Про харизму, коли у твій сарай прилетіло «на раз-два»

Авторка: Ірина Уварова.

Не знаю, як зараз, а в давні часи мого студентства програма підготовки українських журналістів включала курс загальної психології. З викладачем нам тоді сильно поталанило (правда, пересвідчувалися в цьому ми вже пізніше, під час роботи), бо на першій же лекції про основи біхевіоризму викладач раптово зупинилася, поглянула у наші тоскні очі й запропонувала: а давайте дам саме для вас короткий курс прикладної загальної психології. Єдина лекція ставала в пригоді потім багато років: у розмові намагайтесь підтримувати темп мовлення співбесідника (навіть, якщо неквапливість бісить, – терпіть); часто будете стикатися з хвилюванням людини під час інтерв’ю, помічайте перші ж ознаки (почервоніле обличчя, нервові рухи) і швидко відреагуйте, щоб заспокоїти. Як? Та хоча б приберіть з рукава схвильованої людини неіснуючу волосинку…Щирість, чесність, посмішка, співчуття, – домагайтесь не штучних проявів всього цього, а справжніх. Емоційний інтелект не менш важливий розумового…Закінчуючи лекцію, психолог сказала задумливо: зараз з’явилося новомодне слово «харизма», не знаю, чи приживеться, але попереджаю – це не замінник емоційного інтелекту.

Прижилася «харизма» не одразу: пам’ятаю, як колись потрапила випадково на банкет з приводу ювілею високопосадовця, а той, треба сказати, мав типову чиновницьку зовнішність – товсту пику. Хтось з молодих почав виголошувати тост за харизму ювіляра, і деякі гості не втрималися від сміху: є харизма, є, як не трісне.

Але, якщо серйозно, володарі харизми, вродженої чи набутої – несуттєво, це люди, приречені на успіх. Поруч з нами вони є обов’язково: на роботі – креативні лідери, віддані справі, на відпочинку – чудові модератори, як то кажуть – душа компанії. (До речі брендовим визначенням такого явища, як харизма, залишається саме душа компанії, таку назву мають: американський серіал, сорт помідорів, настільна гра, келих і капці для лазні – і це лише невеличкий перелік з пропозицій гуглу).

Особисто мені відразу на згадку прийшов Дмитро Тарнопольський – чудова людина, кваліфікований фахівець-хімік, талановитий поет. Де б не був, щоб не робилося навколо, – одна його фраза, і атмосфера набуває кольорів. Запросили Дмитра якось на день народження, де виявилося, що іменинниці подарували підлогові ваги. Зрозуміло, всі по черзі випробовували прилад, і настрій жіночої плеяди гостей псувався на очах. Нарешті корпулентний Дмитро втрутився у справу, став на ваги, які, зрозуміло, відразу ж зашкалило до нуля. – О, – зрадів він, – завжди ж казав вам, що я дух святий…Коли Дмитру несподівано (ще наприкінці 90-х років) запропонували взяти участь у створенні тексту гімну міста (а геніальні його вірші нагадують «гарики» Губермана – короткі, влучні, часто з ненормованою лексикою), він так здивувався, що відразу погодився і за мить видав «гімн»: «город дрянь, но в нем живет замечательный народ»…За часів тотального книжкового дефіциту Тарнопольському вдалося здобути гривень за п’ятсот важкенький такий фоліант Спінози. – Як враження? – спитали друзі. – Йде повільно, – поскаржився Дмитро, – здолав поки що сторінок гривень на десять…

Я бачила Тарнопольського в роботі. Його зміна на виробництві аміаку (японський агрегат добової потужності в ешелон мінераловозів) треба було зупинити на ремонт. А загальмувати цю махину – не кнопку натиснути. І от після команди «Поїхали!» від пульта управління, починається робота де рахунок іде на секунди, а короткі доповіді про готовність звучать, як на космодромі: «Система готова…блок відключено». Сто перемикань за хвилину – і усі за чітким графіком. «Риформінг готовий…хімвода порядок». Сторонній людині зовні все здається спокійним: як пташенята пищать прилади, негучно надаються команди. Та лише за сорок секунд від того «поїхали» (чомусь завжди сорок секунд) сорочки операторів – здоровезних чолов’яг, мокнуть від поту наскрізь. У цих мокрих сорочках – не лише напруження фізичної праці, не лише професіоналізм, що кожен рух доводить до автоматизму. Тут інше: «Система працює нормально…мама на кухні спокійно досмажить котлети… викидів немає і бути не може.. місто, живи собі далі». Лише сорок секунд. А тих, хто не потіє, тут не держать…

Американський професор Університету Теннессі Кеннет Левін, багато років вивчав проблему емоційного інтелекту у представників різних суспільств та намагався розглянути питання появи такого явища, як харизма, з самих різних боків. В решті решт, ним були виділені певні «складові» наявності харизми в людині. Харизматичність завжди має такі риси характеру: не абиякий ентузіазм, бо така людина, завжди шукає та знаходить позитив в усіх ситуаціях та випадках у своєму житті, робота захоплює її, стаючи часто справжньою пристрастю, харизматична людина, не боїться змін та «дивиться у власне майбутнє з посмішкою», стійко сприймає виклики життя та появу різних труднощів тощо. Загалом харизматичні люди мають доволі сильно розвинену емпатію, яка дозволяє розуміти інших, «ставлячи» себе на їх місце, відчувати щире співчуття та справжнє бажання допомогти; розумну впевненість у власних переконаннях та діях, бо знає, на що вона здатна, та які її навички викликають реальну впевненість у перемозі; суттєво розвинені комунікативні вміння, які створюють безпроблемне спілкування з людьми на самих різних «рівнях» соціуму, природну та вільну поведінку на публіці, більш стійке переживання стресових ситуацій, вміння «відкидати» такий нервовий прояв, як «побутове занепокоєння».

Більшість дослідників наполягає на тому, що харизматичність людини, це не якась певна конкретна якість характеру або особистості. За фактом, це комбінація з різних особливостей та здібностей особистості, які призводять до того, що оточення починає відчувати незрозумілу симпатію та тягу до такої людини. А ще кажуть, що подібною якістю ми всі володіємо в дитячі роки, але лише одиниці зберігають її до зрілості.

 …Душею нашого курсу на факультеті журналістики Київського університету був Іван Іваницький, талановитий майстер нарису, автор геніальної книжки «Розсипана Україна». Іван давно вже на пенсії, але на початку війни закликав «стару гвардію» – однокурсників, колишніх колег – до зброї: працювати, наближати перемогу – словом. Сам пише воєнні щоденники: «Під час березневої окупації села Козаровичі, ворожа міна влучила у моє обійстя – у хаті повилітали шибки, тріснули стіни, зруйнувалася веранда…. Але найбільше постраждав сарай: міна вщент рознесла торець і стіну із масивних шлакоблоків, цегляний фронтон, перебила крокву і позривала шиферини. Стеля дивом трималася на вузенькому стовпчику із залишків розтрощених шлакоблочин. Здавалося, достатньо пориву вітру, щоб вся конструкція завалилася. Мене тоді тут не було, але сусід Микола Ольшанський, що всю окупацію просидів з дружиною у погребі, просвітив: “Ми вже через декілька днів навчилися визначати, звідки летить. Якщо на рахунок “раз-два”, значить то гатять кацапи, що стоять у селі, а якщо на рахунок “раз-два-три-чотири-п’ять” – то наші здалеку стріляють по ворожім цілям. У твій сарай прилетіло на “раз-два”.

А це про Київ: «Увесь час було так, від самого початку лютневого періоду кацапської навали. Я щоранку вигулював свою вранішню чашку кави на балконі. Сигнали повітряної тривоги змінювали то гарматні вибухи, то кулеметні черги, то поодинокі постріли, а ритуал залишався незмінним. Чи сніжило, чи дощило, чи вітрюганило – дарма. Дивився з балкона, як пробивалися бруньки на бузку, вперто тягнулися до сонця “півники” на клумбах, зацвітали абрикоси… І так само ритуалили всі, хто потрапляв у поле мого зору. На он той сусідський балкон жінка, яка ні в яку евакуацію не поїхала, в означений для себе час теж виходила на перекур. А он той молодик щовечора качав прес на спортмайданчику. І туди-сюди звично снував двірник у своїй незмінній яскравій робі. А он той дідусь щодня(!) з ранку до вечора, все перебирає і перебирає начиння свого старенького авто – то у двигуні, то у салоні, то у дверцятах щось розкручує, закручує, промиває. Без оглядин на свята-будні-вихідні. І на погоду. Два місяці підряд. Але мені чомусь здається, що його роздовбана таратайка так ніколи і не виїде із стоянки, бо така у неї назва – “москвич”.

…До того веду, що зараз майже всі навколо стають людьми харизматичними, і життєво, й емоційно мудрішими. Нас об’єднує якийсь досі незнаний міцний внутрішній спокій, вміння не скиглити, а ставити запитання. І гумор («у твій сарай прилетіло на раз-два»). І душі, сповнені добра, зустрічаєш усюди.

Це поки що все – про харизму.