. Тож ті, яких ми вважали кривдниками, виходить, вже стають нашими мотиваторами, то чого ж на них зло тримати, їм треба тільки подякувати за такий поштовх, хай би й не дуже приємний на емоційний смак. А можливо ті вчинки людини, які ми категорично не сприймали, були викликані чимось таким, що ми не схотіли зрозуміти. Дійсно, є категорія вчинків, які, складно пробачити.

В мене є знайома, яку ще в дитинстві мати залишила з батьком, а сама пішла з родини. Потім вже, коли приятелька сама мала двох синів, якось зустріла свою маму у трамваї, де та працювала кондукторкою. Коли знайома до неї підійшла та сказала, хто вона, жінка просто відійшла в сторону, показуючи, що не хоче розмовляти.

Знайома декілька разів намагалась відновити відносини, поспілкуватись, але ж так й не пробилась крізь стіну обіди чи ще чогось там у своєї рідної мами.

«Я ніколи раніше її не зустрічала, мені так хотілось з нею поговорити, розповісти їй про себе, дізнатись більше, як вона живе», – жалілась мені знайома. Тож потім вона дізналась від далеких родичів, що її мама померла. І вже нічого не виправиш, а шанс в них був.

“Я його вбити була готова за ті його нескінченні п’янки-гулянки, що сім’ю втратив через це, бо дружина пішла від нього. А тепер, коли він загинув, я вже так себе корю за те, що так думала. Хай би вже був такий, то я б вже його не чіпала”, – розповіла ще одна знайома, у якої на війні загинув брат.

Тож нічого немає складнішого, ніж людські стосунки. Але ж іноді от такі уривки з чиєїсь розмови повертають нас до усвідомлення того, що ми всі тут ненадовго й поки можемо бути для когось корисними, навіть, якщо замість подяки є шанс почути щось образливе, то не треба, мабуть, забувати, що завтра цієї людини може не бути. Особливо зараз, коли люди гинуть не тільки на передовій, а й у своїх домівках, не усвідомлюючи, що зранку можуть й не прокинутись.