Без права на помилку

Авторка: Ірина Уварова.

Якщо ти працюєш зі словом та людьми, то втримуватися від мовних суперечок важко. Попереджаю насамперед, що фаріонських крайнощів не сприймаю. Як не сприймаю і суржику. Навіть у побуті. У багатьох військових цікавилася поміж іншим мовою спілкування. На початку війни відповідали: спілкуємося, кому як зручно; зараз здебільшого кажуть так: частіше – українською.

Зігріває душу те, як спілкується між собою та з батьками наша малеча. – Чиста, гарна, змістовна українська мова. Не так, як було у 90-х, коли від виховательки у дитсадку можна було почути: «дітки, візьміть куклу в дліннім платті».

Тут доцільно нагадати, що досить довго, аж до виходу мовного закону, місцева двомовність (на побутовому рівні превалювала російська, тоді як на освітньо-державному потужно втілювалася українська) породжувала безліч непорозумінь та навіть анекдотів.

З державної української мови звітів місцевого самоврядування російськомовні блогери на місцевих сайтах перекладали офіційні виклади про рішення сесій зокрема таким чином: «состоялась дежурная сессия горсовета (малася на увазі чергова, тобто «очередная»), растраты бюджета составили (витрати бюджету тобто «расходы»). «Провідні фахівці» перетворювалися у перекладах таких «знавців» на «специалистов по проводам», а «дорожні події з летальним наслідком» ставали «путевыми приключениями с летательным исходом».

Сім’я сусідів, де тато з мамою української не вчили, часто зверталася до мене за мовними порадами. І приносять якось на перевірку дитячий твір (син навчався у шостому класі) де на чотирьох сторінках учнівського зошита була урочисто визначена тема: «Чим корисний спірт» (?!). Читаю і дедалі більше дивуюся пропаганді алкоголізму, бо сюжет розвивається гіперболічно-пафосно: «спірт корисний для здоров’я», «спірт надихає й бадьорить», «спірт у нас народжує героїв». О господи, думаю, до чого котиться суспільство! Нарешті у бадьорому фіналі читаю: «ті, хто займається фізкультурою та спіртом, завжди почуваються оптимістично». Полегшено зітхнула й виправила віроломну літеру…

Зараз дуже часто зустрічаю досить суперечливий «дозвіл» на суржик для тих, хто різко відмовляється від побутової російської. Повірте, отой свіжонадбаний суржик навіки й залишиться. Є у мене знайома вимушена переселенка з Донеччини, яка принципово навчається української на фахових курсах, а не через спілкування із сусідами. І читає виключно українську літературу. Якісну. Людина пережила жах російської навали. ЇЇ прагнення до мови – не лише помста, а здорове сприйняття реальності, погляд у майбутнє.

Звичний у побуті місцевий суржик не вимітається роками, і мовні фахівці свідчать, що, зокрема Дніпропетровщину в інших областях України легко пізнають за трьома словами: «сидю, ходю, купляю». Ще кажуть, що виключно нашим є вираз: «насипте борщу». Виправдання тут гарне – борщ у нас густий, але фраза, виявляється, розповсюджена і на Черкащині, і на Полтавщині, де теж борщ не рідкий. Тож такий суржик має право на життя.

Без права на суржик та мовні помилки мають діяти освітяни, держслужбовці, журналісти та блогери, надто коли виступають агресивно. Тут вплив двомовності дратує – аж край. Ледве декілька років тому щезло трактування «дозвільного центру» як місця дозвілля, – нова біда, загальнотелевізійна: «дякую вас (замість вам), – каже ведуча, – за те, що без коливань (вагань) прийшли на інтерв’ю»…

Загалом прикладів мовної неохайності дуже багато саме серед володарів професій, що не дають права на помилки. І тут на щастя, виходить книга професора Київського національного університету Олександра Пономаріва. Він у нас, журналістів, викладав стилістику української мови, так на лекції ходили й фізики з хіміками, настільки це було цікаво й повчально. «Культура слова. Мовностилістичні поради», – називається ця книга. Наклад, на жаль, невеликий, але автором вступного слова виступив Іван Дзюба, а у передмові Олександр Данилович Пономарів пише, зокрема, про сучасну мовну санітарію. Ледве здобула цю книгу, вона неоціненна для всіх без виключення, хто любить мову, або починає її опановувати. Наведу декілька цитат.

Іван Дзюба: «Культура мови — це проблема, що так чи інакше наявна в усякій національній спільноті і буває предметом публічного обговорення та пильної уваги мовознавців, письменників, узагалі людей, небайдужих до виражальних можливостей слова або до престижу своєї мови. Адже літературна мова в усіх народів відрізняється від розмовної, «народної», і потребує постійного дбайливого догляду, культивування… В Україні питання культури української мови стояло і стоїть принципово інакше, ніж у національно «благополучних» суспільствах, бо його драматичним тлом є багатостраждальна історія нашої мови взагалі, століття прямих заборон і переслідувань або більш-менш прихованого підступного витіснення її з публічного вжитку, величезний мартиролог людей, які за неї обставали і за це постраждали.

Та й сьогодні, в незалежній Українській державі, питання про культуру повсякденного мовлення українців, на жаль, не втратило свого драматизму. Воно не зводиться до клопотів професійного вдосконалення мовців, як у «нормальних» суспільствах, а стосується долі рідної мови взагалі. І є частиною ширшого питання про масштаби і якість суспільного функціонування української мови. В радянські часи, коли не можна було відкрито обговорювати болючі національні та мовні проблеми, породжені державно проваджуваним російщенням, — звертання до теми культури мовлення залишалося чи не єдиним легальним способом апелювати до мовної та національної гідності українців. Влада чудово це розуміла, тому чинила всілякі перешкоди цій, сказати б, «мовно-довідковій» (чи «мовно-санітарній»?) службі, дозувала її роботу, а то й забороняла як вияв «національної обмеженості» чи й «націоналізму». Щобільше, на противагу їй вона створила своєрідну мовну цензуру, яка стежила за тим, щоб у книжках (особливо в перекладах зі світової літератури) не було «застарілих» слів, під якими розумілися природні українські — «надто українські». Тож бути носієм органіки української мови, мовним експертом і порадником — в Україні завжди означало бути причетним до справи нелегкої, а то й небезпечної і вимагало не лише особливого мовного таланту, а й громадянської мужності».

Олександр Пономарів: «Про красу, багатство, милозвуч­ність та інші її високі якості сказали чимало слів і українці, й неукраїнці. Поет і фольклорист XIX століття Амвросій Метлинський захоплено пи­сав, що «при висловленні будь-якого почуття, будь-якої пристрасті українцеві ніколи нічого не бракує в рідній мові його… все висловиться цією мовою, виплеканою не на безжиттєвому ґрунті граматики, а в полі брані й у розпалі помсти, на вільних бенкетах козацтва та в розгульному побуті гайдамаки; мовою, викоханою в розмовах із рідним краєм безпритульного блукача на чужині, в піснях любові, розігрітих полум’яни­ми цілунками коханців, і в піснях розлуки, розігрітих горючими слізьми очей дівочих, у ніжних та дбайливих розмовах матерів із си­нами, з якими вони готувалися до розлуки на­довго, надовго, коли не навіки… Прочитайте пісні українця, коли хочете знати, що його мова здатна виражати найніжніші порухи душі; прочитайте думи українця, коли хочете знати, що його мова може малювати і величні явища природи, й народний гнів та чвари, може натя­кати на незбагненність Божих шляхів у подіях, може виражати й регіт одчаю, що крає нам серце»… Репресії щодо найвидатніших носіїв мови в добу більшовизму, які розпочалися після нетривалого періоду ук­раїнізації. Політика зближення націй та злиття мов, що досягла апогею під час застою 70—80-х років. У рамках тієї політики слова, не схожі на російські, викидали з нашої мови або оголошу­вали діалектними, застарілими, штучними, не зрозумілими народові тощо. Причому від імені українського народу виступали або зросійщені мовно й духовно українці, або взагалі неукраїнці, що приїжджали з метрополії керувати нами. З академічного Інституту мовознавства до видавництв і редакцій надходили списки забо­ронених слів та висловів (на зразок либонь, робітня, красне письменство й под.), які при редагуванні наказувалося вилучати з оригі­нальних та перекладних творів.

До тих, хто лише починає дедалі активніше розмовляти по-укра­їнському, слід виявляти поблажливість і проба­чати їм певні мовні огріхи. Однак є люди, які не мають права на помилки (актори, лектори, диктори та інші працівники радіо й телебачен­ня, вчителі, викладачі), бо їхнє слово повинне бути взірцем для решти громадян України. Носіями зразкової української мови мусять стати державні діячі, урядовці всіх рангів та їхні дружини, якщо вони спілкуються з людьми поза своєю домівкою, виступають перед ауди­торією безпосередньо чи в засобах масової інформації.

Відомо, що не все, вживане на україн­ському мовному терені, стало надбанням сучас­ної української літературної мови, хоч діалекти й говірки є тим джерелом, що живить літера­турну мову. На це повинні зважати носії окре­мих говірок і не керуватися засадою «кажу, бо в нас так кажуть», а віддавати належне загально­народному скарбові — літературній мові. Коли одному хочеться всупереч літературним нормам казати двіста, другому — носе, баче, третьому — скіки, тіки, четвертому — зара, п’ятому — бурак, утрох, згорати, то вихідці з інших регіонів мають усі підстави відповісти, що в них кажуть інакше. Тож не роз’єднуймось бодай за окре­мими говірками, поширюймо усталені в літера­турній мові слова, словоформи та словосполу­чення: двісті, носить, бачить, скільки, тільки, зараз, буряк, утрьох, згоряти.

Життя не дуже пестило нашу мову на шляху до утвердження її в різних сферах спілкування: то не було умов для розвитку наукового стилю, то до краю звужувало рамки її офіційного використання, то ретельно під різними при­водами винищувало її творців та плекальників. Але попри все це, українська мова ввійшла в коло найрозвиненіших мов світу, має викристалізувані норми на всіх рівнях».

Додам лише одне. У 1962 році Василь Симоненко написав легендарне:

Україно! Ти для мене диво!
І нехай пливе за роком рік,
Буду, мамо горда і вродлива,
З тебе дивуватися повік…

Одійдіте, недруги лукаві!
Друзі, зачекайте на путі!
Маю я святе синівське право
З матір’ю побуть на самоті.

Рідко, нене, згадують про тебе,
Дні занадто куці та малі,
Ще не всі чорти живуть на небі,
Ходить їх до біса на землі.

Бачиш, з ними щогодини б’юся,
Чуєш — битви споконвічний грюк!
Як же я без друзів обійдуся,
Без лобів їх, без очей і рук?

Україно, ти моя молитва,
Ти моя розпука вікова…
Гримотить над світом люта битва
За твоє життя, твої права.

Ради тебе перли в душу сію,
Ради тебе мислю і творю…
Хай мовчать Америки й Росії,
Коли я з тобою говорю.

Хай палають хмари бурякові,
Хай сичать обращи — все одно
Я проллюся крапелькою крові
На твоє священне знамено.