Олександр Володін: «Успіх у мистецтві лише на 10 відсотків залежить від таланту, а на 90 – від наполегливої праці”

«Мелодії кохання» – під такою назвою у приміщенні Нової сцени Кам`янського театру відбувся концерт, в якому лунали мелодії з відомих кінострічок. Як завжди, окрасою концертної програми стали виступи блискучого скрипаля-віртуоза, заслуженого артиста України Олександра Володіна, шанувальників таланту якого чимало в нашому місті. Про свої перші кроки в музиці, першого вчителя-депутата ВР, співпрацю з південнокорейським симфонічним оркестром та про народження сімейного тріо Володіних, маестро розповів в інтерв’ю «Пильному погляду».

– Олександре Володимировичу, Вас знають далеко за межами нашого міста як талановитого музиканта, який об`їздив із гастролями мало не півсвіту. Перша скрипка театру, заслужений артист України, лауреат міжнародних конкурсів, доцент Дніпровської музичної академії… Можна перераховувати далі. А як починався Ваш шлях до музичного Олімпу?

– У сім`ї на музичних інструментах ніхто не грав, батько викладав в інституті, мама працювала бухгалтером. Але саме мамі хотілося, щоб я навчався гри на фортепіано. Та коли вона відвела мене, шестирічного, до дитячої музичної школи №2, що знаходилася на так званих «Черемушках», то місць на фортепіанному відділенні вже не було. Взагалі, у 1979-му був такий «наплив» охочих навчатися музики, що залишалося усього одне вільне місце, де навчали гри на скрипці, і мене прийняли. Першим моїм наставником став В`ячеслав Станіславович Коваль. Гадаю, багатьом городянам добре відоме це прізвище, оскільки наприкінці 80-х років він подався у політику, зробив кар`єру, як депутат від Народного руху, дійшовши аж до Верховної Ради України, куди обирався протягом кількох скликань. Пригадую, як мій батько йому говорив (вони були у дружніх стосунках): «І навіщо Вам ота політика? Ваше покликання – плекати таланти, вчити дітей».

І справді, вчителем В`ячеслав Станіславович був хорошим. Саме він розвинув мої здібності до музики, приділяючи мені уваги більше, ніж іншим учням. Замість двох занять на тиждень по 45 хвилин, займався зі мною по дві години мало не щодня. Як я зрозумів згодом, навчав мене не тільки техніці гри, а й виховував волю, характер. Завдяки його старанням і власним зусиллям мені вдалося у 1988 році вступити до престижного училища при Московській консерваторії, де я провчився два роки, після чого перевівся до місцевого музичного училища (нині – Кам`янський музичний коледж).

Настали складні часи, у 1990-му Радянській Союз опинився на межі розпаду, і батьки наполягли на моєму поверненні додому. Тут мені знову пощастило із наставником – ним став скрипаль від Бога, Юрій Ілліч Шмиговський, якому я також щиро вдячний за науку (нині він мешкає в Німеччині). І вже з його «подачі» я після училища успішно вступив і закінчив Київську консерваторію, а потім – аспірантуру при консерваторії. Ось так, якщо коротко.

– Олександре Володимировичу, Ви не раз ставали лауреатом різних конкурсів, в тому числі й міжнародних, а чи пам`ятаєте свій найперший конкурс?

– Звичайно, це був 1985 рік, коли я став переможцем обласного конкурсу юних музикантів, присвяченого 40-річчю Перемоги, я навчався тоді у 5-му класі. Пізніше, бувши студентом музучилища, у 1991 році на конкурсі імені Прокоф`єва у м.Сєверодонецьку зайняв, здається, друге місце. Були й інші конкурси. А перший міжнародний конкурс стався у моєму житті, коли я вже виступав у складі одного з київських оркестрів…

– А як складалася Ваша подальша кар`єра в столиці?

– Доля була до мене прихильною, мені пощастило попрацювати у дуже відомих колективах, таких, як Академічний симфонічний оркестр Національної філармонії, ансамбль солістів «Київська камерата», симфонічний оркестр радіо та телебачення України, Камерний оркестр Богодара Которовича. Працюючи з видатними музикантами й диригентами, я набував неоціненного досвіду, постійно вдосконалюючи свою виконавську майстерність. Саме з київським оркестром уперше побував на гастролях за кордоном, це була Німеччина, місто Карлсруе. Пізніше об`їздив усю Європу, окрім скандинавських країн, був і в Китаї.

Багато хто з українських музикантів у ті роки виїздив працювати за кордон, тож, коли мені трапилася така нагода, я також нею скористався. З 2003-го по 2008-й рік працював у Сеулі, столиці Південної Кореї, де виступав у складі Корейського естрадно-симфонічного оркестру (Seoul Pops Orhcestra).

– Які враження у Вас залишилися? Мабуть, було непросто звикати? Мовний бар`єр не заважав?

– Так, звичайно, але у мої 29 років труднощі мене не лякали, навпаки, було цікаво, східна екзотика, природа, культура… Так що з часом до місцевих умов я звик, а ось моя скрипка – не дуже. Річ у тому, що в цій країні дуже вологий клімат, дощити може тижнями, а скрипка цього не любить. До речі, інструменту, на якому я граю зараз, вже понад двісті років, його було виготовлено ще наприкінці XVIII століття чудовим майстром, хоч і не Страдіварі, але теж дуже відомим…

Що ж стосується  мовного бар’єра, то особливих труднощів не відчувалося, адже музиканти здебільшого користуються італійською термінологією. Звичайно, за стільки років можна було б і корейську мову освоїти принаймні на побутовому рівні. Що й робили ми з колегами, колектив оркестру був інтернаціональний. До речі, корейська мова – чи не найпростіша з азійських мов, там користуються не ієрогліфами, як у Японії чи Китаї, а алфавітом, що набагато легше.

Повернувшись через п’ять років на батьківщину, я влаштувався до Будинку органної та камерної музики м. Дніпра, одночасно поєднуючи з роботою у Кам`янському театрі. У 2011 році сталися дві важливі події у моєму особистому житті – одруження, народження сина… Треба було заробляти на квартиру, і я знов поїхав до Сеула, на цей раз – на чотири роки. Під час моєї роботи в Південній Кореї довелося побувати з гастролями у США, В`єтнамі, Китаї… Повернувся у 2016-му, коли синові було вже п`ять років.

– Під час недавнього концерту «Її величність Скрипка» на Малій сцені Ви виступали разом із дружиною Юлією й сином Георгієм… Можливо, з часом і на великій сцені ми зможемо побачити сімейне тріо скрипалів Володіних?

– Все може бути. Нашому синові зараз лише дванадцять, він навчається у музичній школі, і який шлях він обере у майбутньому, поки що важко сказати. Але він уже тепер знає не з чуток, що успіх у мистецтві лише на 10 відсотків залежить від таланту, а на 90 відсотків – від наполегливої праці.

– Не так давно Вас запросили на викладацьку роботу до Дніпровської музичної академії. Як Вам вдається поєднувати копітку педагогічну працю із роботою в театрі, репетиціями, концертами?

– Не скажу, що це дуже легко, але поки що виходить. Адже у добі налічується аж 24 години… До того ж працюючи з молодими музикантами, передаючи їм свої секрети майстерності, я й сам молодію душею. Ну, а концертні програми, виконавська діяльність – це моє життя, як без цього? Музика вимагає повної самовіддачі, і справжній артист просто не може не виходити на сцену.

Розмовляла Світлана Луньова