Як тепер любити?

Авторка: Ірина Уварова.

Освідчення у коханні – важка справа, особливо, коли у відповідь чуєш: а за що? Просто за те, що ти є… Будете сміятися, але зараз мову вестиму про любов до професії.

Нашу справу – журналістику – споконвіку називали «другою найдавнішою» (перша, самі знаєте яка), суто ремісничою справою, а ще скандальною, набридливою, штучною, небезпечною і для володарів, і для суспільства (старий анекдот – все було б добре у світі, аби не існувало юристів та журналістів). Професія ще й кланово обмежена за ознаками безлічі жаргонізмів, зрозумілих лише у власному середовищі (оті всі: шапки, жучки, собаки, шпігелі, холодні вуха, підвали та горища). До того ж писати вміють усі, плітки розлітаються швидше новин, і до аналізу пліток здатен геть темний невіглас, варто лише назвати себе блогером.

Господь з ними, та якщо вже міркувати на тему «за що», то найперше що спадає на думку освідченням у коханні – люди, які стали героями твоїх публікацій: електрик Артемов з Баглійської птахофабрики (у гаражі будував літаки), Тетяна Крилова, професор математики ДГТУ (паралельно викладала історію мистецтва), перший головний лікар 1-ї поліклініки Алла Толкачова (єдина так виступила свого часу на сесії міськради проти небезпечного в екологічному плані будівництва, що його в місті розпочати й не наважились), Леонід Лазарєв, ексдиректор вагонобудівного заводу (підняв підприємство і першим надав посадовим інструкціям ділового, прагматичного вигляду), Людмила Костенко, режисер студії «10-й квартал» (за її життя місто повною мірою відчувало себе культурним)…

Пошук людей, слова, точної фрази… Нехай воно і ремесло, але вперше не на жах перелякалася, побачивши років з 15 тому малесеньку методичку «Як стати журналістом», де містяться рекомендації дев’яти варіантів початку матеріалу і восьми варіантів фіналу. Так і є, тільки в мене на пошук початків і фіналів пів життя було витрачено.

До речі, наведу улюблений фінал зі старого нарису відомого радянського журналіста про життя-буття Асканії Нова (заповідник у Херсонській області). Йшлося у нарисі про довічний спір зоологів та аграріїв (перші вимагали зберегти природу для тварин, інші – підвищувати врожаї). Фінал мав бути відкритим, без нав’язаної думки. І ось, як він був написаний.

«Якось приїхав до Асканії Нова один тверезий товариш за професією зоотехнік. Теж все питав що й до чого. Корова, вівця – тут користь зрозуміла, а екзотика – дурна витрата коштів. Зоологи закипали. І раптом перервався спір: з лісу вискочив на галявину олень. Закинув точену голову, поглянув на людей карими очима, і сонце золотавило його роги. Раптом зник, нібито і не було його. – Гарний! – видихнув тверезий товариш. – Гмм, так про що це ми?».

Так про що це ми? Про те, як тепер любити. Вчора просто для розваги попросила штучний інтелект (ШІ) написати статтю «Робот-журналіст».

Фрагменти статті: «Переваги роботів-журналістів: висока швидкість підготовки матеріалів. Робот здатний написати просту новинну замітку всього за кілька секунд. Обробка великих обсягів даних і пошук важливих новинних подій. Можливість працювати 24/7 без втоми… В майбутньому функціонал роботів-журналістів лише розширюватиметься за допомогою потужніших алгоритмів ШІ. Однак повністю замінити людину вони навряд чи зможуть — для аналізу, розслідувань та підготовки ексклюзивних матеріалів все ще потрібен досвід справжнього журналіста». Все ще потрібен. Аж відчувається, що не зважився ШІ вставити вислів «на жаль».

Розумієте, вийшла стаття у ШІ пречудово. І все це – вже не другий переляк у професійному житті, а мабуть, останній, бо ще можна було б замовити стилі: «з гумором», «агресивно-наступальний», «дискусійний», – все б у ШІ було як годиться. Потім повирішував ШІ математичні задачки, пояснив, чому будь-яке число у нульовому ступені дорівнюватиме одиниці. Попросила повторити пояснення «як для малої дитини», – зробив і це. Для ремісничої й певною мірою творчої справи здібностей ШІ вистачає з головою, а швидкість, логіка і точність – його беззаперечні переваги. Ну щирості немає, що з того?.. До того ж старий «ручної роботи» гарний радянський нарис Херсон і його Асканію Нову захистити не зміг.

Я не наважилася спитати у штучного інтелекту, коли закінчиться війна. Більше довіряю хлопцям ЗСУ, військовим журналістам та Генштабу. Валерій Залужний тільки-но розмістив у Вайбері повідомлення: «Реактивний комплекс «HIMARS» ефективно нищить техніку і живу силу противника по всій лінії фронту. Екіпажі постійно в очікуванні, щойно з’являється ворожа ціль – лічені хвилини на завантаження та виїзд на вогневу позицію». І раптом, у фіналі «сухої», короткої по-військовому інформації: «Хлопці, Україна тримається на наших плечах».

Як тепер любити? То про що це ми?