Авторка: Ірина Уварова.
Сьогодні зачепила не на жарт прочитана на якомусь сайті фраза: «Переживаємо такий підвішений стан – минулого вже немає, а майбутнє ще не настало». Паралельно натрапила у тому ж місці на сучасні поради, як правильно називати літніх людей: у жодному разі не людьми похилого або поважного віку (не толерантно), бабусями та дідусями (це лише сімейний статус), пенсіонерами (такими можуть бути й молоді). А як же треба? Люди третього віку. І крапка. Цей постулат та фраза щодо «минулого вже немає» втрапили на очі водночас, до того ще й так, що не розчепиш. То ж нехай підвішений стан виправдовує мою впертість називати старожилів старожилами, бабусь, дідусів – володарями поважного віку.
Наразі у Кам’янському мешкають шестеро столітніх людей і близько шести тисяч тих, кому більш як 80 років. Кому не розказую про це, – мало хто вірить: у вас же місто з такою напруженою екологією. Розберімося, чи це суто міський феномен, чи загальна картина. З урахуванням загальносвітової тенденції подовження життя, стає неочевидним, людей якого віку зараховувати до категорії літніх. До речі, згідно з класифікацією Всесвітньої організації охорони здоров’я, літнім вважається вік 60-75 років, а старечим — 75-90 років. Тих, хто досяг 90 років і більше, заведено називати довгожителями.
Що об’єднує наших довгожителів? Феномен довголіття обов’язковими вважає фактори спадковості (це лише 20%), чистого навколишнього середовища (ще 20%) та здоровий спосіб життя, що включає високий рівень медичного обслуговування та достатку (в наших умовах, вибачте, не все сходиться). А третім фактором є активність, свідоме бажання жити для когось. Спостерігаючи за довгожителями Кам’янського ще з «нульових» років, взяла на себе право зробити декілька самостійних висновків. Не буду нав’язувати, подивіться самі.
…Жила у нашому місті довгожителька Анастасія Передиста 1911 року народження, яка впевнено перетнула сторічний ювілей. Народилася у селі, працювала у колгоспі мотористкою, виховала сімох дітей, мала дванадцять онуків, чотирнадцять правнуків, шість праправнуків, до останніх своїх років себе обслуговувала сама.
Довелося мені зустріти пречудову жінку-довгожительку – дочку першого міського голови Кам’янського – купця Золотаревського. Саме він на початку XX ст. заснував у місті перший приватний бізнес перевізників – від причалів (наш річковий порт ще довго називався «причалами купця Золотаревського») до залізничної станції Запоріжжя Кам’янське (Баглій). У свої 100 років дочка голови Кам’янського наговорила на диктофон цілу купу цікавих деталей зі старого життя міста: пам’ятала, як встановлювали монумент «Прометей», як страйкували кам’янчани та мешканці навколишніх сіл у 20-ті роки минулого століття проти продподатку. Начитала, навіть, з десяток віршів революційного часу, наспівала (тишком) смішні «політичні» куплети: «Гарно ж як тому живеться, хто записан в бідноту – хліб на пічку подається, як лінивому коту», «Вот спасибо Сталину, сделал меня барыней: я и лошадь, я и бык, я и баба, и мужик», «Хорошо-то стало жить – сменная вся пища: утром – чай, в обед – чаек, вечером – чаище», «Ленін Троцькому сказав – гей, підемо на базар, купим клячу карюю, накормим пролетарію». Додала ще і з пізнішого часу: «Ж… гола, лапти в клетку, выполняем п’ятилітку», «Прилетели птицы с юга от синицы до грача. В этом личная заслуга Леонида Ильича». Довірливо потім заглядала в очі: «А нічого нам не буде за те, що згадуємо таке лайливе, але ж народ так думав».
Столітню жінку з вулиці Філатова, такі вулиці у місті називали «вулицями вдів» (народна назва вулиць переважно у приватному секторі, де чоловіки померли рано, залишивши жінкам довічну турботу про будинки-сади-городи, про онуків-правнуків) бабусею назвати язик не повертається. Вона допомагала сусідкам-удовицям підправляти огорожі, ремонтувати техніку, займалася до глибокої старості навіть зварювальними роботами.
До глибокої старості дожила унікальна наша землячка пані Євтухова, якій у 1941-му вдалося залишитися живою після розстрілу євреїв під Жовтими Водами (там був страшний місцевий Бабин Яр). Через багато років після війни вона надавала свідчення про Голокост декільком міжнародним комісіям, а вже на початку XXI віку до неї приїхала знімальна група Стівена Спілберга (автора фільму «Список Шиндлера») і найперше питання, яке поставила перед групою поважна пані з великим здоровим глуздом (побачила потужні освітлювальні прилади, встановлені в її кімнаті): «Хто буде платити за електрику?».
Свого часу обговорювали геронтологічні особливості Кам’янського з міським управлінням соцзахисту, спеціалістами-геронтологами геріатричного відділення 7-ї міської лікарні. Виявилося, що, як правило, сторічні мешканці нашого міста – це жінки. Дитинство провели у селі. Виховали понад троє дітей, рано втративши чоловіків. Переважна більшість з них читати та писати навчилися уже у поважному віці. Як пояснювала довгожителька з Карнаухівки, у 90 років навчила її читати прапраонука, щоб «кваліфіковано розбирати церковні календарі та самостійно писати листи родичам». Та головне, що об’єднує наших старожилів – це здатність вдовольнятися малим, прагнення добра, бажання бути потрібними – родині, сусідам, добрим людям.
Майже до 95 років дожив Олексій Миколайович Болотов, ветеран ПХЗ (подвійна заслуга – вижити й дожити). Лауреат Державної премії, автор багатьох винаходів, унікальних технологій та навчальних посібників, Болотов у свої 80 років винайшов власну програму комунального врятування: надав приклад ЖЕКу, сусідам, активним городянам, як треба вправлятися з комунальними негараздами. Самостійно (у 80 років!) обрізав дерева на своїй вулиці Воробйова, найняв бомжів для ремонту козирка над ґанком, а після цього уїдливо повідомив ЖЕКу скільки зекономив для них коштів та матеріалів. (Феноменом Болотова зацікавилися свого часу не стільки сусіди та комунальники, скільки українські медіа; телегрупи умовляли ветерана знову й знову витягати драбину з льоху, демонструвати обрізку дерев…). Додам, що некролог про власну кончину Олексій Болотов написав у декількох варіантах років за 10 до смерті, просив відредагувати, але я тягнула час до останньої крапки…
Років з двадцять тому значна геріатрична проблема у місті набула досить несподіваного вигляду. До влади масово стали надходити прохання від одиноких жінок похилого віку, які мали великі квартири та не мали нащадків. Прохання-пропозиції зводилися до одного абзацу: побудуйте для нас спільний сімейний дім вартістю нашого житла. Доки влада «щось вирішувала», п’ятеро з таких жінок, прихопивши з собою за компанію і мало мобільну подругу в інвалідному візку, купили дім у селі Гречине, де дружньо допомагають одна одній. Зараз такий досвід стає в пригоді переселенцям.
…Страшно уявити, як живеться старожилам зараз. Переважним чином це саме вони відмовляються полишати домівки у прифронтових поселеннях. Як пишуть соціальні працівники: “Зараз багато людей поїхали. А ці категорично ні. “Нікуди звідси не поїду, що буде, те буде”. Просили їх, вмовляли. Вони не хочуть. А було так, що діти вивозили. То був жах. Крики, плач: “Я зі своєї хати не поїду”. Уявіть, вони прожили за 80 років, і це для них велика травма — відірватися від місця. Хоча вони, звісно, бояться. Їм ця війна противна і не зрозуміла. Вони бояться за дітей, переживають за молодих, за всіх плачуть: “За що вам це?”. З психологічної точки зору, найважче втратити близьких і рідний дім. Для літніх людей це особливо критично. Ми стикалися з наслідками цього безліч разів. Приміром, люди похилого віку, люди з інвалідністю, які раніше могли розраховувати на підтримку рідних, відмовлялися виїжджати з ними в безпечні регіони. І це справжні сімейні трагедії, бо родинам доводилося приймати дуже болісні рішення. Нехай виживуть ті, хто вперто залишається вдома». Знайомі переселенці зі Слов’янську вивезли з собою стареньку бабусю, – страшенно боялися, що важкої дороги не переживе. Пережила 90-річна жінка і дорогу під обстрілами, і три місяці на чужому, хоч і дружньому місці. Раптову її смерть рідня пояснювала просто: вона й передчувала, що не винесе розлуки з домівкою.
Довговічність, – кажуть наші старожили, – це вміння довгий час залишатися людяним.
Якщо даєте опору іншим, й самі її матимете. Якщо допомагаєте людям досягти успіху, й самі його досягнете. Бути людяним – не означає всіх любити. Можна зневажати деяких людей, але залишатися з ними людяним – треба. Не для них – для себе. В цьому духовна чистота. В цьому, мабуть, і полягає кодекс свідомого довгожительства.
Автор: Віктор Куленко. Вихованці Кам'янської ДЮСШ №5 Макар Янтков та Вікторія Филипенко зробити свій внесок в…
Кривий Ріг сьогодні схиляє голову в пам’ять про чотирьох своїх мешканців, чиї життя забрали російські…
В Кам'янському у середу, 24 червня, у зв'язку з виконанням профілактичних робіт відбудеться тимчасове припинення…
Поліційні Кам'янському районі розшукують 15-річну Кароліну Очеретюк. 23 червня до поліції звернулася бабуся дівчини та…
Родини загиблих героїв та ветеранів з Кам'янського в черговий раз відвідали Дніпропетровську обласну клінічну лікарню…
В Кам'янському у Південному відділі Центру надання соціальних послуг провели захід «Спортивна молодість душі», присвячений…
This website uses cookies.