Відбиток одного дня

Авторка: Ірина Уварова.

«Життя дуже коротке, щоб прокидатися вранці з наріканнями. Так що любіть тих, хто відноситься до вас з повагою, пробачайте тим, хто не правий, і знайте, що все в цім житті швидко минає…». Богдан Ступка.

… І справа не в тому, що життя коротке. І навіть не в тім, що в ньому віднімається, ділиться, примножується. Наше життя у першу чергу складається. З буденних деталей, щогодини, щодня. Звичних автоматичних дій, яких майже не помічаєш. Дорога на роботу – якою б короткою вона не була, – завжди надає свіжих вражень. Людей – доброго ранку, як ти? Ранкової кави, роботи, новин, соцмереж, пліток (куди ж без них), віконного краєвиду, телефонних очікувань. Буденні подробиці – це такий собі печворк життя. Враження одного дня – мандри соцмережами не такі вже й нудні, якщо сприймати їх, як належить, як відбиток епохи…

Валентин Собчук, журналіст, поет з Ірпеня, колишній співробітник міської газети «Дзержинець»: «Пливе завжди у цім човні рікою міста кам’яною, завжди із нею я пливу, куди не знаю…Із труби хмара виповза – тут пахне домом, котельня наче криголам, долає холод… Дивлюся на міські дахи, як перевернуті човни під небом… Милує око дім старий, він наче паровоз малий з трубою духовою, ось-ось утне оркестр десь за стіною… Гранітна куля згадує, мабуть, коли була горою… м. Буча».

Сайт «Карнаухівка історична»: “Мабуть, у кожного вдома є будинкова книга, але останнім часом дедалі частіше чую, що при придбанні будинку, коли реєструють будівлю, то ВТІ їх просто забирають. Але це також історичний документ, як церковні книги, у яких реєстрували шлюби, хрестини новонароджених тощо. Церковні книги разом з церквами нищила радянська влада, а зараз ми самі віддаємо наші будинкові книги…Чим цікаві саме ці книги? А тим, що ми можемо бачити те, звідки прибували люди й ставали на реєстрацію. Вони цікаві тим людям, які будують своє сімейне дерево, вони показують де, в яких містах та селах можна шукати коріння своїх предків. Це долі людей. До речі, на одному з фото видно, що людина прибула на нове місце мешкання з села Карнаухівські Хутора. Є у мене розповідь однієї людини, онука історика, про те селище, яку розповім трохи згодом”.

Андрій Білоусов, міський голова Кам’янського: «Доброго ранку, Кам’янське! Вночі на території міста надзвичайних подій не зафіксовано. Впродовж минулого тижня, в період з 20 по 26 листопада, у пологовому відділенні міської лікарні №9 на світ з’явилося 16 дітей: 10 дівчаток та 6 хлопчиків. Бажаємо малюкам зростати здоровими та щасливими. Завдяки ЗСУ життя триває.Протягом ночі на дорогах та тротуарах міста працювало 36 одиниць спецтехніки. Ситуація контрольована. Шановні водії, дотримуйтесь швидкісного режиму, будьте уважні та обережні. Вдалого всім робочого тижня!».

«Поїхати до Нього на Донеччину, щоби разом відкрити конвертик і дізнатись чи в нас буде Син, чи Донечка. І попри сірий колір прифронтових Краматорська та Дружківки, вам двом там Сонце світило яскравіше ніж будь-коли. Потяг рушає, а Він продовжує бігти пероном, радісно тобі махаючи рукою… це вже наша добра традиція — таким чином мати ще кілька секунд Разом.

Немає місця з більшою концентрацією радости, ніж потяг, який приїжджає до Краматорського вокзалу. Немає місця з більшою концентрацією смутку та болю, ніж потяг, який від’їжджає з того ж перону”, — пише про свою поїздку до коханого волонтерка Світлана Нагорна-Гордійчук.

24 лютого, за прогнозами лікарів, у пари має народитися син.

Військовий лікар: «Перерва між прийомом хворих та призначеннями. Курилка. Хлопці, яких витягнули з окопу з контузією та обмороженнями.

– Хлопці, розумію, що прилетіло. Тут питань нема. Але чому обмороження ніг?

– Бо пішли в резині по грязюці, а потім морозяка та сніжна каша.

– А запасні шкарпетки? А термоковдра у взуття, а хімічні грілки?

– Ну… шкарпетки, що видали, вже зносилися, самі до магазу не доїдемо, бо постійно тут, термоковдри повикористовували, закінчилися, хімічні грілки взагалі останнього разу в тому році бачили.

– А подзвонити додому або друзям, або в волонтерів спитати?

– Соромно в людей просити. Вдома їм самим треба якось жити, друзі вже не друзі, бо злиняли, а волонтери … кажу ж, соромно…

– Ти дурний?

– Нє, просто не хочеться людей напрягати.

– Ти, таки, дурний. Давай номер свого телефону і номери когось з пацанів.

Пакован термоковдр, ящик грілок та ящик шкарпеток забрані побратимами цих дурбецал, і роздані в підрозділі. Дурбецали отримали люлєй і комплект всього того в особисте користування.

Їм соромно.

Їм, б…, СОРОМНО!

Ви розумієте? Вони гризуть шию оркам, і їм соромно просити!.. Чергова розмова з черговими хлопцями. Втратив рахунок цим розмовам. Десятки за добу.

…Їм соромно…..

Ви найкращі, пацани. Не вам потрібно соромитись. Показати пальцем, кому? Так, їм. Оцим….. ладно. Бо знову біситися почну.

Все відкладемо на потім. І вже потім спитаємо».

Мирослав Бойчук, тележурналіст: «Може кому й стане у пригоді»: У свої 62 – я змінився:

1. Я любив своїх батьків, братів і сестер, дружину, дітей та друзів, а тепер я почав любити ще і себе.
2. Я зрозумів, що не Атлант. Світ не лежить на моїх плечах.
3. Я перестав торгуватися з продавцями овочів та фруктів. Декілька гривень для мене нічого не вирішують, але можуть допомогти комусь.
4. Я залишаю офіціантам чайові. Ці гроші можуть викликати посмішку на їх обличчі. Щоб заробити на життя, вони працюють набагато важче від мене.
5. Я перестав говорити людям похилого віку, що вони багато разів розповідають ту ж саму історію. Нехай буде так, якщо історія допомагає їм знову пройти провулками пам’яті і заново пережити найкращі моменти життя.
6. Я навчився не виправляти людей (якщо чесно – не завжди), навіть якщо знаю, що вони не праві. Це не моя робота – зробити всіх ідеальними. Спокій дорожчий від досконалості.
7. Я роблю компліменти легко та щедро. Компліменти підіймають настрій не лише отримувачу, а й мені. І дозвольте невелику пораду: ніколи, НІКОЛИ не відхиляйте компліменти, просто скажіть «дякую».
8. Я навчився не турбуватися про складки на сорочці. Особистість важливіша за зовнішність.
9. Я йду від людей, які мене не цінують. Можливо, вони не знають, чого я вартий. Але ж я знаю…
10. Я не втрачаю холоднокровності, коли хтось грає брудно, щоб обігнати мене на щурячих перегонах. Я не щур, і не змагаюся.
11. Я вчуся не соромитися своїх емоцій. Мої емоції роблять мене людиною.
12. Я зрозумів, що з розумною людиною краще пожертвувати своїм его, ніж розірвати стосунки.
13. Я навчився жити щодня так, наче він останній. Зрештою, він справді може бути останнім.
14. Я роблю те, що робить мене щасливим. Я відповідаю за своє щастя, і я в боргу перед собою. Щастя – це вибір. Ви можете бути щасливими у будь-який час.

Альона Васильченко, поетеса: «Це жорстоко і незбагненно. Може в цьому й моя провина. Дві години назад за мене невідомий солдат загинув. В нього – холод, а в мене – протяг.

В нього – “нуль”, а у мене – справи. Пролилися на теплий одяг: в нього кров, а у мене – кава. Вітер бавиться; дощ скажений не вгамується у долині. Дві хвилини назад за мене

невідомий солдат загинув. В мене – ліжко, а в нього – вирва; й переляканий крик зозулі.

В мене раптом в висках зболіло, а у ньому – чотири кулі. Так жорстоко і так буденно,

мов життя й потойбіччя змова: Дві секунди назад за мене невідомий загинув знову.

Вітер бавиться, свище хижо. Мій годинник рахує всюди: Рік. Хвилина. Година. Тиждень.

Дві секунди… Одна секунда…».

Ігор Черняк, військовий: «Ну ось і чорна пʼятниця…

Для когось вона буде справді чорною. Сьогодні загине чийсь син, батько, брат, чоловік, сестра, дружина, мама чи донька. А хтось придбає чергову непотрібну річ зі знижкою 40%. Не тому, що ця річ стала раптово тому «комусь» потрібна. Просто знижка 40% стане знижкою 50% вже у січні. Але ж у нас війна – тож до січня можна і не дожити.

Хоча, в принципі, можна дожити і до лютого. І тоді можна купити навіть дві непотрібних речі, але вже зі знижкою 60%. Головне не забути слова-обереги: «Віримо у ЗСУ» і «Дякуємо ЗСУ!». Стоїш у заторі перед шопінг-молом, то запость собі у сторіз:

«Дякуємо ЗСУ за наш спокійний шопінг!». Підняв келих просеко із колегами по роботі у новому затишному італійському ресторанчику, то не забудь повідомити всьому світу, що ти пʼєш сьогодні не просто так – а з твердою вірою у ЗСУ! Комусь сьогодні від ворожих обстрілів відірве руку, але ж не тобі… бо саме тобі якраз вдалося відірвати нові джинси!

Останні! По знижці! І саме твого розміру! Шкода тільки, що немає турнікетів від Balenciaga чи ефпевішок від Apple! Та й селфитися в ліфті чи в туалеті на Мавік якось незручно…В той же час… безумовно, бійці кожного фронту заслуговують на своє професійне свято. Чорна пʼятниця – День героїв економічного фронту. Боже вбережи від підробок під бренди та відсутності розмірів! Бо ж треба кожен день жити як останній.

Особливо коли для когось іншого – це буде дійсно останній день…».

«Вчора питаю пані – переселенку з Луганщини, яка в мене мешкає, нащо вона тримає старий кнопковий телефон, який навіть не працює. Я, на свій сором, якось трохи з півусмішкою їй це сказала. – То єдине, що в мене залишилося з того життя, – відповіла – єдине, що я маю, що моє. Не те, що дали волонтери, чи якісь інші добрі люди з жалости, а що було в мене давно. Смішно, це моя єдина сімейна реліквія. А ще там фотографії, щасливі, з часу, коли в мене був дім, життя, друзі, мої орхідеї, город, моя земля.

Я прикусила язика і вибачилася. Сиджу оце зараз, снідаю з тарілки з золотими трояндочками, яка належала ще моїй прабабусі, вилкою, яка була улюблена татова, в хаті, де я народилася і де минуло моє дитинство і мені стало так гірко, гірко від ситуації, від своєї дурної нечутливости, від того, що ця світла скромна жінка поневіряється чужими хатами, а своєї вже не матиме, разом з усіма сімейними цінностями, фотографіями, книгами і її орхідеями.

Будьмо чутливими до переміщених осіб, до тих, чиї домівки під тимчасовою окупацією, будьмо чутливими і вирозумілими, бо ми, ті, що зараз у своїх власних хатах не уявляємо, яка це травма і біль втратити свій дім і усе попереднє життя». Автор: Ustia Stefanchuk.

Віталій Чепінога, просто улюблений блогер:

«Борщ – то не суп і не “пєрвоє”. Борщ – то главне!

То – наша додаткова хромосома, ДНК нації і сама національна ідея во плоті. Зазіхати на нього ніхто й не думав.

З іншого боку, як казав Кучма Потебеньку: “Шо це воно таке, що кожне свободно в інтернеті пише що попало?…” (і це ще задовго до ФБ було сказано)…

От теж саме й про борщ можна сказать… Пора б якусь ліцензію ввести на борщ. Бо варять чорті шо, та ще хвастаються – осьо який в мене борщ!… А воно й не борщ, а щі якісь, прости господи… Не допускать такого. Припинить нівеляцію борщу строжайшим образом. Бо стандарти нарушаються повсємєсно. Сам лічно недавно посеред Києва бачив борщ з лігурійським песто з базіліка… Христопродавці!

Курси-екзамени-ліцензія-штрафи-тюрма… Тільки так… – За що сидиш? – В Борщ кинув броколі, сусід вложив, собака… Борщ то не для “жерти”, а для “причащаться”… Тому на варіння борщу потрібні чіткі та конкретні підстави. Як на комунальні стандарти. Скажімо такі: “варить борщ можна тоді, коли температура навколишнього середовища не підіймається вище п’яти градусів за Цельсієм впродовж тижня”… І тільки – через відповідний дозвіл від НАБУ (Національне Агентство Борщу України).

І ще раз: «Щастя – це вибір. Ви можете бути щасливими у будь-який час». Один день. Відбиток епохи.