Інфаркти по понеділках

Авторка: Ірина Уварова.

Досить сумну тенденцію – моду на посередність — стала помічати останнім часом. Дай Боже, щоб помилялася, — подумала першого ж разу, коли натрапила на це явище. Втішала себе так: коло знайомих та друзів з віком скорочується; робити висновки, спираючись на модні книжки, фільми, теми побутових розмов з усе більшим бажанням «фільтрувати власний та чужий базар», – замало. Покопирсалася в інтернеті, а там все горить! З одного боку войовнича посередність агресивно доводить своє право на життя, цитуючи дослідження Гарвардських науковців про користь середніх чи то посередніх людей. Там персонажі, які пишуть «в  загалі» або «я рахую, що ви не права» – вчать правил нового життя мою колишню редакторку і, що найстрашніше, редакторка – розумна, мудра людина з ними погоджується (лише на тому ґрунті, що навчає її нове покоління).

Там на будь-який смак «інтелектуальні тести» із приманками на кшталт: «моя мама змогла відповісти лише на два питання». Бачила б тебе твоя мама із цими тестами нижче середнього, то вже відлупцювала б за таку дурість. І ще – страшна кількість суперпозитивних відгуків та подяк за платні курси езотериків, тренерів з легкого бізнесу і важкої психології. Але поруч дуже скромно, коротко, проте потужно – стривожені статті щодо моди на посередність. Нормкор (базовий стиль в одязі для «зморених» від моди людей, тобто практичність, сірість) – як мірило ставлення до всього, що тебе оточує.

… Колись давно, років через двадцять після закінчення школи, ми зібралися класом (а у нас був культ навчання, здорового глузду та мрійництва), і на цій зустрічі пересвідчилися з великим подивом: майже ніхто випускні мрії не здійснив. Ба більше, майже ніхто не працював за вишівською спеціальністю. Нелюбий інститут, випадковий, як правило, де конкурс був невеликим; нелюба робота або ж ніякої взагалі (серед дівчат переважно). А класні середняки стали класними фахівцями… І що це було? З 33 версій пояснення ситуації найбільш ґрунтовними виявилися дві. По перше, не були «середнячки» людьми посередніми, їх такими зробила школа, (а це радянська, саме середня школа вміла робити досконально). По друге, є деяка плутанина понять «середній», «посередній», «пересічний». На нормкорах – середніх, пересічних, тобто не геніях з одного полюсу, але й не прибічників стилю життя: «мені що, більше всіх треба?» – тримається світ.

А оте «мені що, більше всіх треба?» і є справжня гостра посередність, пасивність, нездатність до свідомого, відповідального вибору (і боротьби за цей вибір, за свою мрію!) з єдиним бажанням плисти течією «як усі». Дослідники явища посередності пишуть: «Людина, яка знайшла і реалізувала своє призначення не може бути посередньою. Має любовний роман зі своєю справою. Тому вона працює з любов’ю, ентузіазмом, натхненням та віддачею. Все нею зроблене вбирає енергетику творця і тому перетворюється на ексклюзив. Те, що зроблено без душі, вартує недорого».

«Воля до перемоги рідко супроводжує посередність. Посередності властива деяка апатичність. Крім того, вона воліє передбачуваного, нудного, але надійного існування, а не  цікавого, повного життя з часткою ризику».

«Посередність вважається небажаною та небезпечною насамперед через схильність до конформізму. До того, щоб слідувати за натовпом, за стадом. До того, щоб сліпо та бездумно виконувати чужу волю. А саме з цим людство зіткнулося віч-на-віч особливо трагічно в останні роки».

«Посередність – це людина, яка отримала від Бога задовільну оцінку за життя. Трієчник життя – ось хто така посередня людина. За що він отримав оцінку «Задовільно»? Чому не став відмінником чи хорошистом? І водночас чому, проходячи життєві уроки, не став «другорічником»?».

А войовнича посередність – найстрашніша. Маємо з нею справу, бачачи суспільну психологію сусідньої країни, та безліч персон навколо, яких у побуті іменують трамвайними (а зараз – ще й диванними) скандалістами. І чим складніше ситуація навколо, тим їх більшає. Тим гучнішими стають їх голоси та думки (якими вони рахують).

Звідки воно береться – явище войовничої посередності? А завжди було. Називалося словом «маса». Хизувалося, що воно «гвинтик» у величній системі. Знало, що інакшим бути небезпечно: «Назвался груздем – полезай в кузов»… Войовнича посередність загалом – нещасні особи. Щодня щось комусь доводять, вимушують себе щоранку пертися на остогидлу роботу. До речі, ті ж Гарвардські дослідники, яких так полюбляють цитувати войовничі посередності, пишуть, що найчастіше інфаркти стаються зранку в понеділок – а це саме той час, коли й треба йти на нелюбу роботу.

Скажете: такі були, є і будуть. Скажете: нехай собі… Тут треба знак питання, а не три крапки. Некорисне – шкідливе, хоча б тим, що заважає жити, робити справу.

Нещодавно перепостила у фейсбуці дивовижний відеоролик під назвою «Про заміси». Триває відео чотири хвилини, а варте повномасштабного фільму про війну. Невдячна справа переказувати відео словами, та все ж зроблю це. Зморений воїн робить хліб. І на фоні його важкої роботи з’являються у кадрі, супроводжувальні кожний рух солдата, коментарі: «Зараз буде заміс… Знову режим тиші?.. Можна ж інтенсивніше!: Щось забагато розсипає… Кухар надто чистий, все постанова». А воїн тим часом впевнено і спокійно робить свою справу: місить тісто, ставить на відстій, вкриваючи чистим рушником, чекає, закривши очі від втоми. Тим часом: «Все борошно розкрадають нагорі, до пекарів нічого не доходить! Хіба це був заміс? Чого він руками місить, де міксери від західних партнерів? Чому так довго? Де результати? От під Харковом минулого літа пекли!». І чим ближче до фіналу, тим ряснішими стають коментарі. І вже знаєш точно і чітко – яким буде фінал. Гаряча висока Паляниця. Як Перемога. Знаєте, наш зморений солдат не змітав як сміття оті недолугі титри. Зрозуміло – людина має робити справу, і вона її впевнено і вміло робить, нічого не має заважати, не до того.

А нам – до того?