Про економію освіти і на освіті: далі буде?

Авторка: Ірина Уварова.

«Якщо ви такі розумні, то чому такі бідні», – цю фразу приписують класикам американського бізнесу, а насправді скоріше за все, прислів’я винайдене колишніми шкільними «трієчниками», які взяли реванш у дорослому житті. Вчора один з відомих публіцистів, оцінюючи останні вислови Маска, надав вичерпну відповідь на наведене ключове питання: олігархи та розум – поняття несумісні, як правило.

Мова на разі піде не про олігархів, а про чутливі проблеми професійної освіти у воєнний час. До старих відомих негараздів професійної та вищої освіти додаються сьогодні нові, вже пов’язані з війною, руйнацією освітніх закладів та багатьох освітніх пріоритетів.

І тут потрібне своєчасне втручання, бо як дуже справедливо пишуть: «Війна – це завжди крок назад для суспільства, жахливо великий крок назад по всіх гуманітарних напрямках, цього не можна уникнути. І ти або робиш цей крок разом із твоїм суспільством, або ні».

Зрозуміло, що тилові міста, більше того тилова промисловість має якісно забезпечувати освітні потреби, а не відкочуватися назад до старих. Те, що сьогодні декларується «зверху» – з кабінетів Міністерства освіти і науки та внутрішньовідомчих вказівок, не дуже надихає, нагадуючи про вічнозелені питання розриву інтересів вишів та роботодавців, регіональних та державних замовлень, а головне, старих звичок економити освіту та на освіті.

Прикладів на цю тему забагато, достатньо сказати що неминуча необхідність дистанційної та скороченої підготовки іноді набуває потворних форм, сурогатного студентства, коли просто за два місяці обіцяють зробити з учорашнього школяра лікаря, фінансиста, юриста будь-якої спеціалізації. Завдяки цьому потихеньку, дуже лагідно, вступає в дію лінійка зростання (колишніми «трієчниками» і придумана), коли свіжому випускникові говорять на роботі: забудьте все, чому вас навчали або коли ті ж випускники діляться першими враженнями: нічого не знадобилось, бо з дідівських часів на заводах мало що змінювалось.

Те, що спостерігаю зараз, може стати в майбутньому значною проблемою. Фізично й морально полишає промислові виробництва надійна стара школа досвідчених, вимогливих спеціалістів, які вважали своїм обов’язком – безпосереднім службовим – ділитися ремеслом (раніше за копійки наставництва, зараз – безоплатно, але нормальній людині буває шкода віддавати справу у нетямущі руки). Це вже про інший бік освіти – професійний, на роботі. Поки залишаються на заводах, в школах, лікарнях останні представники гвардії тих, хто не навчився економити часу та серця на освіту учнів, бажано оцінити проблему і з цього боку. Те, що бачимо скрізь зараз, справжнім ремеслом, не дуже заведено ділитися. Синові, братові, племіннику іще згодні передавати професійні навички та алгоритми розв’язання проблем, а сторонньому – навіщо. Саме такі «тьютори» й вимагають забути вишівські надмірні знання або навіть нинішні скорочені, саме вони намагаються налагодити зв’язок розуму і високих статків.

Навіть в умовах руйнації освіти, відмирання інституту наставництва, потрібно міркувати про спадкоємність наукових, інженерних та робочих шкіл.

Нагадаю, що спроби налагодити логічний зв’язок розуму та багатства в частині втілення продуманої системи підготовки, у нашому місті свого часу робилися. За участі ректорів, місцевої влади, центру зайнятості, навіть радників із Канади. Зводилися системи до простих речей: визначитися, скільки й кого потребує ринок праці, підготувати утилітарні навчальні програми, розібратися з потрібними та непотрібними спеціалізаціями й далі все рухатиметься по нормальних рейках. Не зрушилося. Причин називають багато: відомчий розрив – як ділити функції служби зайнятості, вишів та місцевого самоврядування? Кадрове рутинерство роботодавців, бідність навчальних закладів, що продовжують вигадувати для надійності набору молодших юристів та старших журналістів…

Як виглядає з цього приводу експертна думка. Не так давно оприлюднена своєрідна програма намірів – декларативні заяви Міносвіти та роботодавців (окремі, не загальний документ), де зовні все виглядає досить привабливо. Мова йде про поширення практики формування державного замовлення на підготовку кадрів на заклади освіти всіх форм і видів господарювання, на навчально-виробничі підрозділи підприємств, центри професійного навчання Державної служби зайнятості тощо. Залучення до цієї роботи всіх без винятку військово-цивільних адміністрацій. Це зумовить зменшення практично не потрібної підготовки теоретиків на користь збільшення підготовки практиків (отут же виникають питання), потрібне визнання підготовки кадрів європейськими закладами освіти, центрами з підготовки й іншими провайдерами освітніх послуг за професійними кваліфікаціями громадян України та її результатів такими, що відповідають вітчизняній законодавчо-нормативній базі або верифікуються нею, розширення бази для проведення навчальної практики шляхом залучення до розв’язання цієї проблеми європейських країн та інших країн-партнерів України. Рекомендована переорієнтація на першочергову підготовку фахівців, необхідних в умовах воєнного стану, для відбудови звільнених територій, розвитку пріоритетних галузей економіки України.

Зрозуміло, що основними завданнями розвитку освітньої, наукової, науково-технічної та інноваційної діяльності в короткостроковому періоді є відновлення пошкодженої та зруйнованої інфраструктури, створення можливостей для продовження провадження освітньої, науково-технічної й інноваційної діяльності внутрішньо переміщеними особами.

Але. Зверніть увагу на ієрархію пріоритетів у деклараціях МОН та ради роботодавців з цих питань. Далі потрібне: удосконалення інституту академічної мобільності, запровадження засад відкритої науки та інновацій, прискорення процесів інтеграції до європейського та світового дослідницького просторів. І аж ось – передостаннім пунктом – поєднання освітнього, наукового й промислового потенціалу.

Якщо навіть у декларації це поєднання стоїть далеко не на першому місці, то що матимемо в реальному житті?

А найстрашніше викладене насамкінець: “потрібне спрощення за визначеним переліком спеціальностей, професійних кваліфікацій, освітніх програм процедур, стандартів, інструментарію та інших механізмів підготовки, перепідготовки й підвищення кваліфікації громадян, які вже мають освітні та професійні кваліфікації (доросле населення). Орієнтиром повинне бути скорочення термінів навчання у 2–5 разів, чого можна досягти шляхом визнанняпопереднього досвіду роботи (результатів неформальної освіти й інформального навчання), підготовки за частковими (найбільш затребуваними) кваліфікаціями. Необхідно тимчасово скасувати регуляторні норми щодо ліцензування та акредитації відповідних освітніх програм, будь-які перевірки з боку контролюючих органів”.

Ця ж короткострокова програма включає і створення в Україні сучасних (еталонних) ЗВО та закладів післядипломної освіти (Президентський університет, Коледж Європи тощо) й мережі спільних із країнами-членами ЄС університетів. Що дасть змогу, крім іншого, “підняти в короткі терміни престижність і якість вітчизняної вищої школи, конкурентоспроможність на українському та європейському ринках праці випускників університетів і коледжів, рівень оплати праці їх науково-педагогічних та педагогічних працівників. Забезпечення відповідності підготовки кадрів потребам вітчизняного, регіональних і міжнародного ринків праці повоєнного періоду шляхом гармонізації вітчизняної та європейської систем кваліфікацій”…

Загалом тема складна і, зрозуміло, потребує професійних оцінок, обговорення експертного рівня. Але свідомо втручаюсь у «високі сфери», бо всі ми споживачі – освітніх послуг, та більш – освітнього рівня, якості підготовки випускників. (Вже складено анекдот про хірурга, який після розтину, кричить несамовито: ОК, Гугл!). Все вищевикладене – інформація для роздумів.

Більш як 30 років тому у нарисі про становлення молодих спеціалістів (з масою експертних оцінок, до речі, – а що це дало?) я писала: «Спочатку почали економити на реконструкціях, потім – на інженерах; спочатку «пристроювали» недолугих, потім боролися «за якість».. А ланцюжок довший і складніший. Ніяк не звикнемо до того, що спиратися можна лише на те, що має спротив. Це початок фізики. Треба, щоб стало початком реальності здорового глузду у підходах до освіти та підготовки спеціаліста. Не стало. Маємо те, що маємо». Далі буде?