Сергій Бабич: «Найкраще людина вчить тому, чого сама хоче навчитися»

«Весь світ – театр» – під такою промовистою назвою нещодавно у приміщенні Нової сцени Академічного музично-драматичного театру ім. Лесі Українки відкрилася виставка творів знаного у Кам`янському і далеко за його межами митця, члена Національної спілки художників України Сергія Бабича. «Пильний погляд» поспілкувався з митцем про його творчість, джерела надхнення та педагогічну діяльність.

Аби привітати художника з відкриттям виставки, яка відбулась у Всеукраїнський  День працівників культури, зібралися численні шанувальники його таланту, друзі, колеги, колишні вихованці, учні мистецьких шкіл міста. Про віхи творчого шляху відомого митця розповіла керівник літературної частини театру Ірина Федорова. Щирі слова вітання адресували винуватцю заходу секретарка міської ради Наталія Ктитарєва та очільниця управління культури Жанетта Сокуренко.

Експозиція виставки Сергія Бабича нараховує близько 70 творів живопису та графіки, різних за жанром, і створених у різні роки. Тут і пейзажі, і картини, говорячи сучасною мовою, у стилі «фентезі», і надзвичайно цікаві філософські графічні роботи… Втім, описувати твори образотворчого мистецтва – марна справа, їх треба бачити. Але можна стверджувати одне – митець тяжіє до жанру міського пейзажу, і майже всім його творам притаманний ліричний настрій, вони напрочуд поетичні, пройняті глибоким відчуттям краси навколишнього світу. Своєрідна манера письма і тонка колористична гама підсилюють емоційне враження.

Однак, як кажуть, краще один раз побачити, аніж сто разів почути. Натомість «Пильний погляд» звернувся до самого митця, аби з перших вуст дізнатися, як народжуються картини, що для нього стає джерелом натхнення.

– Сергію Юрійовичу, розкажіть, будь ласка, як починався Ваш творчий шлях, можливо, це якісь сімейні гени?

– Ні, я виріс у звичайній робітничій сім`ї, батьки працювали на металургійному заводі, та й жила наша родина у буквальному сенсі поруч із заводом. На цьому місці зараз трамвайна диспетчерська, а у 60-ті роки там був узвіз, яким узимку ми з іншими хлопчаками любили кататися на ковзанах. Змалечку дуже любив малювати, а коли мені було, напевно, років десять, самотужки знайшов ізостудію, яка, до речі, працювала саме у цій будівлі, при тодішньому Палаці культури Придніпровського хімзаводу. Так що трохи навіть символічним є те, що зараз саме у цих стінах проходить моя персональна виставка. (Тож, коли отримав пропозицію від директорки та художньої керівниці театру Маргарити Андріївни Кудіної влаштувати тут виставку, з радістю погодився.) Керував ізостудією тоді Микола Федорович Косинський, мудрий наставник, який умів знайти «ключик» до кожного свого вихованця. Правда, відвідував я цю студію недовго, трохи пізніше перейшов до студії образотворчого мистецтва при Палаці культури металургів, ближче до дому.

– І все ж таки, коли Ви зрозуміли, що Ваше покликання – це мистецтво?

– Без гучних слів, я тоді й не думав про це, просто малював, і все. А батьки сказали : «Синку, малюєш ти гарно, а чим збираєшся собі на хліб заробляти?» Тож після восьмого класу я вступив до індустріального технікуму й одночасно продовжував відвідувати студію. А закінчивши технікум, вирішив далі вчитися архітектурі, бо ця спеціальність давала як художню, так і технічну освіту. Тож вступив до інженерно-будівельного інституту в Дніпрі, зараз це Придніпровська державна академія будівництва й архітектури, де була гарна навчальна база. Після закінчення вишу деякий час працював архітектором у проєктному інституті в Дніпрі, згодом повернувся до рідного міста, де також влаштувався до проєктної організації. Звісно, у вільний час продовжував малювати, для душі, але біда в тому, що часу на власну творчість залишалося обмаль – проєкти, терміни… І тут, як то кажуть, все вирішив його величність Випадок. Зустрів якось свого колишнього шкільного викладача образотворчого мистецтва Віктора Микитовича Богоноса, який на той час очолював дитячу художню школу. Розпитавши, що та як, він запросив мене до себе на роботу, бо в школі саме з’явилася вакансія  викладача. Відверто кажучи, я зовсім тоді не думав, що надовго там затримаюся. Але затримався – більш як на сорок років…

– Виходить, прийшовши до школи, Ви відкрили в собі ще один хист – педагогічний?

Передача знання – завершальний етап його засвоєння. Найкраще людина вчить тому, чого сама хоче навчитися. І мені було цікаво спостерігати, як діти сприймають навколишній світ, бачити політ їхньої фантазії, допомагати їм розвинути свої здібності, виробити свій почерк, стиль, словом, знайти себе. За ці роки із кількасот моїх вихованців багато хто пов`язав своє життя з мистецтвом, став художником-оформлювачем, дизайнером, архітектором. Звичайно, з деякими з них підтримую зв`язки, приємно бачити їх і на цій виставці.

 – Напевно, саме те, що за фахом ви архітектор, й пояснює значну кількість міських краєвидів, представлених на виставці?

–  Звичайно, адже на створення пейзажів мене надихає не лише краса природи, а й архітектура різних міст. Я багато подорожував, і архітектурні пейзажі – зафіксовані враження від подорожей. Тому, переглядаючи експозицію, ви побачите не тільки знайомі краєвиди мого рідного Кам`янського, а й вулиці та площі Стокгольма, Праги, Будапешта… Ще дуже люблю Львів, його старовинні вулички. -А взагалі, яким жанрам чи технікам Ви надаєте перевагу? -Жанри – дуже умовна категорія. Вони легко порушують кордони один одного. І техніка не є самоціллю. Настрій, захоплення, почуття – це рушійна сила. Я можу рік-два працювати в одному напрямку, а потім змінювати його. У мене був період, десь у 80-х роках, коли я захоплювався графікою, потім перейшов на олійний живопис. Є в мене й роботи, виконані акварельними фарбами, акрилом… Все залежить від задуму, коли в тебе виникає певна ідея, образ, і ти шукаєш найбільш виразні засоби її втілення. Втім, усе це дуже індивідуально, творчий процес важко «розкласти по поличках».

– Ще трохи про особисте. У Вас двоє синів, хтось із них пішов, як кажуть, стопами батька?

– Так, молодший, Андрій, теж людина творча, свого часу закінчив художню школу, потім працював у міському театрі й одночасно навчався у театрально-художньому коледжі, продовжив навчання у Київському університеті культури й мистецтва, тобто у Поплавського. Нині Андрій живе у столиці й знайшов своє покликання у ювелірній справі. Старший син, Артем, теж творча людина, але у сфері техніки. Є ще надія на онуків…

– Побутує думка, що під час війни музи повинні мовчати…

– Не згоден із цим. Навпаки, людям потрібна якась розрада, емоційне «підживлення», і якщо спілкування з мистецтвом дає їм цю можливість, то не треба цим нехтувати. -Дякуємо за бесіду й бажаємо, аби джерело Вашого натхнення ніколи не зміліло.

Довідка: Сергій Юрійович Бабич – член Національної спілки художників України з 1992 року, учасник численних виставок у Дніпрі, Києві, Львові та за кордоном, його твори знаходяться у музеях та приватних колекціях України, Німеччини, Сербії, Канади, Франції, Швеції.

Підготувала Світлана Луньова