І вимоглива вчителька поставила у щоденнику якусь цифру…

Авторка: Ірина Уварова.

Якось довелося у гостинах на барбекю зіштовхнутися з досить цікавою поведінкою приятельки господарів свята. Жіночка доволі поважного віку, у химерному капелюсі, поводилася дещо екзальтовано, ревно слідкуючи, щоб увага оточення була прикута лише до неї. Щомиті. Та не в цьому біда, бо все було у межах пристойності… до смішного випадку з собакою. Грайливий господарський пес потребував уваги не менш ніж наша химерна жінка, і обов’язки його розважати гості розподілили між усіма. Коли черга дійшла до «химерної», жіночка, попри вік, примудрилася закинути собачого м’ячика аж на дах будинку. Там іграшка й застрягла. Та що ж ти наробила, – забідкалася господиня. – Це не я, – гордовито відповіла винуватиця, – це собака мене змусив. – От ніколи не була здатна визнати свою провину чи помилку, – похмуро зреагувала хазяйка, на що винуватиця гордо відповіла: а я ніколи й не помиляюсь! Можливу сварку загасили швидко, – подруга «капелюха» заявила, що це її помилка: здогадувалася, що саме так може вчинити винуватиця, запропонувала долучитися до діставання іграшки, розвеселивши народ варіантом закинути на дах і капелюха. Тут цікавий не випадок як такий, а саме ставлення до помилок.

З власними помилками найперше та найчастіше ми маємо справу у школі, і пам’ятаю, як колись у молодших класах (а я помилки внадилася виправляти за допомогою тертя: гумкою, пальцями, як краще вийде), вчителька виставила таку оцінку: «3 (не три)». – Які успіхи, – поцікавилася мама. – Не знаю, – відповіла я, – та й вчителька, мабуть, сумнівається…Згадався доречний анекдот на тему: скаржиться хлопець дома на викладачку математики: вона мене не любить, чіпляється ні за що, каже не знаю зовсім нічого. Та ще й поставила у щоденнику якусь цифру.

Зрозуміло, що мова не йде зараз про масштабність помилок, їх вартість, – важливим видається тип ставлення до них. Банальна істина – самі себе ми майже не знаємо, то ж і про ставлення до провини чи помилок не дуже замислюємося. До речі, часто навіть ті, хто здатен їх визнавати та вміє просити вибачення, швидко знаходить виправдання. Аякже, народна мудрість тут стає в пригоді, як ніколи: не помиляється лише той, хто не працює! Так от про тих, хто працює.

Цікавий епізод знайшла у відомій книзі Лі Якокки (ефективний американський підприємець, що свого часу врятував «Крайслер» від кризи) «Кар’єра менеджера». Йдеться про реакцію на лист невдоволених підлеглих, яким Якокка скорочував премії. Невдоволеним керівник запропонував впродовж місяця щоденно складати звіти про власну роботу. При цьому самим і оцінювати свою ефективність погодинно. А звіт не здавати йому. Лише для себе. І більшість авторів листа, «пізнавши самих себе» за допомогою самозвітів, визнала правоту Якокки. Можливо, це не про нашу ментальність (наші витвори у звітах – то окрема пісня, особисто бачила «план» роботи знайомого кореспондента, де було таке: вівторок – підтримую телефонний зв’язок із друкарнею), але щось у цьому американському досвіді є.

Часто говорять не лише про два загальних типи ставлення до помилок, але й про гендерні особливості. Жінки визнаються більш критичними до себе, більш прискіпливими щодо дотримання інструкцій. Питання спірне, але щодо інструкцій… Є досить цікавий американський серіал «Ігри розуму», де один із сюжетів якраз гендерний – про різницю ставлення до інструкцій. Молодому подружжю видали список справ, виконати які треба було якнайшвидше (про це попередив експериментатор на початку іспиту). І от почалося: чоловік з першої ж миті почав виконувати все, що вказувалося у переліку – перекладав речі, загортав пакунки, збирав меблі… А жінка довго читала інструкцію, потім, нічого не зробивши, всілася на стільця. Чоловік тим часом дійшовши до останнього пункту списку, розгубився, бо там було вказано: ознайомилися? А тепер нічого з цього не робіть, просто відпочивайте…

Якщо серйозно, наше ставлення до помилок – то зовсім не дрібниці. Колись на великій нараді з охорони праці, один з керівників вирішив здивувати народ порівнявши нашу статистику промислового травматизму з алжирською (якраз там наші побудували хімічний завод і певний час навчали персонал). – Чому там майже немає нещасних випадків? – спитав доповідач нібито риторично. Але йому відповіли із залу: там читають та виконують інструкції…

Хтось із великих зауважив: „Найбільша помилка – боятись зробити помилку”. І справді, нерішучість нерідко ускладнює нам життя. Як, втім, і надмірне картання себе за допущені прорахунки. Як нам ставитися до власних помилок?

Експерти пишуть: «Існує чимала категорія людей, які переконані, що вони ніколи не помиляються. Ну, а якщо щось не складається, то, звичайно ж, винен у цьому хтось інший. За всієї хибності такого підходу, психологічно такі рішучі та „непогрішимі” почуваються добре за всіх обставин. Досить поширеною є й інша реакція на свої помилки. Надмірне почуття провини, докори сумління, розкаяння і жаль, сумніви у власних силах і здібностях мучать деяких людей навіть після незначних прорахунків. Та, на думку психологів, надмірні мордування і гіпертрофоване почуття провини не що інше, як спроба жити в минулому, намагання виправити якусь колишню помилку. Марна і небезпечна справа – ненавидіти та картати себе за колишні хиби та невдачі. Варто пам’ятати ще один важливий момент. Не можна плутати свої дії з власним Я, і, помилившись, класифікувати себе як людину певної категорії. Якщо ми говоримо „Я помилився” або „Я зазнав невдачі”, цим самим ми визнаємо допущену похибку і можемо досягти успіху пізніше. Але якщо констатуємо: „Я – невдаха, нікчема, дурень”, мова йде вже не про те, що ми зробили щось неправильно, а про риси характеру. Така налаштованість лише закріплює помилки, перетворює їх у постійні якості. До речі, це стосується і нашої оцінки вчинків і помилок інших людей насамперед дітей».

Педагоги та дитячі психологи застерігають: «Ніколи не кажіть дитині „Ти нездібний” або „Ти – нечупара”, „Брехун”, і таке інше. Ці негативні характеристики фіксуються у дитячій свідомості й дитина й сама починає вважати себе такою поганою, що не варто і намагатися виправитися. Взагалі, людина і не може завжди та на всі 100% мати рацію. Ми розвиваємося і рухаємося вперед, діючи, помиляючись і виправляючи помилки. Не зробивши їх, ніхто у світі ще не досяг успіху. Але сильна особистість тим і відрізняється від слабкої, що, припустившись помилки, має мужність визнати це. То чи варто так боятися помилок?». З цього приводу варто нагадати вислів Томаса Едісона: „Кожна невдала спроба – це ще один крок уперед”.

Керол Двек, професорка психології Стенфордського університету, запропонувала теорію про існування двох полярних підходів до навчання, які відповідають двом типам мислення: фіксованому (fixed mindset) та гнучкому (growth mindset). Люди з fixed mindset вважають, що мають вроджений рівень інтелекту, талантів, здібностей і не здатні помітно його змінити. Відповідно помилки сприймають як доказ того, що вони недостатньо талановиті чи розумні. Люди з growth mindset орієнтовані на розвиток. Вони переконані, що якщо докладатимуть достатньо зусиль, будуть працьовитими та терплячими, то зможуть значно покращити свої здібності. Помилки для них — це привід ще більше вчитися та розвиватися.

На суб’єктивному рівні ми сприймаємо помилку як «щось пішло не так», але саме це «не так» на нейронному рівні сприяє найбільш активним процесам. Найцінніше в процесі навчання — це помилки та вміння їх допускати.  Процес навчання має бути побудований на «провалах», а не на успіху.  Намагатися уникнути невдач, старатися робити все правильно та ідеально означає втрачати можливість навчитися і розвиватися.

Нам неприємно дивитися на відсутність власної правоти, на свої невдачі, невідповідність загальноприйнятим нормам і відсутність визнання зі сторони людей, від яких ми так сильно його жадаємо. Чим масштабніше наша помилка, тим гірше ми себе почуваємо.

Просто нам не дуже комфортно уживатися зі своєю власною людяністю. Школи із раннього віку вчать нас тому, що будь-яка помилка заважає досягненню успіху, багато систем суспільства, включаючи виховання, дуже часто змушують нас відчувати сором, біль і говорять нам, що ми «погані». Або просто недостатньо хороші. Але помилятися цілком природно. Саме з допомогою помилок ми вчимося нового, розвиваємося і відкриваємо свою справжню сутність, дізнаємося, що для нас важливо і які у нас цінності.

Ми опиняємося неправі набагато частіше, ніж праві, тому прийняття власної неправоти є гострою потребою. Ось декілька порад про те, як можна більш природно справлятися з допущеними помилками. Будьте чесними з собою і стежте за тим, коли ви зробили щось не так. Це непросто, тому що першою реакцією людини в подібній ситуації є злість і збентеження (у світі немає більшої злості, ніж злість на самого себе). Однак не варто дозволяти цим емоціям заважати вам миритися з цими помилками. Приймаючи факт їх існування, ви тим самим робите перший крок до того, щоб отримати цінний урок і в майбутньому приймати кращі рішення. Змиріться з емоціями, які вас долають.

Помилки роблять життя справжнім. Вони допомагають нам осягнути природу буття і всього того, що означає бути людиною. Вони прокладають наш життєвий шлях у цьому світі, вчать мислити, поводитися і пристосовуватися. Вони вказують нам на наші сильні та слабкі сторони, на наші найглибші й справжні інтереси й захоплення, а також на наші цінності й моральні принципи. Нас вчать дотримуватися власних кордонів і поважати кордони оточення.

Помилки – це свого роду навігаційні інструменти, що допомагають нам пливти по цьому світу, інструменти, які підтримують наш зв’язок з реальністю й утримують наше его у вузді.

Ліна Костенко: «Життя пройде, немов вода, і відцвіте, немов вишнева гілка… В житті одна помилка – не біда. Біда, коли усе життя – помилка».