Чого життя чекає від нас

Авторка: Ірина Уварова.

Візитівкою воєнного часу стало питання «як ти?». Та є в ньому певний парадокс – краще не ставити це питання військовим, бо типова відповідь: я сам не знаю і не хочу знати, як почуваюся. Війна – виснажлива страшна праця, люди живуть у нескінченому стресі й сприймають безневинне запитання як спробу «відмітитись, що підтримуєш, співчуваєш… Загалом питання «як ти» найтяжче, коли людині справді тяжко. Тут про інше доцільніше спитати: в чому є потреба, чим можу допомогти.

Внутрішньо ми розуміємо такі речі, на рівні простої (чи не простої) людяності та взаємного налаштування – щоб бути «на одній хвилі». У чому ж різниця між «як ти?» та «чим можу допомогти?». У дії, а не співчутті, у налаштуванні на майбутнє.

Зараз, під час інформаційного затишшя, що викликає неабияку тривогу (грозове передчуття), примножену на силу-силенну фейкових новин (як інакше певним чином налаштованим ЗМІ тримати увагу суспільства на найгострішому рівні?), тема пошуків внутрішньої опори турбує всіх. Де шукати цю опору, як має виглядати внутрішній ресурс?

…Кажуть, що стресові, депресивні стани легше долають вчителі та актори. Це люди, на яких чекають. Одним зранку треба бути готовими за будь-яких обставин вийти перед класом, витримати щоденний іспит на право виховувати (для вчителів – зрозуміло), іншим завтра належить грати королеву так, щоб ніхто не здогадався, що в тебе на серці (для акторів. Втім, і для вчителів, і загалом для людей порядних). Так що ж об’єднує вчителів і акторів у цьому «легкому» подоланні душевних негараздів. Вони знають відповідь на вічне питання «навіщо», знають, чого життя чекає від них.

Одна зі знайомих педагогів (старої школи), яка на кілометр не допускає до себе професійного вигоряння, у дуже важкий для мене час порадила звернутися до книжок Віктора Франкла. Розуміючи, що іноді, у певному стані, «багато літер» не здолати, сказала: просто почитай хоча б про нього. Почитала. Не можу не віддати частку нового для себе досвіду тим, кому він може стати в пригоді.

Найбільш відома у світі фраза австрійського психолога, колишнього в’язня концтабору Віктора Франкла саме про життя у нацистському концтаборі: «Першими зламалися ті, хто вірив, що скоро все закінчиться. Потім – ті, хто не вірив, що це колись закінчиться. Вижили ті, хто сфокусувався на своїх справах, без очікувань того, що ще може статися».

Віктор Франкл –  автор тридцяти книжок, був в’язнем нацистських концентраційних таборів під час Другої світової війни. Розробив психологічний підхід, відомий як логотерапія, широко визнаний у світі. Основою теорії Франкла було те, що первинною мотивацією людини є пошук сенсу життя, а головною метою психотерапії — допомогти людині знайти цей сенс. Здобувши ступінь доктора медицини в 1930 році, Франкл по 1937 рік очолював програму запобігання самогубствам серед жінок. Згодом заснував приватну практику, але, бувши євреєм, змушений закрити її після того, як нацистська Німеччина анексувала Австрію в 1938 році. Потім став головним неврологом у віденській лікарні Ротшильда, яка обслуговувала єврейське населення. Однак антисемітизм зростав, і в 1942 році Франкла і його сім’ю відправили до концтабору Терезієнштадт, де загинув його батько. У 1944 році вцілілих Франклів перевезли до Освенцима, де знищили його матір; його дружина померла пізніше в концтаборі Берген-Бельзен. Спостерігаючи жорстокість і деградацію навколо себе, Франкл висунув теорію, що ті в’язні, які мали якийсь сенс у своєму житті, мають більше шансів вижити; сам він намагався відтворити рукопис книги, яку писав до свого полону.

Після звільнення Франкл повернувся до Відня, де очолив неврологічне відділення Загальної поліклініки. Він створив класичну книгу «Людина в пошуках справжнього сенсу. Психолог у концтаборі», яку надиктував команді асистентів за дев’ять днів і яка розійшлася мільйонними накладами десятками мов. Франкл також викладав у Віденському університеті до 1990 року та в низці американських університетів. За кілька місяців до смерті опублікував книгу «Пошуки людиною остаточного сенсу і спогади: Автобіографія». Інститут ім. Віктора Франкла заснований у 1992 році у Відні для продовження його роботи.

Франкл писав: «Сама людина (а не її інстинкти або реакції на зовнішнє середовище) визначає те, як вона живе, що вона відчуває, який її життєвий шлях і які рішення на цьому життєвому шляху вона приймає. Можливості людської особистості не обмежені. І в цьому сенсі абсолютно все одно, які у людини дитячі комплекси та що їй говорить її підсвідомість. У людини є інший ресурс, який дозволяє їй зробити так, як вона хоче.

Іншими словами, яка різниця, що у мене там в мінусі, коли у мене такий потенціал в плюсі! І ці мінуси мені абсолютно не заважають цей потенціал реалізувати. Мета логотерапії – розкрити можливості людини, взявши за основу афоризм Гете: «Якщо ми приймаємо людей такими, якими вони є, ми робимо їх гіршими. Якщо ж ми бачимо і показуємо їм їх такими, якими вони можуть бути, ми допомагаємо їм стати такими, якими вони здатні стати».

У логотерапії велике значення надається ще й тому, що зрілий вік – це не крах, як часто розглядається у звичному світогляді: якщо людина вийшла на пенсію, то життя скінчилося, нічого нового, цікавого вже не буде.

Це все повна нісенітниця, вважав Віктор Франкл, оскільки все залежить від самої людини, від того, чим вона наповнить своє життя, і від відчуття сенсу цього самого життя. «Одного мого друга та колегу, з яким ми тижнями працювали поруч у концтаборі, я буквально тренував, «натаскував» на гумор. Одного разу я запропонував йому щодня по черзі вигадувати якусь цікаву історію, яка може статися з нами після звільнення. Воля до гумору, спроба бачити хоч щось із того, що відбувається в кумедному світлі, можна розглядати як мистецтво жити. Можна відібрати в людини все, крім останнього – людської свободи, свободи поставитися до обставин чи так, чи інакше. І це «так чи інакше» у неї є завжди. Найважча ситуація дає людині можливість внутрішньо піднятися над собою. Звичайно, мало хто здатний серед жахів концтабору досягти внутрішніх висот. Але ж такі люди були. Їм вдавалося при зовнішньому краху і навіть у самій смерті досягти такої вершини, яка була для них недосяжна раніше, у їхньому повсякденному існуванні. На світі є дві «раси» людей, лише дві! – люди порядні та люди непорядні. Деформація характеру ув’язненого у концтаборі залежала зрештою від його внутрішньої установки. Табірне середовище впливало на зміни характеру лише в того ув’язненого, хто опускався духовно й у суто людському плані. А опускався той, у кого вже не залишалося більше жодної внутрішньої опори. У чому могла і повинна була така опора? Потрібно було знову звернутися людині до майбутнього, до якоїсь значущої для нього мети у майбутньому.

Людині взагалі властиво орієнтуватися на майбутнє. До цього просвіту в майбутньому вона вдається у найважчі хвилини. Іноді це стає свого роду трюком, рятувальним прийомом у найважчі хвилини. Коли мені було зовсім несила, я уявляв, що стою на кафедрі у великому, яскраво освітленому, гарному, теплому залі. Я роблю доповідь – і публіка, яка сидить переді мною у затишних, м’яких кріслах, зацікавлено слухає. А говорю я про психологію в концентраційному таборі. І все, що пригнічує і мучить мене зараз, якось об’єктивується для мене, бачиться вже з висоти наукового аналізу, а я сам зі своїми стражданнями став уже об’єктом найцікавіших психологічних досліджень, які я сам зробив…

Внутрішня людина може бути сильнішою за свої зовнішні обставини. І не лише у концтаборі. Людина завжди та скрізь протистоїть долі, і це протистояння дає можливість перетворити своє страждання на внутрішнє досягнення. Кожна моя спроба духовно відновити, «випрямити» своїх товаришів по нещастю знову і знову переконувала мене, що це можливо зробити, лише орієнтувавши людину на якусь мету в майбутньому. Як казав Фрідріх Ніцше: «У кого є «Навіщо?», той витримає будь-яке «Як?». Людина, яка втратила внутрішню стійкість, швидко руйнується. Фраза, якою вона відхиляє всі спроби підбадьорити її, типова: «Мені нема чого більше чекати від життя». Вся складність у тому, що питання про сенс життя має бути поставлене інакше. Треба вивчити самим і пояснити тим, хто сумнівається, що справа не в тому, чого ми чекаємо від життя, а в тому, чого воно чекає від нас. Людина, яка усвідомила свою відповідальність перед іншою людиною або перед справою, саме на неї покладеною, ніколи не відмовиться від життя. Вона знає, навіщо існує, і тому знайде у собі сили терпіти майже будь-яке «як».

…Питання «чим можу допомогти?» народило героїв-військових та великий волонтерський рух – бо ж совісним – порядним – людям несила жити зараз інакше.

На фото: дідусь з Чернігова плете теплі шкарпетки для воїнів ЗСУ