Австрійський шкільний Гоґвортс та аспірин від усього – досвід наших дітей за кордоном

Авторка: Ірина Уварова.

Діти війни залишаються дітьми, хоч очі у багатьох – зовсім дорослі: там досвід обстрілів, багатогодинного чатування в укриттях, втрата рідних та ровесників. Досвід цей, зрозуміло, різний, бо живуть діти в різних місцях: в окупації або депортовані до Росії (що одне і те ж), на територіях бойових дій, або у тилових містах.

До нашого району переїхала родина з Донеччини, так от, дорослі й досі адаптуються до відносного спокою, а діти, дивом врятовані, гасають на самокатах, регочуть на гойдалках, та від місцевих відрізняються лише одним: за сигналом повітряної тривоги, де б не були, збігаються до мами: йдемо в укриття?

І майже два мільйони дітей разом з батьками виїхали в Європу. Останні перебувають у повній безпеці, вже одне це формує думку, що їм краще за всіх і що навряд чи вони повернуться додому. Можливо й так, але півтора року війни навчили нас, найперше, виваженості. Серйозних матеріалів, досліджень, аналітичних публікацій про життя українських дітей за кордоном поки що дуже мало (хоч ними опікуються наразі МОН, омбудсмени, Червоний Хрест та багато благодійних закордонних організацій). Все ж спробуємо провести невеличку розвідку проблеми на тому, що маємо. Тим більше сім’ї з дітьми потроху повертаються додому, не дивлячись на небезпеку війни.

Зізнання дорослих щодо причин повернення зводяться до короткої формули: за кордоном добре (це про Швейцарію, зокрема), а дома краще, навіть коли балкон відірвало… Але зараз – не про чинники повернення. А про життя дітей у закордонних реаліях. Коректніше сказати так: працюємо наразі з поверненням вражень, з певним досвідом, накопиченим і тими, хто повернувся, і родинами, які залишаються в Європі, США, Ізраїлі.

Спочатку – статистика:

За даними МОН, за кордоном перебувають майже 2 млн українських дітей-переселенців та 12,5 тисяч вчителів.

Ще понад 161 тис. школярів та майже 26 тис. дошкільнят отримали статус внутрішньо переміщених осіб.

У 2022-му українські діти провели в укриттях понад 900 годин.

Також за даними опитування, 77% дітей-переселенців стали свідками обстрілів і бомбардувань, 73% перебували у сховищі, а майже 30% пережили окупацію.

Коли навесні минулого року, рятуючись від війни, в Європу приїхали мільйони українських жінок з дітьми, основним завданням було дати їм відчуття безпеки та можливість адаптуватися у новій країні. Про знання тоді не йшлося. Минув рік, і постали інші питання. Чи вивчили діти мову достатньо, щоб повноцінно опановувати науки? Чи змогли вони соціалізуватися і завести друзів? Чи не втратили вони звʼязок з українською школою? І який вибір вони зроблять далі?

Батьки старших школярів розчаровані тим, що попри значні зусилля, їхні діти не мають рівних можливостей у навчанні та вступі порівняно з місцевими. А батьки молодших дітей із сумом спостерігають, як швидко діти можуть втрачати ідентичність, інтегруючись в іншомовне середовище. Більшість при цьому визнає: освіта буде важливим фактором, коли родина вирішуватиме, повертатися в Україну чи ні.

Усвідомлює це й українська влада. Навчання близько чверті українських школярів за кордоном може сильно змінити демографічну ситуацію України в майбутні роки. У Європі найбільше українців прийняли школи Польщі та Німеччини – близько 200 тисяч кожна. Тимчасовий захист, які отримали українські біженці в ЄС, гарантував дітям право на освіту. За задумом європейських міністерств освіти здолати мовний барʼєр мали інтеграційні класи та асистенти вчителів. Однак ресурсів на них катастрофічно не вистачило. Як показав моніторинг Amnesty International, на початок 2023 року у Польщі лише 15 тисяч українських дітей відвідували підготовчі класи. Більшість одразу зараховували у звичайний польський клас, навіть якщо вони взагалі не знали мови.

За дослідженням BBC: “Одна справа, коли ти прийшов і вчишся у початкових класах, тут програма менш обтяжена, і головне завдання – адаптація дитини до школи. Інша справа – старші класи”, – розповідає Олександра, яка працює в одній із краківських шкіл асистенткою вчителя, а також інклюзивним вчителем молодшої школи. Попри необхідність вчити дітей мови, сама ідея підготовчих класів не витримала перевірки часом. У Німеччині, яка має досвід інтеграції дітей-біженців ще з 2015-16 років, так звані Welcome classes жорстко критикують.

Відокремлення дітей мігрантів спричиняє більше негативних, ніж позитивних наслідків, пояснюють німецькі експерти. Попри труднощі, з якими стикнулися українські школярі, багато хто вже оцінив переваги європейської освіти. Повага до особистості дитини, більше вільного простору, неперевантажена програма, орієнтація на практичні знання, матеріальне забезпечення шкіл.

“Школа виглядає як Гоґвортс, – розповідає мама Георгія про його берлінську гімназію. – Є декілька сучасних лабораторій, в яких діти щотижня проводять досліди з хімії та фізики. На уроках музики у кожного учня клавіші “Ямаха”, на яких вони вчаться грати”.

У польських школах батьків вражає, як багато вони роблять для загального розвитку дитини, – учнів весь час водять на екскурсії, у музеї, кіно і театр.

Фахівчиня з інклюзивної освіти Олександра каже, що батьки дітей із порушеннями розвитку також оцінили різницю між польською школою й українською. “Вони не будуть повертатися, тому що бачать, що тут дитина з її порушенням може здобути повноцінну освіту і жити повноцінним життям”.

Деякі країни надали можливість навчатися в самоорганізованих українських школах за кордоном. Наприклад, у Парижі та Вільнюсі створили школи для дітей 6–18 років. У Нідерландах організували школу для 5–11-х класів, де навчаються близько 100 осіб. Таку ж школу відкрили в Бухаресті на базі місцевого коледжу, де планують навчати до 200 українських дітей різного віку.

Невеличка розвідка з відгуків батьків про переваги закордонної освіти: в європейських закладах освіти з повагою ставляться до дітей, школа є вільним простором для учнів, практична направленість навчання, немає надмірного навантаження дітей та зазубрювання, професія педагога престижна – немає випадкових людей в освіті, немає батьківських комітетів. Школа без тиску на особистість – це головна відмінність європейського навчання. І можна багато говорити про те, що наша освіта краще за всі інші, але життя доводить – там у світ йдуть більш щасливі люди, які будують якісніше життя та більш успішні країни. І цьому нам треба повчитися.

Загалом, програма навчання у Польщі, зокрема, трохи відстає від української. Щобільше, тут школярі не знають, що таке домашнє завдання. Всі знання вони отримують під час уроків, а після школи – відпочивають. Хоча заняття теж іноді бувають нестандартні. Їх можуть замінити різноманітні екскурсії або поїздки. Адже у Польщі головний акцент на всебічному розвитку молодого покоління. Тут зовсім немає тиску на учнів – вони можуть одягати, що їм хочеться. Якщо на уроці хтось порушив поведінку, вчителька може посміятися разом. Але якщо це відбувається на регулярній основі – то можна отримати низьку поведінку до табеля, через це можна навіть залишитися на другий рік, або бути відрахованим від навчання.

За відгуками дітей, які навчаються в Австрії: «Щодо домашнього – то це теж твоє право, а не обов’язок щось вчити більш наполегливо. Бо твоє майбутнє – твоя відповідальність. Інша справа – перейняти трохи ідей для нашої школи. Наприклад, мені дуже сподобалося, що тут на уроках взагалі майже не пишуть. Зате увесь матеріал наочно відображається на екранах. Так і цікавіше і запам’ятовується краще. Загалом в мене лише позитивні враження від навчання в австрійській гімназії. Увесь освітній процес організований сучасно та відповідає нашим молодіжним запитам. Наприклад, на заняттях з музики ми співаємо популярні пісні, а на уроках англійської – дивимося фільми з оригінальною озвучкою від Netflix. Кожне заняття триває 45 хвилин, але якщо ми пишемо контрольну роботу – наступні уроки скасовують. Тож можна не переживати, що тобі не вистачить часу. У вільний час ми багато гуляємо, відвідуємо різноманітні парки та музеї, знайомимося з австрійською культурою. Наприкінці року з’їздили у тижневий тур на кордон з Італією. Там нам влаштували справжню спортивну естафету. Було весело!».

Дитячий омбудсмен Горбачов вважає, що будь-яка криза приносить не лише проблеми, а й переваги. “Одна з них – це досвід, який українські діти отримали у школах за кордоном, досвід соціального життя, іншої системи освіти, можливість вивчити іноземну мову”. Вони також могли оцінити принципи навчання, які лежать і в основі Нової української школи (НУШ). “Повага до дитини й опанування корисних у житті навичок – це концепція НУШ”, – пояснює Горбачов.

Від 500 до 700 тисяч дітей з України вчаться у школах Європи. За невеликим обсягом матеріалів, за якими вдалося провести попередній аналіз тематики (досить суб’єктивний) життя українських дітей за кордоном має певні плюси й мінуси. До плюсів, окрім безпеки, належить у переважній більшості дуже дбайливе та тепле ставлення педагогів і соціальних працівників. Я вже наводила приклад про оголошення у дитячому садку, де виховуються діти з України: «Повітряні кульки категорично заборонено». З досвіду перебування у Німеччині винесена цікава перевага – і діти, і дорослі швидко опанували віковічний девіз країни «орднунг іст орднунг», тобто порядок там, де його бережуть. Дивним чином молодші діти, які мешкають у Великій Британії, швидко зрозуміли свої права, задекларовані ООН і прийняті на озброєння навіть у невеличких англійських поселеннях. Там місцеві, почувши навіть капризний крик дитини, відразу ж телефонують до служб захисту та поліції. Малі українські діти часто шантажують дорослих, формулюючи відмову виконувати невеличку домашню роботу, словами: «Зараз як заплачу гучно!»… Охоче опановують українські діти незвичні для дорослих місцеві свята, легше ніж старші засвоюють мову.

До мінусів належать зізнання дітей, навіть молодшого віку, що у класах їм буває нудно, бо ж шкільна програма у багатьох випадках простіша за наповненням і «вдома це вже проходили». По різному сприймається відсутність (категорична!) батьківських комітетів та загальних батьківських зборів. Дітям подобається, а дорослим не завжди. Ще один мінус – значна конкуренція при вступі до коледжів, реальних шкіл (типу наших професійних закладів) та вишів. Тут значну перевагу мають місцеві, а нашим не вистачає мовної практики.

Це коротко про освітні проблеми, але закордонна педіатрія очима батьків має більше мінусів ніж переваг перед українською. Більшість батьків свідчить, що надання медичної допомоги дітям за всіма ланками (первинна та спеціалізована) обтяжене масою бюрократичних проблем. До того ж батьки кажуть, що у більшості європейських країн та США панацеєю від багатьох хвороб служить аспірин, решта ж медикаментів використовується з великими застереженнями й продається в аптеках лише за рецептами. Тобто, звичний за часів совка лозунг: «Твоє здоров’я – багатство усіх» – за кордоном майже не діє. А давні емігранти, які приїжджали на лікування в Україну, пояснюють: закордонні лікарі не такі турботливі, з ними про болячки по пів години не поговориш…

… Свого часу, коли у нульових роках у Кам’янському активно діяв Ротарі клуб і практикувався обмін студентами та школярами між Україною та Європою, писала про перші враження наших старшокласників від Франції. Деякі речі тоді дуже дивували нашу дев’ятикласницю 11-ї гімназії Оксану. Французька родина, з якою тиждень жила Оксана у передмісті Парижу, відвела їй у будинку окрему спальню – гостьову – на другому поверсі. – Якось, – розповідала дівчина, – о третій годині ночі господиня розбудила мене щасливим криком: швидко спускайся до вітальні, тут по телевізору показують перемогу української спортсменки! – Ну то й що, – відмахнулася Оксана і залишилася досипати. А на День незалежності, перебуваючи на гостьовій трибуні урочистого параду у Парижі, познайомилась Оксана з хлопцем із Марселю (понад 3 години їзди на поїзді від Парижу). – У яких ти тут справах? – поцікавилась Оксана. – Спеціально приїхав, щоб побачити нашого президента і погордуватися нашим народом, – відповів марселець, – а у вас хіба не так?

У нас скоро буде так. Безперечно. Навіть, якщо не всі повернуться додому.