«Тим воно і закінчилося, що не починалось…»

Авторка: Ірина Уварова.

Військові, повертаючись додому у відпустку, переважним чином про страшне на війні у колі рідних не розповідають. Часто навіть намагаються жартувати, щоб не зашкодити святковому після зустрічі настрою цивільної рідні. – Дідусю, що ти там робив на війні, – спитала в одного з них онука. – Ти знаєш, ніколи в житті стільки не копав – це я про окопи, – посміхнувся наш захисник. Дівча пожвавішало: а скарби знаходив? – Так, було діло…Його дружина зрозуміла, що далі буде важко і перевела розмову на безпечні рейки: хтось десь у нас знайшов старовинні монети, бо ж Дніпро – шлях «від варягів до греків». Військовий трохи послухав, заспокоївся, пішов курити на кухню… І саме оце «заспокоївся» й вирішило дрібненьку проблему – чи доречно зараз поміркувати разом з читачем про наше місто – не хутір, про скарби та їх шукачів, які й зараз не полишають мріяти про реліквії. У старих записниках «до кращих часів» (як завжди) матеріал є, але все ж відкладала тему.

…Ще за мирних часів колеги з великих газет, описуючи свої редакційні будні, – а це у їхньому виконанні було грандіозне пекло, зазвичай завершували сповіді найстрашнішою подробицею: «І тут, коли вже розумієш, – ніяк не встигнути з матеріалом у номер, обов’язково з’являється на порозі відвідувач: прийміть мене невідкладно – я знайшов скарб (кубочку із золотом, артефакти інків і таке інше). Вам у Кам’янському добре – місто молоде, а нам (у Києві, Хмельницькому, Львові) хоч під стіл залазь, ховаючись від таких візитерів…».- Так, – завжди погоджувалась з колегами, – нам добре, хоча історія міста віком майже 300 років зобов’язує мати й свої легенди, і своїх шукачів скарбів.

І навіть зараз, судячи з матеріалів інтернету, у давніх наших містах з великою історією, виявляється, як гриби ростуть громадські та комерційні організації, спеціалізовані магазини та клуби шукачів скарбів «при них». Тут не ховаються під стіл від диваків, а офіційно за статутом «надають послуги у пошуку скарбів», виконуючи замовлення аматорів та приватних структур. Обстежують старі будинки перед знесенням, ходять за викликом з металошукачами по території старовинних парків та садиб, а на цілком сучасних пляжах знаходять за сезон 600-800 гр. золота (втрачені у піску ланцюжка, кільця, брошки).

Відразу зазначу, що у Кам’янському полювання за скарбами традиційно давно вже налагоджене як виключно металошукання: колись сама бачила на околиці Романкова групу похмурих людей чоловічої статі та напіврожевого вигляду, яка цілком професійно відривала пристойну траншею, витягаючи стару електроопору. Місцеві жителі називають їх «геологами» і ставляться до металошукачів насторожено – раптом не вистачить опори та займуться геологи виносом дворового майна.

Зрозуміло, що не про такі скарби йдеться, але не можна забувати при цьому, що саме «геологи» частенько знаходять цікаві для істориків і краєзнавців предмети, і якщо металевого інтересу скарб не представляє, за копійки віддають відрите майно будь-кому.

Спеціально не довідувалась у музеях чи міському архіві, але з пам’яті назву кілька корисних скарбів, виявлених «геологами». У тому ж Романковому на старому-старому звалищі знайдено було шафу-щоденник. Мешканець селища, старшокласник, перед Другою світовою війною (а мабуть, був тоді дефіцит паперу) саме на стінках величезної шафи писав свій щоденник: «1 вересня 1939 року. Думаю, куди піти навчатися…Чи таки допомагати батькам, бо живемо поки що біднувато». Закінчувався шафа-щоденник датою: 22 червня 1941 року. Розуміючи можливу історичну цінність експоната, його намагалися зберегти в одному із сараїв селища, але, кажуть, ще 2005 року шафа, на жаль, загубилася.

«Геологи» виявили і грецькі монети на терасах «теплого каміння» (прибережна межа міста), і набір глиняних фігурок, про вік яких довго сперечалися історики та експерти, але незабаром ця тема у міських ЗМІ накрилася черговими виборами та надовго заглухла.

Втім, від «геологів» більше шкоди, ніж шукання скарбів, тому повернемося до основної теми: що в нас можна знайти, вірніше, реально варто було б пошукати. В описі (цілком офіційному) історії нашого водосховища знайшла, між іншим, такий фрагмент: «…водосховище створено 1958 року. За даними музею історії міста з посиланням на опис відомого краєзнавця Феодосія Маковського, на місці водосховища була Паньківська слобода Новомосковського повіту (затоплена в тому ж 1958 році), де діяла православна церква Миколи Чудотворця, історичну цінність представляє і затоплена рангова дача поручика Чорткова…».

Розвиваючи підводну тему, повернуся знову до Романкового. Одна зі старожилів селища якось розповідала про романківську старовину, і згадала, що працював у наших краях на Дніпрі знаменитий ЕПРОП (експедиція підводних робіт особливого призначення, створена у 1923 році для підйому суден; у 1942 році перетворена на Аварійно-рятувальну службу, з 1989 року – перестала існувати). За словами старожила, встиг ЕПРОП підняти човен козацьких часів, але потім, попри доводи підводників про багатства нашого придонного Дніпра, експедицію терміново перекинули. «Тим ось воно й закінчилося, що не починалось», – сказала на це романківська довгожителька.

Підземна тема із таємними кімнатами, тунелями під Верхньою колонією – особлива розмова. Ще у 80-х роках місцевий краєзнавець Микола Гарагуля частенько навідувався до редакцій та офіційних структур, домагаючись організації пошукових робіт у тунелях, які нібито існували під будівлею театру, редакції газети «Дзержинець», ПТУ-22, школою №1, костелом та Свято-Миколаївським собором. Демонстрував краєзнавець схему тунелів, документальні спогади старожилів Верхньої колонії й навіть розповіді учнів ПТУ з деталями опису входу в тунелі, де у 60-ті роки знаходили, – знову ж таки, нібито, – церковні архіви, поховання священник (заховані до революції від більшовиків бібліотеки, храмові цінності). Влада того часу – і місцева, і вище, звернення краєзнавця ігнорувала, газети час від часу публікували на останніх сторінках скупі нотатки в рубриці “це цікаво”, “знай і люби своє місто” або “буває ж таке”. Краєзнавця уважно вислуховували, але рішуче відмовляли у сприянні пошукам скарбів підземних тунелів або таємних кімнат – мовляв, небезпечно, нехай спочатку обстежують територію спеціалісти, бо хто зна, з чим можна зіткнутися у таких експедиціях. Це все, безумовно, розумні аргументи, але ще розумнішим здавалося «структурам» не зв’язуватися з краєзнавцями та підземними схемами – головний біль ще той, а користь сумнівна. Легенда, на щастя, залишилася легендою, – якби чутки (а розповідати про тунелі в місті багато охочих і зараз) спростували, стало б нудно жити, їй Богу.

А з таємною кімнатою у будівлі навпроти театру трапилася свого часу чудова історія. Дізнався про неї молодий та завзятий пошуковець, директор одного з благодійних обласних фондів («білих» військових слідопитів) та ризикнув без погодження з «органами» (як усе відбувалося насправді, розповім лише перед смертю – обіцяла слідопитам) розкрити кімнату. До цього прорахували, простукали зайвий простір у підвалі, потім пробурили дірку у стіні завтовшки метра півтора. Але виявили лише засипане землею приміщення з рештками старої грубки. Цікавість слідопит задовольнив і пошуки таємних скарбів на цьому закінчив. А багато хто каже – даремно…

Останніми роками на горищах і підвалах старих будинків стали знаходити колекції картин, довоєнні та дореволюційні раритети, але обстеження будівель історичної зони (до неісторичної повернуся пізніше, нагадайте!) перед знесенням велося навіть не на громадських – на аматорських засадах: у держструктур на це ніколи не було ресурсів, а шукачі скарбів у нас не такі вже й згуртовані. Справа навіть не у ресурсах, а у зацікавленості (уявляю чиновника, який доповідає нагору: надаємо підтримку місцевим шукачам скарбів, розраховуємо поповнити бюджет…), значить, розрахунок на громадськість, комерційний інтерес, який дуже відрізняється від допитливості, а часто й від любові до міста.

Про неісторичні зони – два слова. Соцмісто – за ідеєю, охоронною зоною у плані цінності ядра своєї епохи ніколи не виступало, але відомі факти, коли у старих льохах (довоєнного часу) нові власники приватних будинків знаходили то мармурові бюсти Маркса, то прапори давно закритих організацій, то самодіяльні картини «Ленін у Розливі». На ці скарби попит у колекціонерів є чималий.

Зібрання аргументів на користь місцевого шукача скарбів (зовсім не претендує на повноту розвитку теми) було б неповним без згадки дайверів і водолазів колишньої міської рятувальної водної станції. Сто п’ятдесят разів брала у них інтерв’ю (приводи завжди були ґрунтовними), але якось вирішила поставити «незручне» запитання: невже ви під водою скарбів не знаходите? Президент дайвінг-клубу акуратно обійшов тему, але пообіцяв показати рідкісні фото із дна водосховища; начальник водолазно-рятувальної служби насупився, а потім мовчки провів у невидний такий сарайчик, відчинив скрипучі двері, за якими … ох, теж обіцяла не розписувати докладно: лопатка доісторичної водної тварини розміром з кремезний човен (одна лопатка), скам’янілі бивні, щелепи. – Жодних подробиць для друку, – попросив водолазний начальник. -Ми щось віддаємо в музеї, але частину залишаємо собі – міняємо на спорядження та амуніцію. Це завжди було дорого і відмовляючи нам у придбанні підводних костюмів, наше керівництво служби завжди виправдовувалося просто: для комунального підприємства такі витрати непіднімні. Значить, піднімемо самі, – підсумував водолаз.

Як пишуть на сайтах шукачів скарбів: «Зі знахідками теж не все гладко. Викопав — молодець. Привласнив і попався — злочинець. Бо знахідка може належати державі чи власнику землі — читаємо статтю 140 КК України. Ось на пляжах — там все просто. Для більшості людей скарб — це щось цінне. Рідкісні монети, вироби й лом срібла та золота — багато хто йде в шукачі скарбів, щоб знайти ці «вічні цінності». Але далеко не всі копачі цілеспрямовано полюють на золото.Багато хто поповнює свої колекції реліквій.

Наведемо приклад найвідомішого шукача скарбів України — Олексія Самкова. Він колекціонує свинцеві пломби: що старше, то краще. Знаходить їх, зрозуміло, за допомогою металошукача. Багатьох цікавлять військові реліквії — Україною прокотилося багато війн, залишивши по собі пам’ять. Люди копають нагороди, зброю, амуніцію. Для любителів історії інтерес становлять звичайні побутові речі — знахідки у певних місцях можуть підтвердити чи спростувати їхні гіпотези. Якщо вік кованого цвяха та культурний шар, у якому він лежав доводять теорію, то цвях може бути справжнім скарбом! Є й релігійні скарби. Іноді предмети культу не мають високої матеріальної цінності. Але може бути й навпаки — часто для виготовлення артефактів використовували дорогоцінні метали». На цих сайтах – багато порад, інструкцій, застережень, пропозицій спецінструментарію, звітів про знахідки й куди їх здавали. Сучасний цивілізований пошуковець – це не чолов’яга з лопатою (я не маю на увазі металістів та любителів міських звалищ), а людина зі знаннями, з пін-пойнтером (компактний металошукач значної потужності, і зазначу, що багато з цього обладнання віддали зараз саперам), детекторами та головне – із совістю. До речі, дарма я загальною купою викреслила шукачів на звалищах та барахолках. Знаю декількох успішних та шанованих краєзнавців, які знаходять старі фотоальбоми, раритетні речі, що стають окрасою не лише власних колекцій, а й міських презентацій.

До чого це все? Інтерес до пошуку скарбів має вирости з переказів легенд, дорослих іграшок-квестів і зовсім поганих злодійських ігор металістів у серйозну цікаву роботу, яка нам самим доведе, що Кам’янське – не хутір, не промислове звалище; привчить розуміти справжню ціну символів епохи предків, отже, і зберігати сьогоднішні цінності. Допоки ми ховаємося від диваків, щось важливе безслідно йде.