«Потреба слова як молитви»

Авторка: Ірина Уварова.

Вдячність може кардинально змінити життя на краще, якщо підходити до неї свідомо. Наукові дослідження показують, що люди, які звикли дякувати, мають міцніший імунітет, здоровіші стосунки та легше переживають стрес.

Замислитися над простим, здавалося б, почуттям вдячності колись вимусило суто професійне спілкування з нашим міським Управлінням статистики. Щомісяця тодішній керівник Управління Тамара Анкалюк –закохана у свою справу людина широкого світогляду, надавала нашій редакції міської газети статистичні зведення за усіма галузями міського життя. Іноді «гола цифірь» вимагала професійного коментаря, і тоді Тамара Анкалюк терпляче пояснювала, що, приміром, за фактом збільшення чисельності жінок на 1% стоїть необхідність зростання кількості робочих міст з полегшеними умовами праці, розширення сфери послуг: ательє, салонів краси, перукарень тощо. Якось у короткій телефонній розмові вона поцікавилася, чи помічають журналісти певні гендерні зміни: на вулицях все частіше стали з’являтися чоловіки з малими дітьми: у візочках, на руках. – Так, і це чудово! – відповіла я. – Не завжди, – зазначила фахівець зі статистики. – У багатьох випадках це може свідчити про нездорове перебирання на себе чоловіками жіночих функцій. Після цього народилося інтерв’ю з медиками Центру планування сім’ї та моє «щире дякую» Тамарі Анкалюк. Саме тоді зважилася (без певних надій, треба сказати) поставити перед «статистикою» нестандартне запитання: а ви не пробували порахувати, як часто у нас люди висловлюють слова подяки? І розвиток теми вдячності набув кольорів.

Статистики виявили з 2010 року парадоксальний тренд зростання частоти вживання городянами слова «спасибі». Як пояснила Тамара Анкалюк, справа тут не у підвищенні загального рівня культури, а у ментальності населення невеликих міст, складних за якістю життя: рівня побутового та комунального обслуговування, екологічних негараздів тощо.

«Як це не парадоксально, частіше стали дякувати за норму: «дякувати Богу, перестало горіти звалище», «спасибі (у кабінеті чиновника) за те, що поставились до мене по-людськи», «низький уклін за те, що без грубощів прийняли комунальні платежі». Оцінка рівня вдячності населення не підпадає під державні статистичні спостереження, але якщо міркувати по-людськи, частіше стали чути слова вдячності водії маршруток (довезли нормально), двірники (за неочікувану чистоту на подвір’ях). Добросовісні службовці – це суто власне спостереження, – чують «спасибі» близько 100 разів на день», – сказала Тамара Анкалюк.

«Дякую» на іноземних мовах у Кам’янському ще 10-15 років тому звучало часто. Якось на вул. Спортивній (поблизу Будинку дитини) італійці як майбутні усиновителі уточнювали шлях до закладу: на мигах показали слово «будинок» і далі жалібно вимовили «бамбіно». Місцеві бабусі швидко все зрозуміли, вказали коротку дорогу і заслужили «граціа». «Данке» з усмішливою повагою до винахідливості місцевого «знавця німецької мови» звучало від німецьких туристів, гостей міста, які уточнювали тоді, як пройти до бюста Брежнєва. Рухатись треба було вперед по проспекту, а переклад слова «вперед» місцевому добровільному гіду ніяк не згадувався. Але вихід швидко виник: «лінкс – ніхт, рехтс – ніхт, цурюк – ніхт».

Найбільш щемливе місцеве спасибі вимовляють водіям автобусів малі діти: сидять на руках батьків, виглядають з-за плеча: «Дякуємо, дядечку шофере». У відповідь чують: «І тобі спасибі – підняв настрій на увесь день».

Психологиня Ольга Лозовська зазначає, що вдячність – це відчуття цінності всього, що оточує людину. Бути вдячним можна за будь-що, й навіть за найменші побутові речі, на які часто ми не звертаємо уваги.

Але бувають і значні речі, що потребують глибокої вдячності, та ми їх не помічаємо чи взагалі обминаємо десятою дорогою.

Якось випадково почула від місцевих кінологів (там обидві сторони професійної діяльності здатні бути вдячними, як ніхто інший) про міську організацію «Мрія», що займається вихованням собак-поводирів для інвалідів зору. Засновники «Мрії» Віталій Ярош та його дружина Тетяна не відразу погодилися розповісти про свою роботу (ви потім зрозумієте чому) та силу силенну вдячних відгуків, які вони отримували з усіх куточків України. Не зовсім в тему, але трохи детальніше про тодішню «Мрію» розкажу. Громадська організація з Кам’янського ще у нульових роках виступила ініціатором Всеукраїнського соціального проєкту, яким передбачено заснування у місті першого в Україні Центру підготовки собак-поводирів для інвалідів зору. Активісти «Мрії» провели дослідження серед українських незрячих з метою виявлення попиту на послуги з підготовки собак-поводирів, і отримані дані свідчили про наявність гострої потреби на ці послуги. «Собака-поводир залишається великою рідкістю в Україні, у нас їх ніхто не готує, а отримати собаку з-за кордону складно як у фінансовому, так і в організаційному плані. Крім того, такий помічник має готуватися саме в таких умовах, в яких йому доведеться «працювати» з незрячим надалі, навіть мова дресування має вагоме значення, не кажучи вже про особливості доступності соціальної та транспортної інфраструктури», – розказував Віталій Ярош. Команда організації «Мрія» вже мала власний досвід з успішної підготовки собак-поводирів і прагнула розширити його для надання соціальних послуг людям з вадами зору у масштабах всієї України. Центр підготовки собак-поводирів включав притулок для собак (використовувався і для перетримки тварин у режимі собачого готелю), приміщення для роботи персоналу та кімнати для проживання людей, для яких готуються поводирі (під час підготовки собака має певний час – близько двох тижнів, пожити зі своїм майбутнім господарем для взаємного адаптування). Організація «Мрія» провела низку зустрічей з представниками міжнародних організацій, правлінням УТОС, вітчизняними спонсорами, які схвалили ініціативу «Мрії».

Так загалом виглядала невеличка замітка про «Мрію», і лише наприкінці я зважилася додати ще кілька рядків: міська громадська організація «Мрія» створена у 2010 році для підтримки людей з особливими потребами. Засновники організації – подружжя Тетяни та Віталія Ярош, готували перших двох собак-поводирів для себе: вихований Тетяною Ярош, яка працює на міському підприємстві УТОС, ньюфаундленд Чара майже 8 років супроводжував жінку на роботу (адміністрація підприємства спеціально для собаки-поводиря виділила місце для будки). Після загибелі першого вихованця родина підготувала лабрадора-ретривера Бонні. Наразі собаці лише рік, але він впевнено засвоює навички професійного водіння, допомагає подружжю і вдома, коли ненароком з рук випадуть ключі, котушки з нитками… Саме після цих рядків і почула подяку на свою адресу: ви так делікатно торкнулися теми нашої сліпоти – через ключі, нитки…

Вдячність стала поштовхом до проєкту  «Екологія світогляду: я із Кам’янського – назавжди», розпочатого у міській центральній бібліотеці (ініціатива Тетяни Герасюти). «Проєкт передбачає об’єднання городян ідеєю захисту та розвинення душі міста: збереження добрих суто місцевих традицій, розкриття невідомих сторінок старої й нової історії міста, зокрема і як столиці атомного проєкту СРСР; збереження унікальної інженерної школи спеціалістів, а поряд з цим і унікального надбання місцевих селищ Карнаухівки та Романкове, кращі риси яких не асимілювалися з включенням до меж міста; формування дбайливого ставлення до місць тяжіння, які не визнані історичними або архітектурними пам’ятками», – пояснила Тетяна Герасюта. Поштовхом до створення проєкту став розміщений на одному з міських сайтів лист Олени Шадунц, яка свого часу виїхали з міста за кордон, і побачивши фотогалерею Кам’янського на сайті, написала чудовий ностальгічний вдячний коментар: про міські квіткові магазини 60-ріків, старенькі вулиці, каскад фонтанів. «Знаєте, чим для мене пахне місто? Квітами серпня: чорнобривцями, флоксами, гладіолусами. У нас була найсмачніша вода і чарівне нічне видовище – заграва плавки: вийдеш вночі на кухню, а там мереживо з листя на тлі червоного неба. Коротше, – я з Кам’янського. Назавжди», – йшлося у листі. Частиною бібліотечного суспільного проєкту стали зустрічі з людьми, які формують особливий імідж міста, серії різноманітних виставок. «Виникне і низка допоміжних проєктів, спільних з міськими громадськими організаціями, у тому числі об’єднаннями національних меншин; проєкти підтримки родинних архівів, місцевих ініціатив догляду за пам’ятками, – все, що підкаже життя, небайдужі городяни: старожили, діти, молодь, старі та нові емігранти, які, виявляється залишилися з містом назавжди», – розповіла Тетяна Герасюта.

Тема вдячності велика, та додам лише необхідне: Міжнародний день «спасибі» встановлено рішенням ЮНЕСКО. Науковці стверджують, що відчуття вдячності сприяє виробленню гормону окситоцину, який відповідає за побудову близьких стосунків. “Люди, які не навчилися виражати вдячність або не змогли розвинути визнання вкладу інших, навряд чи були б спроможними вижити з точки зору соціального контексту, — каже експерт з вивчення вдячності Глен Фокс. Дослідження підтверджують, що люди, які регулярно відчувають подяку за те, що мають, рідше страждають на безсоння, мають більш оптимістичні погляди та більше задоволені своїм соціальним і професійним життям. Свідоме практикування вдячності може бути навіть терапевтичним і полегшувати самопочуття в людей”.

“Вдячність є нашою опорою, адже ми можемо спиратися лише на те, що маємо. Навчаючись помічати те, що в нас є, ми вчимося переживати вдячність як стан душі та доброзичливого ставлення до себе, інших та світу”, — переконана психологиня Лозовська.

А ось ще одна корисна звичка — дякувати нашим захисникам за ранки в теплих ліжках.

Для вираження вдячності кожен народ (творець, носій та охоронець мови) має свої слова. Скажімо, болгари й македонці кажуть “благодаря”, серби висловлюють вдячність словами “хвала” або “захваљивати”, у хорватів це відбувається за допомогою “hvala” й “zahvaljujem”. Ми ж у таких випадках говоримо “спасибі” чи “дякую”. Спасибі українці вживають “для вираження, висловлення вдячності за зроблене добро, виявлену увагу і т. ін. Це слово виникло як результат злиття вислову “спаси Бог”, із яким ще й відбулася відповідна фонетична видозміна. У писемних пам’ятках воно фігурує, починаючи з XVI століття. Слово “спасибі”, як писав професор О. Пономарів, “не можна кваліфікувати як кальку з російської мови. По-перше, це слово наявне в словнику за редакцією Бориса Грінченка, а там росіянізмів немає. По-друге, воно наявне у творах усіх класиків української літератури. По-третє, входить до багатьох словосполучень фразеологічного й нефразеологічного типу”.

А звідки слово “дякувати” походить? Є версія, що зводиться до латинського tongeo – “знаю”, “думка” в сенсі “ви мені зробили добро, я думаю, я пам’ятаю про це”.Різна міра вияву вдячності корегується використанням загальноприйнятих слів “щиро”, “сердечно”, “красно”, “щиросердно” тощо – “Сердечне спасибі Вам, брате-товаришу, за Ваш прихильний лист” (П. Грабовський), “Дуже Вам дякую за Ваш любенький лист”(О. Кобилянська). А “великим” ні “спасибі”, ні “дякую” не бувають. Така практика заведена у наших сусідів росіян (“большое спасибо”). Мільйони разів говорили про це, однак нашим одноплемінникам простіше повторювати чуже (“велике спасибі вам”), аніж традиційне своє. Проте я вкотре нагадую: своє на те й своє, щоб його берегти, підтримувати, любити й захищати. Колись ми таки це зрозуміємо.

Висновок очевидний: частота звучання слів подяки прямо пропорційна кількості добра в нашому житті.

Коли, де, і за що дякувати – залежить від вибору самої людини, та від її виховання. Є люди, які не дякують взагалі ні за що, бо вважають, що це не правильно чи просто хтось не заслуговує на їх подяку. Інші дякують за все і всюди, не зважаючи на те, чи є в тому потреба. Попри все, якщо й немає за що дякувати, а людина дякує – це робить її доброзичливішою. Подяка – прояв ввічливості. Вона – найкраща кінцівка коротенького спілкування. Промовлена з посмішкою, – дарує радість і добро навколишньому світу. Тож дякуйте і посміхайтесь. І уявіть, настільки досконалішим стане світ завдяки вам.

Ліна Костенко: «Вечірнє сонце, дякую за день! Вечірнє сонце, дякую за втому. За тих лісів просвітлений Едем і за волошку в житі золотому. За твій світанок, і за твій зеніт, і за мої обпечені зеніти. За те, що завтра хоче зеленіть, за те, що вчора встигло одзвеніти. За небо в небі, за дитячий сміх. За те, що можу, і за те, що мушу. Вечірнє сонце, дякую за всіх, котрі нічим не осквернили душу. За те, що завтра жде своїх натхнень. Що десь у світі кров ще не пролито. Вечірнє сонце, дякую за день, за цю потребу слова, як молитви».