Інтелігенція: простір розумової порядності

Авторка: Ірина Уварова.

Чи є в нас інтелігенція і де її шукати? Якось випадково сталося, що прийшла на сімейне свято до знайомої – дуже завзятої театралки, не пропускала жодної вистави й цим законно хизувалася – трохи раніше вказаного часу. Звісно ж долучилася до нарізки овочів. Радіо на кухні щось белькотіло, раптово включилася чарівна мелодія. – Що це? – господарка аж застигла, відсунувши дошку. – Музика до фільму «Овод». – О-о-о, – знаюче-скорботно застогнала театралка. – Я так і бачу, як він її душить…Тут уже застигла я: хто кого душить? – Ну, отой негр Овод свою дружину з ревнощів! Пізніше господарка дозволила дружньо пожартувати над епізодом за столом, виправдовуючись на кшталт: ми університетів не кінчали…

Мене більше займає питання, а куди вона поділася, наша інтелігенція, чим і як живуть потомки кам’янських земських лікарів, технарів, які ходили на заводи не на роботу, а на службу. І відразу домовимося про терміни: за визначенням Тетяни Герасюти, заступника директора центральної бібліотечної системи міста, інтелігент – це людина, яка володіє розумовою порядністю, моральною зрілістю, бездоганна у вчинках, людяна.

– Інтелігенція потребує особливого живлення, тому загалом таких людей мало. Відстоювати розумні позиції, справедливі рішення, зберігати гарні традиції, – все це потребує впливу інтелігенції, – розмірковує Тетяна Герасюта. – Безумовно, інтелігенція у нас є, вимоглива, із загостреною совістю. Особливо це виявилося під час війни: наша інтелігенція зараз на фронті – воює, волонтерить, працює на Перемогу. – Інтелігенція – поза професійною приналежністю, віком, статтю чи національністю. Людину відчуваєш за її духом, а місто компактне, багато що відбувається на очах, і люди, які мають міцний внутрішній стрижень і моральну позицію, залишаються помітними. Себе я якраз до інтелігентів не відношу – планка вимогливості вище, ось мама моя – сільська вчителька, була глибоко інтелігентною людиною з міцними внутрішніми підвалинами, вмінням спілкуватися з людьми, дітьми, тваринами, цілісна, врівноважена, ніколи не підвищувала голосу. Робота мала для неї особливе значення, і я майже все життя доводила їй, що чогось варта. Дуже цікавий урок інтелігентності виклала львівська поетеса Галина Крук. У нас вона якось презентувала свою останню збірку, і під час обговорення така відчувалася в ній повага до свого міста, глибоких традицій Західної України, до роду, слова і…до нас. Історію свою знають, бережуть, пишаються нею, але не хизуються – несуть гідно. А ми … Ми частіше просто мчали по життю, не розуміючи чітко, чого хочемо, навіщо. У результаті виходила хімія без життя, техніка без молоді, газета замість роману. Вважали за краще безболісність, чтиво, «дивляче», вічне шоу гуртом і в роздріб, на тлі якого люди поруч просто губляться. До інтелігентних – справжніх винятків із загальної душевної та духовної метушні – відношу Юрія Коровіна, Генріха Кузнєцова, Андрія Ялового (видавничий дім «Андрій»), художника Сашка Чегорка. Для інтелігенції, яка себе втратити не хоче, потрібне середовище, потрібне спілкування. В Україні, робота бібліотек найчастіше будується за простим типом – все є товар: любить народ детективи – тягни їх на полицю. І яке ми після цього середовище? Тому й створені в нас клубні формування для душ, «здатних на танення», для людей, які розуміють, ЩО і ЯК вони говорять і роблять. Звичайно, це не вирішує проблем із живильним середовищем інтелігенції, і робиться багато – у нашому театрі, музеї, школах, університеті, що все-таки живить людей якісним не хлібом єдиним.

…Так, пішла разом з епохою ніким не «увічнена», але для нашого Кам’янського прекрасна історія про плеяду чудових вчителів перших міських шкіл, що придумали прописи для 7-го класу (і почерк вироблявся, і грамотність ставала хронічною), що непритомніли від «почуття» та «серця»; про міських лікарів до- та післявоєнного часу (служили у наших лікарнях чудові люди, прізвища трьох медиків РеКудРез для нинішнього покоління, боюся, так і залишаться нерозшифрованими, але досвід та совість їх не дали порватися ниточкам продовження багатьох сімей). Відмовлявся від нарису про себе сліпий вчитель із нашої колишньої вечірньої школи №11. Досі не віддано належне книзі про історію ПХЗ, написану Юрієм Кузововим, інтелігентом до мозку кісток, з великим співчуттям-співучастю, але ж, бач, не догодив історикам. Та ветеранам заводу (не всі потрібні прізвища вказав). Але властивість природи – у тому числі й людської, – відновлюватись, компенсувати втрачене: професор-математик Крилова з нашого університету читала лекції з історії мистецтв, випускниця 11-ї гімназії написала роман «Людиво», Герой Праці ДМК Іван Андрійович Чернецький дивував співрозмовників «робочою фактурою», глибокими судженнями у сфері філософії…

Додам, що в усі часи інтелігенцію частіше критикують, вимагають месіанства. І дивні речі відбуваються у якійсь паралельній реальності: у великих містах створюються Сквери інтелігенції – насправді просто рекреаційні зони поруч з бібліотеками; в одному з міст є «обласний центр української інтелігенції», розміщений у гаражному кооперативі; у Києві відкрито «коворкінг для інтелігентів» з оупен-спейсами, івент-залами і девізом: «генеруйте сучасні легенди». Нібито все добре, та щось не так.

Українські блогери багато дискутують на цю тему. Зійшлися ось на чому: коли ведуть мову про українську національну інтелігенцію (чи, що майже те саме, національну інтелектуальну еліту), то зазвичай мають на увазі інтелігенцію гуманітарну. Така вже усталена традиція. І не в останні десятки років, а ще наприкінці ХІХ століття. Коли «українським питанням» справді переймалися майже самі лише високоосвічені гуманітарії, а ще земці, лікарі та агрономи (внаслідок своєї близькості до «простого народу»). Так і повелося, звідти це бачення «перестрибнуло» у наші часи. При цьому зі зрозумілих причин досвід 1920 — 1930-х років, коли ситуація почала докорінно змінюватися, був викреслений із суспільної свідомості, образно кажучи, «винесений за дужки». Це дається взнаки до сьогодні.

За інерцією перед інтелігенцією речники влади ставлять завдання щодо відродження і розвитку єдиного гуманітарного та інформаційного простору, мови, культури та інших соціогуманітарних аспектів. А на додачу ще називають завдання розвитку природничої («точної») науки, високих технологій, медицини, негуманітарних галузей освіти… Взагалі, складається враження, що «нагорі» вважають: із цими завданнями краще впорається бюрократичний апарат, аніж національна інтелігенція, бо вона, крім проблем мови та культури, нічого не бачить і не знає…

Наразі країна потребує спільних зусиль до творення модерної країни, де в пошані розум і порядність — чільні чесноти інтелігенції, хоч би в якій царині вона працювала. Зокрема, Євген Головаха, заступник голови Інституту соціології НАН України, зазначає: «У світовій практиці такої категорії як інтелігенція немає. Там є категорія інтелектуалів. Тобто йдеться про людей, які займаються висококваліфікованою розумовою працею і, до того ж займають таку позицію в суспільстві, яка дає їм змогу не тільки виконувати висококваліфіковані обов’язки, а й грати роль певних авторитетів. Це насамперед професура, представники сфери духовного життя, мистецтва, культури. Це люди, які створюють нове, створюють, якщо хочете, нові смисли». Але різниця між інтелектуалами та інтелігентами, як і новими смислами досить значна. Подивіться лишень на Ілона Маска…

…Знайома розповіла про досить печальний випадок «з життя». До її діда, професора, у минулому викладача одного з вишів Дніпра, пенсіонера-одинака постукала у двері циганка. Сталося це вранці, старий вийшов до передпокою, вдягнений у древню кофтину та штани з витягнутими колінами, і проводжаючи «даму» до квартири, винувато вимовив: вибачте, я без брюк. Доки професор перевдягався, гостя встигла винести з квартири все, що змогла. – Драна інтелігенція, підсумувала знайома, онука старого. – Звідки ця псевдокультура береться, що в голові варилося? Тут на трьох роботах не встигаєш крутитися, збираєш копійку до копійки, а він усе твердить: «Я не міг вчинити інакше».

З інтелігентами наш життєвий простір не завжди зручний та зрозумілий – вони «вантажать» питаннями, змушують зупинитися-озирнутися, руйнують улюблені стереотипи – чого цьому Кам’янському ще треба, тримайтеся за трубу і не рипайтеся. А без них місто не повне, неможливе