Еміграція: досвід сьомої хвилі

Авторка: Ірина Уварова.

Нещодавно знайомий хірург (вони майже всі – дещо професійно цинічні) у буденній неквапливій розмові згадав старий вислів: «Щоб чоловікові набути справжнього життєвого досвіду, треба побувати у тюрмі, на війні, в еміграції». Не знаю, як про тюрму (хоча цей досвід можна порівняти певним чином з тим, який отримують зараз люди на окупованих територіях), але еміграція з гострим почуттям ностальгії та невимовно важкою адаптацією, а тим більше війна – з повним спектром гострих відчуттів, — надасть величезного досвіду усій нації.

Зараз – мова про вимушену еміграцію. Тут чисто людських прикладів та повчальних історій нового досвіду дуже багато. Але навіть десятки, сотні окремих епізодів з розповідей наших внутрішніх та закордонних мігрантів певної загальної картини не створюють. Одні повернулися до рідного Дніпра у розпал блекаутів минулою зимою. Причому з успішної Швейцарії, де у родині наших мігрантів все складалося найліпшим чином. Коротко пояснили причину повернення так: ми не витримали відчуття відірваності від рідного міста, друзів, домівки, еміграція виявилася важчою ніж війна. Інші, навіть перебуваючи у набагато гірших умовах за кордоном, не планують повертатися взагалі: ми віримо у прекрасне майбутнє України, але багато зусиль витратили на адаптування в Європі, а головне – пристосувалися діти, і задля їхнього щастя залишимося тут. Так, ностальгія присутня і буде труїти життя ще довго, але діти її не відчувають. Треті планують повернутися згодом, вказуючи різні терміни та безліч умов для цього повернення, і оце «згодом» якраз і залежить від цих умов: перемога, мир, економічне зростання, реформа охорони здоров’я (до речі багато мігрантів, які повернулися до України, однією з причин називають недоліки європейської системи медичного обслуговування та його вартість), поліпшення якості освіти й навіть проведення кардинальних судових реформ.

А є ще четверті, п’яті й шості – з різними позиціями, вимогами, відношенням до міграції. Приблизно така ж картина й у спільноті внутрішньо переміщених осіб. Особисто мене здивувала їх кількість та загалом статистика еміграції. Зрозуміло, що точних даних з цієї проблеми не існує, але й досить приблизні дають чітке уявлення про обсяги та настрої сьогоднішніх мігрантів.

Наведу дослідження Громадянської мережі ОПОРА з цієї теми: «Еміграція величезної кількості українців через повномасштабне російське вторгнення стала економічним та гуманітарним викликом не лише для України, а й для держав-партнерів, що прийняли мільйони вимушено переміщених осіб. На жаль, повномасштабне російське вторгнення прискорило депопуляцію та спричинило справжню демографічну катастрофу — десятки тисяч загиблих та поранених, мільйони внутрішньо переміщених осіб та емігрантів. І якщо на секунду відкинути лиха та жахіття війни, то перед українською владою постане справді важливе питання: хто житиме в Україні після перемоги?

З цього питання можна виокремити більше десятка менших проблем, які вже зараз стоять на порядку денному: відбудова житла, робота з внутрішньо переміщеними людьми, повернення вимушених переселенців з-за кордону, стимулювання народжуваності, боротьба з ранньою смертністю тощо. Крім того, можливе також збільшення потоку емігрантів після повного відкриття кордонів, закритих нині для переважної більшості чоловіків. Йдеться і про “возз’єднання сімей”, і про трудову міграцію, і про реабілітацію тощо.

Що ж ми знаємо про українських мігрантів уже зараз? МЗС повідомило, що станом на 21 червня 2023 року за кордоном перебували 8 млн 177 тис. українців. Порівняно з даними на 1 лютого 2023 року. Тобто за неповні 5 місяців, ця кількість зросла на майже 188 тис. осіб. Понад половина українців перебуває лише в трьох країнах: Польщі — 22%, Німеччині — 14,6% та США — 11%. Також багато громадян України знайшли прихисток у Чехії — 7,9%, Італії — 5%, Канаді — 4,9%, Іспанії — 3,4% та Ізраїлі — 2,75%. Майже 63% українців, які перебувають за кордоном, повнолітні, 22% — діти до 18 років. Вік ще 15% осіб не уточнюється. Варто відзначити, що лише 1 із 16 українців за кордоном перебуває на консульському обліку. Станом на 21 червня 2023 року таких громадян трохи більш як 493 тис., і 88% із них повнолітні.

Ця інформація свідчить, що нині за кордоном через війну перебуває близько 20% наявного населення України до 24 лютого 2022 року. У межах України за даними мобільних операторів станом на осінь 2023 року кількість активних карток мережі мобільного зв’язку становила трохи більше як 48,3 млн. На “Київстар” припало 24,3 млн карток, “Vodafone” — 15,4 млн, “Lifecell” — 8,6 млн. Найбільше активних карток зафіксовано в Києві — 5,5 млн, на Дніпропетровщині — 4,6 млн та Львівщині — 3,65 млн.

Беручи до уваги дані про забезпеченість мобільним зв’язком на 100 жителів, можемо припустити, що кількість жителів України станом на 6 червня 2023 року порівняно з 31 грудня 2021 року зменшилася на понад 7 млн осіб. за підрахунками УВКБ ООН, в Європі перебуває 5 млн 977 тис. українських переселенців. За межами Європи перебуває ще майже 362 тис. осіб. Така інформація сформована на основі опублікованої або отриманої від органів влади понад 40 країн інформації про кількість українських переселенців. Можна припустити, що з 24 лютого минулого року з України виїхало та не повернулося близько 6,29 млн осіб. Звернемо увагу й на те, що ця цифра із середини жовтня 2022 року продовжує зростати. Станом на 9 червня 2023 року на обліку внутрішньо переміщених осіб в Україні перебуває 4 871 807 людей, із яких 60% — жінки, а 40% — чоловіки. Підкреслимо, що повномасштабне вторгнення змусило покинути свої домівки 700 людей віком 100 і більше років».

За даними опитування ООН (грудень 2022 — січень 2023), 65% респондентів планують повернутися до України “одного дня”, але лише 12% планували зробити це протягом 3 наступних місяців.

Мільйони українців виїхали біженцями за кордон, і вже за майже 2 роки війни  пристосувалась до європейського ритму і рівня життя. Опитування показують, що значна кількість таких українців не планують повертатися в Україну. Наші біженці потроху адаптуються до нових умов, однак довготривале перебування у розриві між країнами, коли частина сім’ї лишається в Україні, а інша — розкидана по світу, стало дійсно важким випробуванням. У зв’язку з цим, для частини з них виникла дилема, що робити далі: повертатися на Батьківщину чи вже повноцінно починати будувати життя на новому місці, знайшовши собі довгострокове житло і постійну роботу?

На жаль, досить багато громадян, відчувши всі переваги європейського життя, зокрема високий рівень заробітної плати, який стартує навіть для некваліфікованої роботи від 1 тисячі євро на місяць при цінах на продукти та одяг майже як в Україні (але у нас зарплата мінімальна 6500 гривень (160 євро), а середня – близько 15000 гривень (375 євро), не поспішають повертатися. А дехто вирішив спробувати пустити коріння на чужині.

Більш ніж половина громадян, які проживають закордоном, планують повернутися в Україну. А тих, хто вже не розглядає для себе таку можливість, очевидно, мають на це обґрунтовані причини. Можливо, у когось просто вже житла немає, адже його зруйнували, а хтось знайшов високооплачувану роботу та підтримує своїх українських родичів валютними переказами, які щороку, за оцінками Національного банку, досягають декількох мільярдів доларів. Попри це, Україна, безумовно, надзвичайно зацікавлена у поверненні своїх громадян, адже без цього не вдасться відбудувати швидко країну після Перемоги та перейти на шлях сталого економічного зростання.

Як свідчить директорка департаменту міжнародної агенції з працевлаштування Gremi Personal Анна Джоболда, цифра опитування щодо настроїв повернення на Батьківщину, – це показник, який може швидко змінитися, у тому числі в кращу сторону. “Обставини змінюються дуже швидко, змінюються і настрої українців. До слова, деякі очікували, що через обстріли інфраструктури та блекаут може додатково виїхати від 500 тисяч до мільйона українців, але цього не трапилось”, – зазначила Джоболда.

У грудні минулого року, розповідає експерт, проводилося окреме опитування серед людей, які сказали, що не планують повертатись в Україну. Їх тоді спитали, які б фактори спонукали все ж таки змінити свою думку і повернутись на Батьківщину. Серед основних відповідей було бажання об’єднатися із сім’єю – це найсильніший аргумент, який спонукає наших громадян повернутися додому. За цей варіант віддали свої голоси 25 відсотків учасників опитування. Гідні умови праці, заробітної плати та достойна пенсія – друга за важливістю умова, за яку віддали свої голоси 18 відсотків.

Гарантії “ненастання нової війни в перспективі найближчих десятиліть” – важливі для 10 відсотків українців, аби повернутися. Стільки ж очікують на проведення в Україні реформ — судової, освітньої, медичної, правоохоронної, економічної, щоб поїхати додому.

Цікаво, що можливість створення нового бізнесу мотивує усього 7 відсотків українців у Польщі, а 6 відсотків  кажуть, що повернуться, коли їхнє окуповане місто звільнить ЗСУ. За словами експертів, чим довше триватиме руйнівна війна Росії проти України, тим менше людей в результаті повернеться з-за кордону.

“Чим довше триватиме війна, тим більшими, з одного боку, будуть руйнування економіки та інфраструктури, а з іншого боку — більше адаптуються ті жінки та діти, які виїхали за кордон, до життя в тих країнах, до яких вони поїхали”, – сказала директорка Інституту демографії та соціальних досліджень ім. Птухи НАН України Елла Лібанова.

Історики свідчать, що нинішня хвиля еміграції в Україні – вже сьома за два століття. Прокочувалися країною  чужі навали, революції, війни, «совок», власні економічні негаразди. І що цікаво, про всі хвилі та життя наших мігрантів за кордоном дуже мало інформації (про що казати, якщо у «совєцький» період мігрантів вважали зрадниками за визначенням), та навіть у тих крихтах інформації – теж різноманіття характерів, думок і настроїв… Що все ж об’єднує наших людей усіх хвиль? Закордонні газети (а їх архівами, мабуть, зацікавилися вже сьогоднішні мігранти, та й власне сама їх присутність у Європі, США і Канаді викликала інтерес суспільства до таких даних) писали завжди про декілька особливостей українців: розумні, швидко адаптуються та об’єднуються для допомоги одне одному – одна з Канадських газет навіть навела латиною українське прислів’я: «Свій до свого по своє», знаходять спільну мову з корінними мешканцями. А ще – культурні й доброзичливі.

Чекаємо  на їх повернення із сьомої хвилі…