М’яка сила буденності

Авторка: Ірина Уварова.

З чого складається буденність, – з народження ранку за вікном (часто з повітряною тривогою пополам), з хліба на столі, ранкової кави з автоматичним включенням радіо на кухні (а там – раптом пісня «Фортеця Бахмут» з приспівом – «мамо, а я стою»,  під яку прокидаєшся не на день прийдешній, а навік), з осіннього листя, з сусідчиного «доброго ранку»…

На роботі буденною паралеллю – соцмережі: «Увага! Прочитай. Пошир. Покажи дітям. Це протипіхотна міна. Ніколи не підіймайте її з землі. Навіть, якщо ви живете у Чернівцях, Сумах, Одесі, Харкові». З буденного там – земля, діти, живете, ніколи…

Шукаю сюжетної нитки, міркуючи про щоденну буденність, і важко уникнути банальності, спрощення, бабського сльозливого сентименталізму (недоречного, як правило). У трамваї – типовий діалог: якою буде зима, плата за опалення… Аж раптом – не буденне зі сторонньої тихої бесіди: «Я  і за тепло сердечне заплатила б комусь…».

У буденності є своя сила. Сьогодні зранку прийшов меседж про буденні особливості українців очима іноземців. Дивує їх, зокрема, те, що лікуємося ми, як правило, без лікарів (і в аптеках продається майже все без рецептів), що маємо багато приятелів та мало друзів, що кожен з нас може просто взяти у будь-який момент і піти в гості без попередньої домовленості. Що вуличне взуття просять зняти у передпокої. Що жінки встигають за день набагато більше, ніж у Європі, де щоденний обсяг робіт українки може бути виконаний за тиждень. І до речі, не у всьому покладаються наші жінки на чоловіків. А чоловіки власноруч долають проблеми електрики, сантехніки, комп’ютерів. Що ми охоче і легко дякуємо навіть за дрібниці. Надаючи прості відповіді на питання, чому їх дивує наша буденність, все ж не уникну банальностей, бо буденність – це наші звички, наш чуттєвий досвід. Що зовнішній світ такий, яким ми його сприймаємо.

І на шляху до зрілості (особистої та спільної) переживаємо ми забагато болю. Буквально хворобливого, коли в очікуванні швидкої кладеш на груди дитині капустяне листя від жару. Болю сердечного, коли самі по собі сортуються друзі й приятелі. Болю загально побутового, – коли вже відремонтують тротуари: весь бруд з вулиці йде в домівку! І так мало нам треба для щастя (щоб відремонтували, щоб усі вдома). І все це повна відповідь про наші гості, капці у передпокої, щиру і швидку вдячність, жіноче перевантаження і здібності чоловіків. Про м’яку силу буденності.

Тепер – декілька епізодів із сьогоднішнього врожаю соцмереж.

…Їду до маркету. Поперед себе бачу машину з номерним знаком, на якому написано КВІТКА. Біля маркету паркуємось поруч. – Ви з України? – питаю. – Ні, ми американці, наші предки з Ірландії. Просто у нас живе українка, яку ми запросили до себе після того, як в Маріуполі у неї загинув чоловік з “Азова”. А навесні в нас народилась донька, і ми назвали її Квіткою на честь України. Комок у горлі, мовчу…

…Колись мені говорили… навчись розбиратися в людях, і я навчилася … бачити людську підлість, боягузтво, лицемірство, жадібність – та інше. Я і тепер вчуся… але тепер я вчуся все це не помічати, пропускати повз себе, а бачити любов, дружбу, чесність і безкорисливість. Як одного разу мені сказали: “Людина навколо бачить те, що несе в собі сама”. Гадаю, що це правда…

…Нещодавно Ігор сказав мені, що йому будуть вручати нагороду. Яку він не знав, але подія не щоденна, тому я попросила зробити на пам’ять відео або фото. У мене чоловік слухняний – жінка сказала, то треба робити. Висилає він мені відео і що я на ньому бачу? Стоїть з десяток достатньо крупних чоловіків, майже всім далеко за 40 років і виглядають вони зовсім не так, як ми звикли бачити на офіційних фотографіях. Тобто зовсім не кіборги. А звичайні таки чолов’яги, яких я бачила в чергах військкоматів в перші дні війни. Ніхто у них тоді не спитав про їх хвороби, не звернув увагу на їх зайву вагу. Критерієм відбору було, чи є в нього внутрішня сила взяти в руки зброю і захищати свою землю і свою сім’ю. Це вже потім всі ці чоловіки схудли на десятки кг, а в окопах і холодних хатах повилазили всі їх болячки – артрити, тиск, грижі. І таких в лавах ЗСУ дуже багато – звичайних, у віці й зовсім не спортивних, на перший погляд, військових. З великою кількістю хвороб, які ніхто ніколи не визнає, як профнепридатність. Але в них є найголовніше, що їх відрізняє від доглянутих, підтягнутих і стильних європейців, – це їх внутрішня сила, яку я раніше не дооцінювала. Я навіть зробила відео з вибаченням перед такими чоловіками в перші дні війни. І ця сила не в м’язах. Це зовсім інша сила. Я б її назвала м’якою. М’яка сила, це коли навіть в підвалах Бахмута під обстрілами ввечері чоловік мені писав: «У мене все гаразд, люба» і більше нічого, щоб я не хвилювалась. М’яка сила, коли в окопах, після тяжких боїв, вони знімають відеоролики чи гуморять, щоб підняти нам всім настрій і віру в перемогу. М’яка сила, коли рятують не тільки людей в тяжких умовах, але і не забувають про домашніх тварин, заради яких теж готові ризикувати своїм життям. М’яка сила, це коли після звільнення захоплених територій допомагають жителям їжею, а громадам в оновленні умов життя. М’яка сила, це коли під шквальним вогнем витягують поранених і роблять дива, щоб врятувати їм життя. І якби не війна, можливо ми так би й не розуміли, наскільки сильні ці звичайні, на перший погляд, люди, яких ми бачимо у військовій формі на вулицях наших міст. Тому коли зустрінете на вулиці людину у формі, обов’язково подякуйте хоча б за те, що вона знайшла в собі цю силу бути там…

“Це одна з фотографій, яка найбільше вразила мене. У серпні 2014 го вона знайшла свого тяжко пораненого чоловіка без свідомості в госпіталі Дніпра. Він був без свідомості кілька діб, і втратив багато крові. Вона не відходила від нього ні на годину – і він прийшов до тями. У вересні 2014- го у нього почалося велике зараження, температура не спадала, його довелося ввести в кому. Вона цілу добу була поруч, її очі не просихають від сліз. І він вийшов з коми. Він міг втратити пам’ять, і йому довелося заново вчитися рухатися. Вона з ним невідривно на всіх процедурах, і цілими днями вона допомагає йому знайти себе. І зараз він знову гостро мисляча діяльна людина, і з кожним місяцем він все впевненіше крокує, і все міцніше його рука. Герой України, генерал-майор вчиться ходити. І на благодійній акції на користь поранених він фотографувався стоячи на своїх ногах. Він знає, що не впаде, тому що дружина Тетяна на кожній фотографії ставала і страхувала героя ззаду, так, щоб не потрапити в кадр. Вони обидва думають, що видима підтримка – це прояв слабкості для генерала. А насправді – це фотографія небаченої сили. В цьому фото – сила любові й гідності, яка здатна повернути з того світу, перемогти всі хвороби, розтрощити будь-які перешкоди. В цьому фото подвиг чоловіка, який пішов захищати свою Батьківщину-матір, і подвиг жінки, яка врятувала свого чоловіка і сина своєї країни. В цьому фото видно, що в його чоловічих орденах – її жіноче плече і турбота. В цьому фото вони – одне ціле. Їхня сім’я. Їх дочка. Їхня праця. Одне життя. Одна доля. Одне почуття. В цьому фото – всі наші люблячі дружини та матері. В цьому фото – Герой і Україна, яка робить його сильним. Слава Україні!”.

…Нікому нічого не нав’язую. Це виключно власні спостереження щодо теми, як саме в оце лихоліття змінилася довкружна атмосфера. Безвідносно того, місто це чи село.

Так от. Якщо раніше співрозмовники, надто ж із когорти моїх ровесників-пенсіонерів у разі чого залюбки цитували щось із совіцьких фільмів, то тепер перестали. Натомість наводять приклади із власного життя. Навіть військові експерти, аналізуючи хід бойових дій, спершу проводили паралелі з битвами Другої світової, аж до якогось там “другого Сталінграду” включно. Тепер цього нема. Хоча б тому, що ця війна у багатьох своїх проявах безпрецедентна, бо хіба десь мали місце битви дронів у таких масштабах? Чи хтось іще колись збивав крилату ракету із кулемета? Чи після команди “руський воєнний корабль іди…” він і йшов за конкретно визначеним курсом. І не просто корабель, а – флагман, без якого флот механічно стає флотилією. Залишилося дочекатися останнього акту цієї морської одіссеї – загибелі ескадри…Попри всілякі хурделиці в головах земляків українська мова стає чистішою, позбавляючись вкорінених “ушок-юшок” у пестливих варіаціях слів, типу – Танюшка, матушка, батюшка, прочая. Є сподівання і на зникнення “ошки”, а замість неї – “опля-опля, виросте картопля”… Якщо ще донедавна водій маршрутки труїв пасажирів дражливими звуками московської попси, то хай спробує тепер… Сфера обслуговування, починаючи з працівників торгівлі, стала привітнішою, з побажаннями хорошого дня. (Це вам не совіцьке: “Шо нада? Бери тюльку і на вихід”).

Раніше городяни жили у ритмі: дім – робота – омріяна відпустка, а селяни на додачу: посадив – обробив – зібрав. Потім горезвісний ковід дозволив жінкам у масках не фарбувати губи. І змив усі грані між робочим місцем і квартирою. Всі враз “одомашнилися”, стали більше уваги приділяти побуту і загостреним родинним взаєминам. А тут – війна. Мені знайомий майстер розказував: “Я працюю на зруйнованих об’єктах по всій області. І що помітив – люди з деокупованих сіл набагато привітніші, гостинніші, веселіші ніж ті, хто під окупацією не був. Бо у них прокинулася неймовірна жага до життя”…

…На запитання, що таке ментальність народу, науковці відповідають без запинки – темперамент, який шліфується упродовж тривалого часу багатьма чинниками (мовою, історією, культурою), і де на чільному місці – клімат. Тому і маємо те, що маємо – гарячих італійців і холодних ескімосів. Але війна здатна здійснити нечуване – змінити ментальність ледь не миттєво. Саме так трапилося і з українцями. Ми вже не такі, якими були до того, і ніколи знову не станемо такими, як були. Ми сьогодні значно сильніші, патріотичніші, відповідальніші. Ми стали кращими. Ми змінилися. Бо, як казав один мудрець, – на світі змінюється все. І додавав – незмінними залишаються хіба що плями на шкірі леопарда. А сьогодні краще б сказати – бойовий окрас на броні “Леопардів 2″…

…”Українці часто просто дзвонять і кажуть: “Зараз буду”. І все. Або навіть не дзвонять, а просто приходять. Спочатку мені здалося це нахабним втручанням, але після кількох таких відвідин, я зрозуміла, що українці гостинні та більш відкрита нація. Цей спосіб ходити у гості я б забрала до Бельгії. Думаю, це зробило б нас більш дружніми”. Для бельгійців прийнятним буде подзвонити та домовитися про зустріч. Має бути обумовлено день та час, їжа та напої (які приносять гості і які приготує господиня), дозвілля. Прийти без запрошення – виявити неповагу до особистого часу господаря, навіть, якщо це батьки.

Наприкінець – відео. Знайдіть його самі, воно варте того. Зараз просто скажу, що там: дитячий хор японського міста Нагасакі співає українською «Як тебе не любити, Києве мій».  Лише один сьогоднішній ранок. І це поки що все про нашу щоденну буденність.