Непростий олівець Євгена Коркунова

Авторка: Ірина Уварова.

Розмовляли у редакції з ветераном праці, який прихистив у себе родину біженців з-під Луганська. Розповідав про надважку їхню долю,  про те, як служить у ЗСУ його онук і все більш коротким стає телефонне спілкування. Зазвичай оптимістичний, активний, зізнався раптом: прийшов привітати з Новим роком, а настрій не той, немає на серці свята. Зараз важко усім, а старих шкода особливо. Раптом помічаю – посміхається мій ветеран: а що то у вас за картинка олівцем? – Це гумористичний шарж «Сова у роздумах», наш місцевий художник написав. – Втішає, — сказав старий, — погляд птаха, мабуть, такий, як у мене зараз… Точно.

Подарував мені цю картинку Євген Коркунов, кіповець хімзаводу, художник-аматор, років з п’ять тому. Чи пише щось зараз, як і кого рятує своїми малюнками? Розмова з Євгеном  відбувалася після його робочої зміни до того ж вий сирени, що й пояснює загальний настрій.

– Знаєте, у перший рік війни зовсім несила було малювати, декілька місяців не брав до рук олівця. На війні пропав безвісти друг, згодом я поховав батька…Та якось вигулював собаку – він у мене гарний, розумний пес – і той не пішов за звичним маршрутом, а привів до дивного дерева. Спочатку я не звернув уваги, а Лайкі гавкнув, подивився з докором. Дивлюся – цікаве таке дерево, старе вже, а ніби каже: я вижило, вистояло, ти теж зможеш. Так потроху й повернувся до свого аматорства…

Нові роботи Коркунова вражають оцим настроєм терплячого мужнього старого. Невже можливо тільки простим олівцем передати сумний погляд собаки, велич і мудрість старого зубра, найтонші деталі пташиної пір’їнки, що раптом переростає в траву. І розумієш — трава зелена, птах співає-розливається, квітка пахне, а за всім цим простий олівець, скупа графіка. Але якщо дивитися довше, помітиш, що світло на малюнках Коркунова не таке вже й просте, що тіні в них створюють не тільки відчуття ваги, а й особливе розуміння світу, що ліній немає, є переходи тіней, світла, тонів і півтонів. Що простий олівець Євгена Коркунова – зовсім не простий, бо вміє зупиняти погляд, а подекуди й серце, і щось цей олівець своє розуміє і вільно дихає.

– Нещодавно побував у Дніпрі на художньому навчальному семінарі – я ж ніколи не вчився художній майстерності, все – самотужки. Запросили до аудиторії, там дві дівчини  окулярах заходилися тужити: ой, ви не так тримаєте олівець, ой, рука не має таким чином рухатись. А виставили звичайне таке горнятко, що його, мабуть, малювало декілька поколінь. Втім, звичайних речей не буває: вловив я настрій і характер цього горнятка, якому все вже до греця. Зробив декілька «почеркушок»-замальовок. Тут дівчата помовчали і сказали: не знаємо, навіщо вам учитись – все вже є…

Є у Коркунова малюнок гранбашні карбаміду, яка ширяє. Не дихає парою, а туманно – романтично існує в просторі. Тож його талант – свій, на “Азоті” багатьом відомий, і це анітрохи не применшує висоту польоту художника. Багато хто у місті про цю висоту знає. Знайомі знайомих замовляють його “картинки-почеркушки” для своєї малечі, а дорослі роботи охоче розміщують у рамки та на стіну. І якщо відкривати Коркунова нашому народові не потрібно, постає все ж інше завдання — виявити повагу до його таланту, поділитися “іменинами серця” з усіма, хто робіт Євгена Коркунова ще не бачив. І спробуємо зробити це в техніці простого олівця — розтушовуванні та штрихуванні.

Штрихування

“Сухе дерево. Грудень”. Трагічний злам гілок, стареча згорбленість стовбура, потужне коріння всім нутром назовні, як вени-канати на руках роботяги. І тут же — відчуття сили (є ще порох!), найтоншими штрихами натяк — старе дерево дочекається весни та себе ще покаже.

…І десь на Соцмісті росте таке дерево, росте всупереч усім вітрам. І кожному воно знайоме, всі бачили, але сенсу не помічали. У картинці-почеркушці Коркунова сталося прозріння цього сенсу. Для кожного глядача він особливий. І немає впевненості, що навіть сам художник Коркунов промальовував у вигинах стовбура обрис серця — душі розкритої. Утім, для того й працює художник, щоб дарувати кожному глядачеві зрозумілий сенс.

Нещодавно попросили Євгена намалювати картинку у подарунок для дівчини, яка захоплюється шиттям. Робота виконана кольоровими олівцями, і як пояснив Євген, це такий собі добрий жарт над шиттям. А я побачила інше: улюблену ляльку, шиту-перешиту, стару, геть уже некрасиву, але таку потрібну дитині… А може, й дорослому.

За зізнанням Євгена Коркунова, малювати він не вчився, хоча мріяв про це в дитинстві. Кресленнями на уроках забезпечував і свою і пару чужих п’ятірок. А серйозно захопився графікою років десь десять тому. Жартома за пару секунд накидав знайомому окатого хом’ячка: почеркушка-іграшка-добродушний шарж. А знайомому навсправжки сподобалося: ще можеш? – Напевно…

Серія котів у виконанні Коркунова – це окремий роман із продовженням: картинки-пунктири, ескізи-кліпи – кіт над недоїдками оселедця поблажливо спостерігає за павучком на нитці. “Котів люблю малювати, собак обожнюю!”. У котів, собак, жирафів, носорогів, у зубра в тумані — особливі очі. Не просто живі — ті, що говорять.

– Я не знаю, як у мене це виходить, — сказав Коркунов, сидячи поруч за столом. – Так, де тут у вас сонце? Раз-два і накидав око. Без котячої морди (таке собі хитре око Чеширського кота), але немислимо живе й самодостатнє. Не треба йому ніякої морди взагалі, у цьому оці все є: і досада – “я не знаю, як у мене виходить”, і вимоглива цікавість – “нумо, де тут у вас сонце?”. – Розумієте, це як зі старими фотореактивами: дивишся, як на папері раптом проявляється щось. А потім це щось вимагає продовження — так було з картинкою “Зубр у тумані”, у ній склалися одразу три теми та тільки після цього проявився сенс.

Розтушовування таланту

– Коли я почав малювати…, знаєте, люди весь час, у будь-якому віковому сезоні, придумують собі ігри. Маєш вільну хвилинку – вмикаєш комп’ютер або лагодиш годинник, — тут, напевно, більше ламаєш, телевізор зараз – дуже на любителя. І проявилися прості речі (але спочатку так не здавалося!) – в інтернеті й у підручниках із графіки немає готових рецептів. А тут ще друзі вигадали мені прізвисько “ксерокс” – ти, мовляв, не вигадуєш сюжети, а просто змальовуєш. Я згоден із ними – змальовую природу, погоду, тварин і навіть кумедні приказки. Згадав нещодавно одну таку: “У холодильнику миша повісилася”…

До речі, у Євгена на малюнку ця миша з приказки висить на повітряних кульках – голодна, але відчайдушно-оптимістична. Змальована на замовлення приятелів змія з усіма зоологічними подробицями – пацану-школяреві картинка потрібна була для навчальних потреб, – несподівано стала улюбленою в хлопчиська, тримав її під подушкою, щоб у будь-яку мить можна було роздивлятися. Ось такий ксерокс. Долі шаржів для колег і начальства бували різними: одні гордо висіли на стінках, інші вкладалися в шафу від гріха подалі, але погодьтеся, реакція в будь-якому разі жива.

У роботі художника Коркунова є теж одна серйозна проблема – Женя все шукає СВІЙ настрій, свою техніку, свій олівець. Буквально – кохінор 2М, вугіллячко, рапідограф; і в переносному сенсі – пробує японський і китайський стилі малюнків, шукає в графіці нові техніки вираження сенсу. Не буває звичайних речей для Коркунова: випробовує (і, на мій погляд, дуже вдало) розпис гравером по лезу ножів, пише портретні картини свого собаки маслом, крейдою, вугіллям. Різні техніки, різний інструмент, але Пес та олівець залишаються головними.

– Нас із Лайки пускають до лікарень, аптек, магазинів. У сусідньому супермаркеті вже звикли, що він тримає мені чергу до каси. Когось втішають сьогодні мої малюнки? Можливо, але мені додає настрою лише вірний пес. Іноді – звичний олівець, якщо побачу щось дивне, відкрию характер речі, як отого горнятка. Фізично зір у мене поганий, але ж є внутрішній…Зрештою, можна просто підійти ближче.

Штрихування і розтушовування. Все гранично просто, а пошуки нескінченні, їх веде талант художника, здатного побачити далеке – підійти ближче.