Різні та однакові дитинства

Авторка: Ірина Уварова.

…Найкращий спогад з мого дитинства – прогулянки парком Соцміста. Молоді мама й тато весело сперечаються, яке морозиво мені купити: ескімо у золотавій фользі або пломбір у вафельних обкладинках (суворо заборонений бабусею продукт був від цього удвічі смачнішим). Потім катання на каруселі, яскравий танцмайданчик з декоративною огорожею – дерев’яними планками хрест навхрест, і тато з мамою вже не беруть квитків (не солідно), а танцюють поруч з майданчиком. І я кручуся з плюшевим зайцем між ними. Надвечір ідемо «провідати» татів мопед, навколо гаражу затіваємо гру у схованки, зморені повертаємося додому, де виявляється, що на гаражних дверях забули моє пальтечко. – Повернути безнадійно, – тужить бабуся, а ми з татом все ж біжимо до гаража і ще здалеку бачимо – висить моє пальтечко, ніхто його взяв – таке щастя (зараз розумію: нікому і не потрібно воно було). А зрілість видалася страшною – 2014 року – війна…

… Щасливі спогади бабусі з її дитинства у Сурсько-Литовському – татів млин, старші брати запрягають коней – їдемо на ярмарок! Потім голодомор, згодом – війна…

… Мамин щасливий спогад з дитинства, як її тато повертається з роботи, прочиняючи двері, кричить з порогу: де моя дитинка, пригощає цукерками, патефон і навчає танцювати дитинку, ставлячи її ніжки на свої. А потім була війна, загибель тата, бомбардування Дніпропетровська. До глибокої старості мама боялася грози…

Дорослі сини якось, згадуючи іграшки, конструктори, перші комп’ютерні ігри, всі види домашніх тварин, які супроводжували дитинство, вважали цю пору щасливою – у нас було все, про що мріяли. А зараз – війна, і я іноді думаю: може то добре, що немає онуків, що б то були за спогади…

І самі ми думаємо часто, і авторитетні дослідники пишуть, що дитинство у різних поколінь різне. Так-то воно так, якщо йдеться про техніку, їжу, іграшки, звичаї та звички Але загалом цінності однакові – дитинство має бути щасливим. Просто це щастя у різні роки розуміли по-своєму…

Експерти пишуть, зокрема портрети трьох поколінь.

Покоління 1963-1985 рр. народження, так зване «Невідоме покоління». У цій віковій групі виросла величезна кількість трудоголіків. Вони рано дорослішали, адже росли в сім’ях, де батьки працювали багато і довго. Тому самостійність закладена в них з дитинства.  Це покоління звикло сподіватися в першу чергу на себе. Можливість реалізуватися, проявити цю саму самостійність важливі для таких людей і в кар’єрі. Основними цінностями для покоління є зміни, глобальна інформованість, технічна грамотність, індивідуалізм, прагнення навчатися протягом усього життя, неформальність поглядів, прагматизм, надія на себе.

Наступне покоління (роки народження 1985-2000) – «Міленіум», або «Покоління Next». Ці діти закінчили школу до початку XXI століття. Вони зросли в епоху цифрових технологій і соціальних мереж. Вже в дитинстві побували в різних країнах, встигли повчитися в Польщі чи Англії,  у них ширша картина світу. Одна з найпомітніших рис покоління — залежність від знань, які вони знаходять не у книжках з бібліотек, а на інтернет-ресурсах. Це покоління, яке обожнює вчитися, адже навчання для міленіумів — це щось цікаве та самобутнє. Те, що раніше можна було дізнатися виключно від вчителів та викладачів, для них стає легкодоступним. Це зумовлює ще одну рису цього покоління — надмірну довіру до інформації, що подана на онлайн-сервісах, особливо без наявності будь-якої цензури на неї. Для цього покоління самореалізація виходить на перший план. Не можна сказати, що їх не цікавить сім’я, однак, на першому місці все ж залишається кар’єрне зростання. Негативною їхньою характеристикою є те, що вони прагнуть мати все й одразу. Якщо кар’єра для них — це щось надзвичайно важливе, то тривалий розвиток, професійне зростання — це щось абсолютно безглузде.

Покоління 2000-2010 років народження має характерною рисою  те, що з усіма сучасними технологіями вони на «ти» ще із раннього дитинства. Отже,  — це діти інтернету та сучасних технологій. Внаслідок цього, вони не мали типового дитинства «у дворах», тому не є командними гравцями, їх треба вчити цьому. Це покоління відрізняється абсолютною відсутністю чітко визначеної життєвої позиції. На відміну від усіх їхніх попередників, їх не мотивують ані гроші, ані будь-яке кар’єрне зростання. Щобільше, вони геть не самостійні та постійно потребують, аби хтось вказував їм на те, чим вони мають займатися. відрізняються своєю неймовірною багатозадачністю та креативністю. Вони обожнюють знаходити рішення зі складних ситуацій та розв’язувати найскладніші задачі. Найкраща тактика батьків у спілкуванні із ними – це партнерство та дружба. Варто бути для дитини другом і не акцентувати на тому, хто є старшим та мудрішим. Покоління не сприймає різницю у віці та статусі: батьки, є успішними в чомусь одному, а діти будуть успішними в іншому.

Часто експертні ідеали можуть відрізнятися від реальності, яка несе свої виклики. Так, ідеї Доктора Спока, які формували основні підходи до виховання у 1950 і 1960-х про щасливе дитинство і віддану та жертовну матір, яка залишається весь час удома і повністю віддає себе сім`ї, був відступом і винятком у довгій історії дитинства і материнства. Цікаво, що книжки Доктора Спока з новою силою тиражувалися на пострадянському просторі у 1990-х (англійською ж його перша книжка вийшла у 1946 році), відтворюючи картинку «щасливого материнства» з мамою вдома, і ця картинка, звісно, не збігалася з похмурою дійсністю економічного занепаду, де не всі жінки могли собі дозволити таку «розкіш», як і, до речі, не всі американки в США, коли доктор Спок був там у моді. Коли вже наступне покоління ставало матерями, то суспільні вимоги стали іншими, як і попит на інші книжки.

«Ваш малюк» Вільяма і Марти Сірзів (в США вийшла у 1993 році, але на наші терени прийшла пізніше) стала новою біблією, де вимоги слінга чи грудного годування до двох років ставили багатьох жінок не в легші умови.

Та незалежно від того, який спосіб материнства можуть обрати собі жінки, ми можемо говорити про головний тренд: світ стає все більш дитиноцентричним. Ми живемо в цікавому світі, де, з одного боку, діти хочуть лишатися якнайдовше «дітьми», а з другого, ці самі діти беруть на себе відповідальність за долю світу, ведуть переговори зі світовими лідерами, ставлять вимоги й відчувають тривогу за світ, який зникає, за майбутнє, яке може не настати.

Водночас дедалі частіше говорять про розмиті межі між дитинством і тим, що його визначає. З доступністю і розвитком інтернету багато дітей здобувають цифрову грамотність задовго до того, як уміють читати чи писати. Деякі юні «інфлюенсери» заробляють більше через ютюб чи інстаграм, ніж їхні батьки.

Генрієтта Форе, виконавча директорка ЮНІСЕФ за результатами опитування дітей та підлітків, пише: «Сьогодні у світі не бракує причин для песимізму: зміна клімату, пандемія, бідність і нерівність, посилення недовіри, війни. Але є і привід для оптимізму: діти та молодь відмовляються дивитися на світ крізь похмуру призму дорослих. Порівняно зі старшими поколіннями, молодь світу не втрачає надії, думає набагато глобальніше та залишається сповненою рішучості зробити світ кращим. Сьогоднішні діти та молоді люди поділяють занепокоєння майбутнім, проте вони вважають себе частиною розв’язання проблеми. Але у середньому 59 відсотків молодих людей стверджують, що сьогодні діти піддаються більшому тиску від вимог досягти успіху, ніж їхні батьки в часи дитинства».

…Вичитала щойно, що є Світовий музей «Дитинство в умовах війни», його філія створена і в Україні. Діти у будь-яких умовах схильні до щастя. Ось, що пишуть організатори нашого музею: «Дитинство в умовах війни — незліченна кількість історій про дорослішання, дружбу чи навіть закоханість, несправедливість або, навпаки, людську доброту, а часом лише про біль і втрату. Часто ці історії зберігаються у пам’яті людей саме завдяки таким непотрібним, здавалося б, предметам, які мають найвищу цінність для їхніх власників. А якщо збережений у шухляді квиток — останній квиток із Луганська? А якщо цей ведмедик допомагав триматися, коли дитина лежала в лікарні після обстрілу? Саме для збереження таких історій працює Музей воєнного дитинства, пам’яті про досвід, який, на щастя, неможливо повною мірою переказати тим, хто не бачив війни на власні очі».

«Прокидаюся 24 числа о 7:30, мамі кажу: «Давай збиратися до школи, ми запізнюємося, на 8 уже урок». Вона каже: «Не буде школи більше. Війна». Почали стріляти, я чула кулемет. Мені було страшно, я лежу на ліжку і не знаю, що робити. Потім ми пішли до дідуся в підвал. Там телевізор, чайник, диван. Прикольний підвал. Кішка Глаша у нас була з собою у підвалі».

«Навесні ми виїжджали на західну Україну. Татова сестра там живе. Гарну книгу ми читали в плацкарті, коли їхали туди. Незадовго до того нам у школі їх роздавали. Така книжка офігенна. Ми їхали, я її повністю прочитала, тут 95 сторінок. Удома прочитала ще кілька разів. Відсотки зарядки не хочеться втрачати. Інтернету теж не було, тож була тільки книга – це класно (Харків)».

«Діти беруть на себе відповідальність за долю світу», – цей висновок про сучасне покоління звучить не просто незвично, – жахливо. А може, так і треба?