Чи огортає когось «забор»…

Авторка: Ірина Уварова.

«Якби мені не тиночки та не перелази, ходив би я до дівчини по чотири рази»… А от цікаво, які б ми були без тиночків та перелазів? Ну не тинялися б, бо й слова такого не було б…Та загалом наш тин – це набагато більше ніж огорожа: по селах, та й у містах з розвинутим приватним сектором тин – особлива річ. Місце зустрічей сусідів і подорожніх, з балачками, плітками, сварками, що фізично не можуть переростати у бійку, бо ж – тин. А ще – це виставка досягнень народного господарства: на тину стирчали не лише горщики та дзбани, іноді й випраний одяг. А територія поза тином ще на кілька метрів уособлювала характер господарів – щедрий, коли там вишні та яблуні, і не дуже привітний, коли терен.

З тинами пов’язані два спогади з небагатого у сільському плані мого життя городянки. Багато років тому батьки знімали у селищі Могилів Царичанського району хатинки, щоб вивозити нас, дітей, влітку «від асфальту та заводів на чисте повітря». Найколоритнішою за характером та вимогливим норовом була дуже хазяйновита наша господарка бабця Поліна. По сусідах вважалася вона не дуже щасливою, бо рано стала удовицею, але мала Поліна двох синів та трьох онуків (підлітків на той час), які світу білого не бачили, ламаючи спини на постійних ремонтах, перебудовах бабиного обійстя. Всім життям доводила Поліна односельцям непереможний факт – вона щаслива й успішна жінка (на таких і стоїть держава, а не лише окремий Могилів). Одного разу мама привезла з відрядження справжню узбецьку диню. Велика, смачнюча з медовим запахом ця диня була визнана бабцею Поліною як диво: «Не викидайте ж шкурки!» – звеліла вона суворо. – Та вони на вашому баштані не проростуть, – несміливо заперечили батьки (аграрного авторитета не мали за визначенням – «городські»). – Знаю,- відрізала бабця. – Воно й не для баштану потрібно. Розкидаю шкурки попід тином, нехай сусіди заздрять! Так і сталося. І заздрили, і ходили під тим тином «вивчати досвід».

Інший спогад – дивна огорожа у селі Шульгівка (туди вже вивозила «від асфальту на чисте повітря» своїх дітей). На околиці недалеко від хати було невеличке військове кладовище – дуже доглянуте, охайне. Кільканадцять могильних плит, на деяких викарбуване: «невідомий радянський солдат», а тином огороджено набагато більшу територію: решта – діляночка зі старими деревами. Парк – не парк, ніхто там не гуляв. Спитала у сусідів, до чого така надлишкова огорожа, чи не шкода зайвого тину. -Не шкода, – сказали старожили. – З того боку – могили німців, й не годиться, щоби там блукали кози й корови, не по-людськи це.

Ось вам «якби мені не тиночки». Надто непроста справа – українські огорожі. Історики, етнографи свідчать: ОГОРОЖА (ПЛІТ, ТИН або ЧАСТОКІЛ) – це реальна і символічна межа між «своїм» та «чужим» світами, оберіг двору, дому і всього господарства-обійстя від лихих сил та всякої напасті. Огорожі є найрізноманітніших типів і форм. Тут маємо і пліт – огорожу з горизонтальних прутів або жердин, переплетених між вбитими чи закопаними кілками; і тин – суцільну огорожу з прутів або лози, переплетених вертикально по горизонтально прикріплених до стовпців жердинах; і частокіл – щільна огорожа з вкопаних одна біля одної частин колотої деревини.

Огорожа має і магічно-обрядове значення; криві елементи огорожі пророкують некрасивого судженого (кривого або горбатого); рівні – можна надіятись на красеня; руйнування огорожі з будь-якої причини – лихий знак; доброго чоловіка пропускають у двір, а з лихим, непроханим гостем чи незнайомцем — говорять через тин. Занедбана огорожа – свідчення запустіння в господарстві, а її відсутність – ознака крайньої недбалості господаря.

А ще є живі огорожі, так і називаються – живопліт, це коли кілки з верболозу проростають…

Пам’ятаю, ще у 2010 році чудовий наш регіональний часопис «Свята справа XXI», який видається науковцем Інституту зернових культур НААН України Петром Чегоркою (брат нашого легендарного художника, глибоко відданий охороні природних багатств Придніпров’я), вийшов зі статтею відомого нашого архітектора Івана Власенка «Від кого ховаєтесь, панове?». Публікація викликала значного розголосу – проблема легко вгадується за самою назвою, а вирішення її потребує втручання НАБУ та всього антикорупційного інструментарію суспільства, тож залишається й досі актуальною. Та мабуть, не було б такої живої реакції читача, «якби не тиночки» – дуже щирий вступний монолог Івана Власенка про старі огорожі:

«Мене, як фахівця, завжди зачаровували прадавні та пізніші огорожі. Їх майстрували люди з тих часів, як обзаводилися житлом та господарством. Території, на яких вони жили, треба було пристосовувати для своїх потреб та безпеки. І відгороджувалися тоді не стільки від собі подібних, скільки від хижих звірів. А якщо від чужинців, то аби вберегти свій окраєць землі, спосіб життя. Від навколишнього середовища, простору, одначе, не відгороджувалися. Перші паркани можна вважати умовними. І густо забиті стовпці-палиці, і переплетені лозою і хмизом загороди не закривали наглухо краєвиди та поселення сусідів. Матеріали, з яких виготовлялися паркани, та їх розміри гармонували з природою, не спотворювали всю територію, облюбовану нашими далекими предками для свого існування. Не заважали зустрічатися та спілкуватися людям між собою. Якщо говорити про споконвічне українське село, то інакше як мальовничим, затишним та привітним його не назвеш. Знову ж таки – житлові помешкання і господарські споруди у ньому відокремлювалися між собою тими ж тинами чи плотами-перелазами. Та вони не розмежовували людей у щоденному житті духовно. Не відчужували одних від інших. Головною ж окрасою будь-якого паркану від вулиці були ворота та хвіртка. Чим вони гарніші, привітніші, гостинніші, тим краще. Це добрий знак: тут живуть люди, які не цураються знатися з сусідами. Кожен подорожній за такою огорожею – бажаний гість і завжди може сподіватися на приязні людські стосунки. Наші села з їх напрочуд доброзичливими традиціями не ховатися за високими мурами не що інше, як велике духовне і національне надбання українською люду. Бо багатовікова історія землі знає, на жаль, і зовсім інші звички.

Як і слово ЗАБОР одних спонукає пов’язати з поняттям ЗАБИРАТИ, а інших – зі словом ЗАБОРОНА. За товстелезними кам’яними огорожами вистачало розкошів, а простим смертним туди зась. Навіть було прислів’я: хоч на той світ всього й не забереш, зате за життя за високими мурами, що хочеш, сховаєш. Лігва нечестивців з усіх боків оточувалися парканами, за якими коїлося багато неправедного, підлого та підступного. Тож нинішні грізні кількаметрової висоти мури викликають неприємні асоціації. Тим паче брами, які не відчиняються, скільки в них не стукай. За ними – вже не лише злі пси, а люди зі зброєю. І таких мурів зведено так багато, що здається наче виросла суцільна стіна, по один бік якої – власники котеджів та палаців, по інший, як жебраки, – всі ми – «пересічні» українці. На нашій Дніпропетровщині лісів не густо, і всі села, розміщені побіля них, уже перетворилися на заґратовані парканами поселення. На власні очі бачив десятки маєтків високих чиновників, обнесені шестиметровими мурами, які збігають на самісінький берег річки Оріль. Шість метрів це тільки муру. Над ним ще й колючий дріт або дроти під напругою. Виникли нові населені пункти, розділені мурами, до яких селам нашим так далеко, як куцому до зайця. Вже не в лісах можна заблукати, а поміж мурів»…

Оті мури і є ЗАБОРАМИ, і зараз мова не про них. На захист «городських» огорож треба сказати хоч два слова. Заводські паркани, здавалося б, ні в тин ні в ворота до теми, але ж. Вели не так давно реконструкцію цеху зв’язку (промислової диспетчеризації на ДМК), і дивом вдалося врятувати від «сучасних планів» решітку-огорожу цеху. Розташована будівля цеху між Свято-Миколаївським собором та професійним училищем, і паркан мав ділянку унікальної кованої решітки (краєзнавці й наразі водять туди екскурсії). Огорожа – справжній витвір ковальського мистецтва. А ще – багатозначний символ: і міста металургів, і турботливого ставлення до міської краси, і здатності її творити навіть в огорожах.

…Дуже втішає величезна чисельність та ряснота сучасних пропозицій ландшафтних архітекторів, будівельників, дизайнерів в інтернет-рекламі: «євро-дизайн із дотриманням національних традицій – тиночок «Романтика», а є ще «Мальви», стилізації під «плоти» (про плоти – пізніше, вони варті того), і навіть «Джмелі над вишнями гудуть». І це, зверніть увагу, під час війни, і знижки надаються мешканцям-забудовникам на прифронтових територіях…

Так от, про «романтичні» плоти-огорожі (розвиток тину) навіть в офіційно-будівельних термінах йдеться пречудово: «Плоти роблять як із пруття, так і зі стеблин рогозу, виноградної лози, бамбуку, соломи й навіть з корчуватого гілля. Над плотом може влаштовуватися легка солом’яна покрівля — острі́шок. При вертикальному плетенні слід заплітати прути таким чином, щоб окоренки (ширші кінці) розташовувалися у землі, а вершечки — зверху, де вони обплітаються навколо верхньої перекладини. Якщо використовуються вербові прути, вони можуть надалі вкоренитися і тин стане живоплотом…

А далі – знову слово історикам. «Подвір’я українського господаря неможливо уявити без огорожі, яка служить перешкодою для диких звірів або чужої худоби. Без огорожі жив тільки недбалий, ледачий селянин, якого вважали пропащим. Як писав Хв. Вовк, “Огорожа двору чи обійстя – предмет особливої старанності українських господарів, що, мабуть, має зв’язок з західноєвропейським значінням огорожі як символу власності; цим Україна відрізняється від великоросів, де двори дуже часто зовсім не мають огорожі, — можливо, також у зв’язку з панівним так званим “общинним” ладом. Відсутність огорожі в українського селянина — це ознака останньої розпусти та недбальства у господарстві”‘.

За давніх язичницьких часів огорожа виконувала насамперед роль магічного оберега — це було замкнуте коло, куди не могла проникнути зла сила. Тому в деяких регіонах і до сьогодні зберігся звичай не тримати довго відчиненими ворота чи хвіртку, а зачиняти їх швидко, як тільки увійдеш чи в’їдеш у двір.

Огорожі, як і хати, в Україні дуже різноманітні. В Карпатах — це жердини, прикріплені до стовпів, або частокіл. На заході Карпат — тин, плетений із гілок смереки, ліщини чи лози. Найкращим магічним оберегом вважається тин з осики, бо вона охороняє від нечистих духів. У деяких районах Полтавщини, Полісся та Поділля переважають плетені огорожі, що мають дашок над ворітьми та хвірткою. Такі огорожі називаються лісою, тином, або парканом. На межах іноді робили перелаз, щоб ходити до сусіда: тут тин чи пліт був нижчим, а внизу прибивали дошку або колоду, щоб зручніше було перелазити.

Українська ментальність проявляється і в тому, що формування ландшафтних композицій ніколи не завершується. Добудова, перебудова, пересаджування і перепланування – це скоріше правило, ніж виняток у ході ландшафтного облаштування (згадайте бабцю Поліну зі змореними синами та онуками). Дуже часто за красивою огорожею приватного володіння громадські території є нічийними та заростають бур’янами й самосівом дерев та кущів. Вулична територія, приляжна до сільської садиби, як правило, використовується для складування будівельних матеріалів або корму для худоби.

Додам, що етнографи наводять цікаві факти, порівнюючи наші огорожі із західноєвропейськими. «Усвідомлення огорожі, саду-раю і свого місця в ньому для українця і західноєвропейця дещо різні. Це пов’язано з ментальністю українського народу. Переважання в українській ментальності емоційності над раціональністю визначає характер і особливості ландшафтного облаштування території, особливо в сільській місцевості. Для українця приємніше існувати в ландшафті, який дає змогу помріяти, пофантазувати, заглибитись у свої думки, який викликає багаті емоції та глибокі почуття. Для західноєвропейця з його раціоналізмом ландшафт має бути передусім функціональним, а це не сприяє його емоційності. Навіть найпростіші тини мають в Україні естетичне значення».

Навіть потинятися по темі тинів – справа цікава. А загалом наші огорожі – річ неосяжна, якщо навіть просто мати на увазі ще й споріднене поняття – огортати. От і вся різниця між заборами…