Поки триває війна, культура не може бути на паузі

Авторка: Ірина Уварова.

…Кажуть, що радіо дивом витримало конкуренцію з інтернетом, телебаченням (перш за все – оперативність) та друкованими медіа (аналітика), завдяки водіям та домогосподаркам. Майже на кожній кухні стоїть приймач і віддано слугує фоном тривалих, іноді досить нудних кулінарних процесів. Під хвацьке «ти ж мене підманула» ритм чищення картоплі значно прискорюється…

Так було до війни. Наразі радіосуміш новин з музичними програмами – жодним чином ніякий не фон. Під пісню «Фортеця Бахмут» зупиняєш усі справи та плачеш до пізнього вечора; під страшну, але в мажорному ладі «Колискову Херсонських партизанів» («москалю, спи, засинай, ми заріжемо тебе тихо») жалкуєш, що ніж у руках кухонний, а не тактичний.

Мова – про сприйняття культури під час війни. Боже збав, – не дискусія щодо доцільності тих чи інших культурних заходів, витрат на культуру на тлі війни. Маю на меті у невеличкому огляді довести, що зараз наша культура жива, шукає нові цікаві форми й у будь-яких сучасних проявах демонструє потужний вплив на свідомість. За своє, вже сильно не коротке життя, чесне слово, я вперше спостерігаю унікальний, наочний процес злиття культурних проєктів з реальним життям і потребами сьогодення.

Комусь можуть здатися дрібними маленькі епізоди такого впливу з місцевого побуту: жінки плетуть маскувальні сітки для ЗСУ і співають народні пісні – чули б ви притаманне українській вокальній традиції багатоголосся; сусідка, вимушена переселенка зі Слов’янську у віці 60+ записалася на курси глибокого вивчення української мови та серйозно захопилася українською класичною літературою; цікавий режисерський погляд і чудові авторські роботи демонструє наш театр ім.Лесі Українки у постанові «Кайдашева сім’я». Мірилом успішності роботи бібліотек завжди був не пенсіонерський попит на читання у вільний час, а запити молоді. Наразі ці запити значно збільшилися, і це не відповідь на вимоги навчальних програм, а реальний інтерес до історичної насамперед літератури.

Як почувають себе під час війни митці? Письменник Андрій Любка став потужним волонтером, визнаючи, що взаємодопомога — один із ключових чинників, завдяки якому українці гідно протистоять російській агресії. Чимало населених пунктів у віддалених від фронту регіонах стали прихистками для людей, які мусили їхати з дому через війну, щодня для потреб ЗСУ збирають мільйони. Хтось допомагає, продовжуючи робити те, що й до лютого 2022 року, хтось кардинально змінив життя й займається незвичними для себе справами. «У мене, – говорить Андрій, – почалося все з передвеликоднього дзвінка другу, який у лютому 2022 року пішов у ЗСУ, а вже наприкінці березня воював на сході. Великдень — важливе для закарпатців свято, тож Андрій вирішив надіслати підрозділу друга м’яса, без якого не обходиться великодній кошик на Закарпатті: традиційного шовдаря (засоленої вареної свинячої ноги) і вудженої на фруктових деревах домашньої ковбаси. Основною проблемою виявилася відсутність транспорту, яким би можна було доставити продукти. Вирішили купити пікап і частину грошей на нього зібрати у фейсбуку. Після допису телефон Андрія розривався від сповіщень. Він вимкнув його на ніч, а вранці побачив на своїй картці гроші аж на дві машини. — До літа (2022 року) я купив 20 автомобілів, до Дня Незалежності їх було 50, тобто темп прискорився, а після — став шаленим. У жовтні я зрозумів, що в принципі можу купити ще 50 машин і до Нового року може бути 100. Воно не дуже якось укладалося мені в голові, що це можливо, але я вирішив поставити собі таку ціль».

Із соцмереж Андрій веде лише сторінку у фейсбуці, саме там і збирає кошти на авто. Донейтять підписники, які знають його як письменника. «До 80 % людей, які перед тим замовляли книжки, приходили на фестивалі, виступи, тобто це читацька аудиторія. А тепер цих людей побільшало, вони стали різноманітнішими, але все одно часто надсилають регулярні платежі». Андрій каже, що в Ужгороді є вчителька в музичній школі Марія, і він може чітко сказати, коли в неї аванс, коли зарплата й коли пенсія. Крім того, Андрій — один із кураторів антології «Воєнний стан», яку видало видавництво Meridian Czernowitz. Книжка з 50 текстами українських інтелектуалів та передмовою Головнокомандувача ЗСУ Валерія Залужного є частиною величезного проєкту видавництва, спрямованого допомогти містам, наближеним до лінії фронту, куди письменники їздили з виступами. Зокрема, його мета — створити портрет доби через тексти різних людей. Їх два: один для української аудиторії, інший — для закордонної.

Ірина Френкель, заслужена артистка України, експертка з питань культурної політики та директорка Українського центру культурних досліджень підіймає у своїх виступах досить цікаву тему. «Довга традиція відсутності власної державності примушує нас наново формувати «портрет» України назовні. У світі існують «радянські» стереотипи сприйняття України, як то шаровари, борщ, галушки, сало, які нав’язувалися світу багато років, а особливо за радянських часів, та вже після революції Гідності почали додаватися інші маркери. Змінилась робота театральних та концертних установ, з’явилися мистецькі акції, які відбуваються просто неба в українських містах «Вільне небо», «Відкрита музика міста», музичний фестиваль Kharkiv Music Fest в метрополітені міста для людей, які майже живуть у метро,– вражають масштабами та незламністю митців, які опинилися також у дуже скрутних умовах без можливостей нормальних репетицій та підірваному душевному стані. Артисти та музиканти створюють творчі бригади та виступають перед військовими. Багато відомих артистів та музикантів є культурними дипломатами, звертаючись англійською до урядів країн і показуючи власні записи зруйнованих міст та населених пунктів, підтримують мешканців виступами та спілкуванням, особливо під час обстрілів у бомбосховищах».

Яскравим прикладом втілення нових проєктів є робота Хмельницького академічного театру ляльок, який перетворився на центр арттерапії для дітей, зокрема дітей – переселенців. Окрім вистав, діти мають можливість скуштувати смаколики, погратися з артистами, поспілкуватися з улюбленими героями.

Культурні орієнтири театру сьогодення, за визнанням театральних митців, зводяться до низки суттєвих принципів: ми будемо мати 100% україномовний контент; виникнуть такі театральні форми як «мобільні вистави» з мінімальним декоруванням та обладнанням; розвинуться драматичні жанри, які будуть пов’язані із трагедією, яку ми переживаємо сьогодні; певного розвитку може набути жанр, який до цього не був розвинутим – Cabarett  – це театральні гумористичні етюди, які будуть пов’язані із військовими історіями, якими наразі заповнені соціальні мережі; українські музичні та театральні твори будуть мати шалений попит у світі принаймні протягом 5-10 років після нашої Перемоги.

Впливовим і важливим став ключовий проєкт Babylon’13, створений під час війни. Це екранізація літературних творів українських захисників «Війна-ненажера». Першою серією стала пісня поета й добровольця Максима Кривцова «Жовтий скотч», другою — вірш «Отче» парамедикині «Госпітальєрів» Олени Герасим’юк. Третя — есе «Вітаю тебе, Бахмут» військового медика Гліба Бітюкова, у якому він пише до своєї п’ятирічної доньки про те, що переживає на ротації в одній з найгарячіших точок фронту.

Тепер – про Максима Булгакова — головного режисера двох театрів: Луганського обласного академічного українського музично-драматичного театру та Сумського театру. Коли почалося повномасштабне вторгнення, Максим пішов у військкомат. Він потрапив у 95-ту бригаду десантно-штурмових військ. Брав участь в обороні до осені 2022 року, але демобілізувався, оскільки його мама має інвалідність і потребує догляду.

— В окопі я чітко зрозумів, що якщо ти не житимеш сьогодні, то можеш не встигнути пожити взагалі. Але, щоб не збожеволіти, треба планувати майбутнє: «Я от скоро з ротації вийду, і мені там посилочка прийшла, приїду — то зроблю, то зроблю, помиюся-поперуся. О, нормально, й обстріл уже закінчився, слава тобі господи». Якось так.

«Митці – це люди, які через свої роботи акумулюють сенси про те, ким ми є, ким ми були та ким будемо в майбутньому. Зараз весь наш культурний фронт відвойовує право пролунати по-новому в міжнародному контексті. А саме – заявити про себе не лише як про країну, яка веде війну з росією, а й через культурні та мистецькі події показати, за що ми боремось, – Ольга Дятел, культурна менеджерка, співзасновниця агенції proto produkciia.

Лауреат відзнаки “Національна легенда України” Тарас Петриненко розповів, що зараз до нього приділяють більше уваги, аніж раніше під час його активної творчої діяльності. Шалено люблю творчість Тараса Петриненка з давніх-давен. Завжди дивувалася його дуже обмеженій присутності на радіо та телебаченні на тлі народної популярності пісень «Україна», «Боже, Україну збережи», «Вітер зі Сходу». Але попри протистояння «культурного начальства» і непокірного Тараса, зараз він знову затребуваний. Бо перемагає час і вдячна народна аудиторія, яка цінує перш за все щирість і талант. Саме ці потреби й загострює війна.

Як ніщо інше, зараз втішає чудова Тарасова пісня «Все буде гаразд». З’явилася вона у соцмережах не так давно: «І старі і молоді, всі похмурі і бліді, кожен сам сидить в своїй біді. Ти лиш руку їм подай і до гурту погукай – божевіллю час покласти край. Не тікай, а свою країну захищай і святої віри не втрачай у батьківський край. Прийде час, ще засяє сонце і для нас, ще вогонь у серці не погас. Все буде гаразд!». А написана пісня, виявляється, ще до 2014 року. Боже, Україну збережи. Усіх і кожного. Таланти жінок, які плетуть маскувальні сітки й потужну щиру нашу культуру.