Про реальні дива і самокати

Авторка: Ірина Уварова.

Реальні дива – цей вираз іще до війни здавався оксюмороном (на кшталт страшної краси або веселої печалі). Та іноді здається, що сьогодні реальні дива зустрічаються на кожному кроці. Можливо, тому, що ми дуже на них чекаємо.

Деякі сайти серйозних ЗМІ завели навіть окрему рубрику «Гарні новини та життєві дива». Туди щойно включили рецепти економічного дива в Україні після перемоги – привід надала Велика Сімка країн на нещодавньому засіданні. До реальних див віднесли й перемогу «Шахтаря» над «Барселоною». Про північне сяйво над Україною пишуть астрономи: «У ніч з 5 на 6 листопада 2023 року в Україні та багатьох країнах Північної півкулі Землі, спостерігалося яскраве полярне сяйво!.. Звісно це явище природи буде повторюватись у майбутньому. Але спрогнозувати точний час і дату цього складно».

Зараз всі ми, тилові, подумки – на війні. Хтось очікує на диво, а багато людей їх створюють. Лише декілька прикладів із ЗМІ.

«Пенсіонерка героїчно врятувала життя трьом пораненим бійцям ЗСУ на Херсонщині. Жінка розповіла, що переховувала військових у підвалі будинку місяць і три тижні. Їй було дуже страшно, але вона намагалася допомогти хлопцям. Військові рф у той час ходили вулицями та питали місцевих, чи переховують вони когось у себе вдома. Одного разу вони навіть навідалися до пані Софії та вистрелили їй у вікно. Згодом окупанти сказали, що розмістяться в її будинку. Після цього пенсіонерка одного за одним вивезла поранених військових у Білозерку. Одного з них вона провезла під виглядом свого сина, свідоцтво про народження якого у неї було. Бійці ЗСУ ще певний час переховувалися у Білозерці, поки цей населений пункт не визволили ЗСУ. Після цього вони продовжили службу в Силах оборони України».

«На фронті під Бахмутом місцева собака Жужа допомагала бійцям з 77-ї окремої аеромобільної бригади десантно-штурмових військ ЗСУ. Коли бійці виконували бойове завдання, вони мали тримати позицію під Донецьком три доби. У військових була з собою провізія саме на такий термін, але внаслідок постійних шквальних ворожих обстрілів членам підрозділу довелося перебувати в укритті значно довше. “Було нас 5 чоловік, 5 пайків. Заходили ми на 3 дні, мали стояти на позиції. Так вийшло, що провізії нам не могли дати, бо дуже сильні обстріли були. Ми одним пайком харчувалися 5 людей на добу і плюс Жужа. Видно було, що вона голодна. Ми одразу почали сухпайки свої відкривати і якісь галети дали, якусь консерву відкрили. Ділилися. Але ми не думали, що у нас затягнеться з 3 діб на 9. З часом їжа почала закінчуватися, ми вже самі один галет на трьох ділили. Але все одно Жужі щось перепадало, якісь крихти намагалися їй давати”, – поділився захисник. На сухпайках вдалося прожити десь 3-4 дні, а коли їжа закінчилася, то чотирилапа почала приносити їм сухпайки та консерви. Вона звідкись їх виносила, викопувала з-під землі й так далі. Тварина не могла розірвати пайок, а тому вона приносила людям, бо ті могли це зробити. За 4-5 днів вона принесла приблизно 5 пайків. “Палку ковбаси принесла нам на подвір’я”, – згадує солдат. За словами військового, коли вони почали покидати позицію, то чотирилапа пішла з ними. Серед усіх вона рушила за бійцем, з яким кілька днів ділила один сухпай.

«З початку повномасштабної війни, як і багато матерів, я подалася за кордон, рятуючи дітей. І стала свідком неймовірної допомоги, яку чеський мультимільйонер надав мені й багатьом іншим українцям. Хочу розповісти про це, бо завжди вважала, що мільйонерам до нас, простих людей, немає жодного діла. Але виявилося, трапляються винятки. Найдивовижніше, що мільйонер займався цим особисто, а не доручав спеціально найнятим людям. І до інших біженців з України він теж проявляв безпосередню участь, переймався їхніми проблемами та клопотами, допомагав розв’язувати їх. Коли я вирішила повертатися в Україну, Ліон переконував залишитися довше у безпечній країні, де немає війни. Але я скучила за чоловіком і мамою і прагнула їхати додому. Тоді він мені вручив конверт із грошима і попросив допомагати, кому і чим зможу. Так ми дали прихисток жінці з інвалідністю, яка переселилася з Житомирщини, де вищий ризик обстрілів, допомагаємо піклуватися про неї та про її трирічну донечку», – розповідає вона. «А ще я хочу донести, що у світі є місце для дива, створеного людьми добрими та щедрими. Вірте у це, і хай з вами трапляються добрі дива».

Сподівання дива – вони у нас з дитинства. Коли ми почуваємося залежними, ослабленими, втомленими, всі ці почуття повертаються до нас. І сумніви в собі, і намагання привернути на свій бік тих, хто здається нам сильнішим. І не страшно, коли це відбувається у важкі періоди, коли нам погано. Дитині обов’язкова ця впевненість. Дорослому у важкій життєвій ситуації – бажана.

Психологи пишуть: «Якщо життя влаштовує нам випробування на стійкість, ми провалюємося у пласт “їхньої” всемогутності. Часто це проявляється як пошук ресурсів у себе всередині, янголів-хранителів, заступників. Вони мають існувати передусім усередині нас і тому здатні з’явитися й у нашому оточенні. Якщо у віці від року до трьох у нас було оточення, яке подарувало досвід того, що “проси й буде тобі дано”, то у хвилини випробувань ми просто повертаємося до цього досвіду й використовуємо його, щоб знайти адекватну й реальну допомогу. Наші внутрішні чарівники й усемогутність народжуються від спокою й підтримки в сім’ї, від мудрості вчителів, від участі кожного, хто вклав хоч часточку своєї людяності в сприйнятливу душу. І залишаються там назавжди. Залишаються як насиченість, як вагомість і значущість, які протистоять порожнечі й емоційному голоду, випробуванням і втратам».

Реальні дива роблять щодня наші військові та цивільні медики. Ще минулої осені розмовляла із заступником головного лікаря міської лікарні швидкої медичної допомоги паном Ростиславом Винаром, і декілька досить дивних речей він озвучив. Темою інтерв’ю був приїзд американських хірургів, тож окрім професійних див, що здійснювалися ними у спільній команді з нашими лікарями, виявилися досить неочікувані речі – у спілкуванні з пораненими майже не виникало в американських хірургів мовних труднощів: наші добре знають англійську. Інше реальне диво – його автори дивом не вважають – ледь поранений стає на ноги, то починає рішуче вимагати відправки до своїх, на фронт. І цілий стос розписок накопичилося уже у лікарні: «Головне, що я цілий. Одужаю у дорозі. Дякую лікарям, але відпускайте зараз же», – йдеться в одній з розписок.

Тилові медики у перші місяці війни та іноді й зараз не полишають чергування навіть після цілодобового навантаження. Падають з ніг, але продовжують працювати. І дивом вони це не вважають. Особисто мене спочатку здивував той факт, що серед фронтових хірургів у пересувних шпиталях, іноді у тимчасових наметах рядовими лікарями служать імениті керівники медзакладів, медичних кафедр та профільних інститутів. Доктори, кандидати медичних наук, вони ще й з фронту активно консультують студентів і аспірантів. Так, спочатку вважала це дивом, а потім подумала – мова йде про людей з гострим почуттям професійного обов’язку.

Дивні речі часто розповідають і педагоги. Знайома викладачка математики нещодавно поскаржилася, що впродовж одного навчального дня довелося шість разів бігати в укриття разом з класами. Зате під час чергової тривоги сталося диво: кращого учня пройняло розв’язанням надскладної олімпіадної задачі, над якою стогнали й самі викладачі…

Життя триває, тому завжди в ньому знаходиться місце для реального дива. Люди й зараз пишуть – і видають! свої книжки. Щойно в спортивному клубі «Промінь» пройшла презентація книжки спогадів відомого тренера з Кам’янського Юрія Єрмакова, міжнародного судді з шашок. І народ зібрався, і було дуже цікаво слухати переможні історії місцевих шашкістів, і те, зокрема, що саме Дніпропетровщина вважається столицею шашок за рейтингом видатних спортсменів і тренерів.

Нещодавно видав нову книгу ліричних поезій «Тиша тяжіння» наш талановитий поет Сергій Злючий. Яскраві та масові – не дивлячись на війну – презентації ліричної збірки Сергій Злючий провів у Кам’янському, Дніпрі та Полтаві. Видання книги сам поет вважає великим дивом, бо лише впродовж місяця вдалося зібрати спонсорські кошти для її друку й у досить короткий термін геніальні ілюстрації створив для збірки наш талановитий художник Олександр Чегорка.

Тож у передмові до книжки Сергій Злючий пише: «Шановні друзі та колеги, схиляючись перед вашою щедрістю жертводавців, висловлюю щиру сердечну подяку кожному, хто зробив грошовий внесок у видання!» – і далі перелік з півсотні прізвищ і слова; «Доземний уклін кожному з вас за втілену мрію».

І чим не диво короткий вірш «Романс» (обраний мною навмання, бо все у цій збірці феноменальне диво, до того ж майже всі вірші у книзі не мають пунктуації – та від того стають яскравішими): «Як живеться вам вишня колишня чи цвітеться чи цвітом іще ще вам щем верховіття колише ще вам смуток не ходить дощем ще земля вам пливе під ногами ще нашіптує вам зорепад те про що я забуду негайно щойно сонце затопить ваш сад».

Свого часу чудову книжку «Людиво» написала тодішня учениця гімназії №11 Інна Криворучко (про диво самої людини). Пані Інну ще за часів учнівства прийняли до Спілки журналістів України.

Зараз таке дійство – не диво: дитинство і молодь мудрішають на очах. Малим дітям вдається збирати значні кошти на допомогу ЗСУ, навчаючись під тривоги, перемагати в олімпіадах, волонтерити у шпиталях. Реальні дива продукуються обставинами, і це давно відома істина. Знайома бабуся розказувала про розмову з онуком. – А я напевно знаю, що ти проситимеш у Святого Миколая. – Так, – відповів по-дорослому серйозно п’ятирічний малюк, – Перемоги! А ще самоката, якщо він зможе…».

На фото: 67-річна Ганна Пліщинська із села Степова Долина, що на Миколаївщині самотужки розміновує поля, щоб корові було де пастися.