Про проблеми накопичувальної пенсійної системи

Автор: Сергій Гузь.

Один з головних постулатів сучасної пенсійної реформи, це додавання до солідарної системи ще й накопичувальної. Тобто такої, де протягом 30-35 років будуть акумулюватися персональні пенсійні відрахування, з яких потім, у майбутньому, людина щось буде отримувати на додаток від виплат із солідарної системи. Звучить, наче, непогано. Хто ж не хоче отримати більше. Але чи вирішує це дві головні проблеми чинної пенсійної системи: нестачу грошей в Пенсійному фонді та низькі пенсії, які не покривають навіть прожитковий мінімум?

Почнемо з дефіциту Пенсійного фонду. У довоєнному 2021 році доходи ПФУ склали 334,2 млрд грн (у тому числі від Єдиного соціально внеску – 301,4 млрд грн), а дотація з бюджету – 177,6 млрд грн. Разом це майже 512 млрд грн.

При цьому пенсійні виплати склали майже 510 млрд, а ще 11 млрд пішло на роботу самого фонду. І якщо все підрахувати, то дефіцит ПФУ у 2021 році був трохи більше ніж 9 млрд грн. В масштабах національного багатства, створеного за той рік – близько 5,3 трлн грн – цей дефіцит дорівнює 0,17% усього національного доходу. І навіть якщо додати сюди дотації з бюджету у ПФУ, то разом це буде лише 3,5% щорічного національного доходу, який треба перерозподілити, аби не мати клопоту з поточними виплатами пенсій. Хіба це так багато, якщо взяти до уваги, що мова йде про більш як 10 мільйонів громадян України?

Але що пропонують реформатори пенсійної системи? Вони пропонують ввести обов’язковий накопичувальний рівень, куди буде відраховуватися 5-7-8-10% від зарплат. Вони навіть не можуть точно підрахувати, скільки ж треба робити цих відрахувань.

Візьмемо найвищі цифри у 8-10%. Сьогодні пенсійні внески складають близько 18% (інша частина ЄСВ іде у фонди соціального страхування) від нарахованої зарплати. Що було б, якби ті 8-10% пішли у солідарну систему? Доходи солідарної системи виросли б мінімум на 50%. І в цифрах 2021 року, це означало б збільшення власних надходжень Пенсійного фонду мінімум на 150 млрд грн.

Тобто, виходить, що замість того, щоб направляти ці додаткові відсотки у новостворені накопичувальні пенсійні фонди, які ще невідомо як будуть працювати, можна повністю закрити як мінімум проблему з поточним дефіцитом пенсійного фонду, направивши ці гроші у солідарну систему.

Так, це не розв’яже іншу проблему – збільшення розміру пенсій. Але чи вирішить її накопичувальна система.

Одні з головних вад накопичувальних пенсійних фондів, які вже працювали в Україні з 2007 року, це великі витрати на їх утримання та захист грошей від знецінювання.

В законопроєктах про це не пишуть, але кожен такий приватний пенсійний фонд (а хоч би й державний) має витрати на директора, бухгалтерів, секретарів та інший персонал, офіси, комунальні послуги, транспорт, податки та купу іншого. Звідки покриваються усі ці витрати? Правильна відповідь – з відрахувань громадян на накопичувальні пенсії. Інших джерел надходжень у них немає. І чим більше витрат на утримання структури такого фонду, тим менше залишатиметься майбутнім пенсіонерам.

Але уявімо, що за допомогою цифровізації та штучного інтелекту усі ці витрати звели до мінімуму. Залишається інша велика проблема – знецінювання грошей. Немає сенсу пояснювати як це відбувається, бо усі ми пережили не одне шокове знецінення гривні. Коли розповідаєш про це європейцям, то вони справді впадають в шок і не розуміють, як ми до всього цього пристосувалися.

Ми змогли, бо українці вміють виживати у будь-яких умовах. Ми навчилися, що найкраще відкладати «на старість» у валюті, а не в гривні. Бо долар знецінюється не так швидко, як гривня. І сьогодні навіть бабусі та дідусі мають десь у матраці заначку в доларах.

Проблема у тому, що пенсійні накопичувальні фонди не зможуть переганяти усі надходження у валюту, бо у країни просто не вистачить валютних резервів на такі операції. До того ж, зберігання заощаджень у валюті не захищає нас від того, що одного дня іноземний уряд, який контролює цю валюту, не вирішить її знецінити заради конкурентних переваг на зовнішньому ринку, або ж в тій країні почнеться економічна криза чи війна. У підсумку маємо, що захистити 100% пенсійних накопичень у валюті, як це роблять звичайні громадяни, недержавні ПФ не зможуть.

Теж саме стосується і золота або інших дорогоцінних металів. Хоча останніми роками попит на золото зростає, немає гарантії, що через 30 років ціни піднімуться так, аби компенсувати інфляцію за ці ж роки. І знову ж таки, чи виробляє Україна стільки банківського золота, аби задовольнити потенційний попит з боку пенсійних фондів? Бо якщо це золото треба закуповувати за валюту, то ми повертаємося до тієї ж проблеми з валютою.

Тож куди ще можуть вкласти пенсійні гроші такі накопичувальні фонди, аби захистити їх від інфляції? Перелік інструментів не такий вже і великий: банківські депозити, гарантовані державою облігації (наприклад, ОВДП) та цінні папери фондового ринку.

Проблема банківських депозитів у тому, що в Україні вони зрідка за своїми ставками перевищують рівень інфляції. Лише останнім часом НБУ проводить політику, яка б стимулювала зростання ставок за депозитами. У цьому плані ОВДП виглядає більш привабливим інструментом, особливо зараз.

Але навіщо громадянам нести гроші у недержавні пенсійні фонди, витрачати частину своїх пенсійних накопичень на зарплати працівникам цих фондів, якщо вони й самі можуть покласти гроші на депозит чи купити державні ОВДП? Де логіка реформаторів?

Залишається розібратися з фондовими ринками. Тут у нас все просто – фондових ринків немає. Ні вільного обігу акцій, ні справжніх фондових бірж, ні механізмів, які б захищали громадян чи ті ж пенсійні фонди від недобросовісних емітентів чи банкрутства підприємств. Усе це лише в планах, а гроші пропонують вкладати вже з наступного року.

Щобільше, досвід впровадження 3-го рівня пенсійної реформи (теж пенсійні накопичення, але добровільні) засвідчив, що в країні немає навіть елементарних механізмів захисту від шахрайства. Спритні ділки створювали недержавні пенсійні фонди, залучали кошти громадян, потім на ці гроші викуповували за дорого сміттєві акції (такі, які нічого не коштують), а далі банкрутували. Пенсій немає, як і відповідальних за таку аферу. Бо це ж треба довести, що акції купувалися «з благородною метою», а не заради того, щоб вивести гроші з пенсійного фонду на підконтрольну компанію.

Звісно, зараз намагаються врахувати в реформі подібні моменти. Але поки в країні не будуть створені й не почнуть функціонувати справжні фондові ринки, поки не з’являться справжні органи контролю за цими ринками, поки не з’являться компанії, зацікавлені у чесній грі на фондових ринках – інвестиції пенсійних накопичень у цінні папери приватних компаній будуть мріями, а не реальністю про майбутню пенсію.

Чи значить це, що накопичувальна пенсійна система неможлива? Зовсім ні. Але для цього потрібно зробити дуже багато інших речей, на які піде не один рік. Потрібно приборкати інфляцію, створити прозорі фондові ринки, надійні та перевірені інструменти інвестування, продумати державні гарантії на випадок банкрутства недержавних пенсійних фондів і звідки на це брати гроші. І тільки після цього переходити до другого рівня пенсійної реформи – обов’язкового накопичувального пенсійного страхування.

А поки що усі ці зусилля реформаторів варто було б направити на те, щоб ефективно полагодити солідарну пенсійну систему, яка, поки що, є найбільш надійним інструментом пенсійного забезпечення в Україні.