Дисципліна турботи про себе

 Авторка: Ірина Уварова.

 …І не треба лякатися слова «дисципліна». Як на мене, воно мало б насторожувати школярів, та здається, не дуже ця дисципліна зараз в них у тренді. Мова про те, що будь-яка діяльність, у тому числі мислення, робота, настрій, навіть віра та надія, мають свої алгоритми, а взяти на себе вантаж замислитися над цим – вже певна ознака внутрішньої дисципліни.

Днями проходила нашою парковою алеєю на Уманській і неочікувано встряла у суперечку двох незнайомих жінок (самі до мене звернулися: от, розсудіть, хто з нас має рацію!). Обидві, як потім з’ясувалося мають рідних на фронті, а це постійний стрес; обидві працюють та ще й волонтерять. До того ж перевантажені безліччю домашніх справ: онуки – одним словом. Звернення до сторонньої людини – «от розсудіть», та навіть просто – «от погляньте, що сталося з цією ялинкою», – зараз дуже типове для нормальних людей. Емоції будь-якого ґатунку буває важко втримати при собі.

Так от, розбрат двох жінок виявився досить принциповим: одна рішуче наполягала на тому, щоб зайти у найближче кафе, купити смачного чаю, а не плентатися зморено додому (щоб відразу ж стати на другу «робоче-домашню зміну»), інша доводила: не маємо права на добрий настрій у той час, коли наші в окопах.

Розсудили на користь чаю, і слава Богу. Бо врешті-решт добрий настрій, навіть у суворі часи, це і є емоційна дисципліна, скажу більше – прояв душевного здоров’я і стійкості. Зморено налаштована жінка ще наводила аргументи: от дочекаємося весни, от прийдуть наші на ротацію, от не падатиме небо на голову, тоді вже… – Тоді вже буде щастя, — відповіла інша жінка. – Як хочеш, а я біжу за настроєм зараз, мені сили потрібні на вечір…

Подумала тут: і весну вони, мабуть, очікують по-різному: одна – щоденно, щогодини, повним життям; інша – долаючи зиму (роботу, турботи, неспокій і стрес) через силу. Що поробиш, ми різні. І різна у нас дисципліна, щоб ви знали, саме слово це походить від понять «суворий порядок» та «витримка».

Це саме про нас зараз. Львівський волонтер Олег Романчук започаткував під час війни гуманітарну ініціативу – онлайн проєкт «Академія стійкості», з чітким обґрунтуванням, зрозумілим кожному. Попри мою упередженість – буде перелік банальних речей: плануйте, «бігайте за добрим настроєм», працюйте до нестями, — зустріла у проєкті нестандартні речі, доцільні, корисні. Комусь обов’язково стануть у пригоді.

 «Кожен день життя – безцінний, ми не маємо його проґавити й дозволити війні забрати більше, ніж те, що вона вже забрала. Мій добрий колега має 5 дітей. Під час повітряної тривоги вони йдуть у гараж, де є яма для ремонту автомобіля, це їхнє “бомбосховище”. Коли ще й немає електрики, ситуація непроста. Але вони мають план Б. Він каже: “Ми з дружиною стратегічно готуємося. Термоси з чаєм, теплі речі, історії, які будемо розповідати, ліхтарики”. І він поділився зі мною, що нещодавно вони сиділи й розповідали дітям історії зі свого дитинства, а коли настав відбій тривоги, його 8-річний син каже: “Тату, давай іще трохи побудемо, хочеться послухати історій і побути ось так разом!”. Це історія про стійкість і про світло – навіть коли нема електрики.

 Зараз дуже важливе регулярне, щоденне, ефективне, глибоке відновлення і поповнення ресурсів. Бо стрес може вести до негативних наслідків лише тоді, коли він перевершує наші можливості відновлення. Багато людей кажуть: “Це егоїзм, я не можу турбуватися про себе. Хтось на фронті в окопі, а я…”. Але це не егоїзм, це мудрість, ми ж не говоримо про втечу від реальності та від своїх обов’язків. А довести себе до виснаження, коли треба бути в строю – це точно немудро. Також важливе налаштування свідомості – готовність до труднощів. Коли ми живемо з псевдооптимізмом, що “завтра усе завершиться” – це небезпечно, бо такі очікування ведуть до розчарувань. 

Ще одна важлива річ —  корисне мислення. Знайдіть свої слова сили, можете їх надрукувати або зробити заставку на телефон і, коли ви відчуваєте, що ці слова вам потрібні, повторюйте їх. Наприклад, я дуже люблю китайське прислів’я: “Аніж клясти темряву, краще запалити одну свічку”. Ця коротка фраза нагадує про цінності й допомагає зосереджуватися на корисних діях.

Ми запаслися павербанками, акумуляторами, щоб мати додатковий ресурс електрики. Так само потрібно поповнювати душевні сили й мати резерв.  Треба мати дисципліну щоденної турботи про себе».

А приводом поміркувати про дисципліну турботи про себе стала невеличка стаття у фейсбуці. Перепостила статтю подруга, зазвичай без посилання на авторство (таке трапляється у соцмережах). Але взяло за серце:

“Привіт, світе! Я знаю, ти зараз дивишся на нас. Дивишся наляканими очима Польщі. Нерішучими жестами Франції. Прорахованими кроками Німеччини. Знервованими вигуками Латвії. Скептичним посмикуванням Угорщини. Розслабленим мугиканням Італії. Німою мовчанкою Ізраїля. Далекими вигуками США і Канади. І очима сотні інших країн.

Дивишся ніяково. Часто опускаєш погляд. Особливо, коли ми закриваємо собою наших дітей під час чергових ракетних атак. А коли таки наважуєшся очі підняти, дивишся вражено. Озираючись один на одного: чуєш, що то за така Україна? Її поливають градами, а вона стоїть. Її криють крилатими ракетами, а вона стоїть. Їй звідусіль брязкають довбаними танками, а вона стоїть. Їй прямо кажуть «айм вері сорі енд діплі консьорд, бат…», а вона – «тю, ну як знаєш, я пішов збивати літак». Їй пхають межи очі ядерну кнопку, а вона сміється і мовчки колотить бандерівське смузі.

Світ не дихає, світ панічно скуповує йод, а вона стоїть. З якої такої ця Україна сталі? Що такого було в молоці її матері? Чим таким годують цих воїнів тисячі волонтерських рук?

Знаєш, світе, а ти справді не знаєш. І ми теж, напевно, не знали по-справжньому донині. Не знали, що в нас є така сила. Така міць. І така любов. Завжди була. Просто роками лежала під руїнами совка, руського міра, пір’ям голубів миру і гіллям дерев любові. Лежала й чекала, щоб вибухнути. Вибухнути не страхом. Страх — це те, що нині відчуваєш ти, світе. А ми відчуваємо дещо інше.

Ми відчуваємо лють. За кожну вбиту дитину. За кожну понівечену долю. За кожне спалене місто. За кожну зруйновану мрію. І ця лють дає нам сили.

Ми відчуваємо свободу. Вперше. По-справжньому. Так гостро і сильно. Голу, вразливу і водночас таку потужну свободу.

І ця свобода дає нам сили.

Ми відчуваємо любов. Ох, як же ми відчуваємо любов. Коли нема своїх і чужих. Коли всі максимально рідні. Коли мільйони рук методично викладають шлях до перемоги кожен на своєму місці. І ця любов дає нам сили.

Тому, світе, не бійся. Ми на сторожі. І якщо ти раптом соромився запитати, ми скажемо самі: так, весна прийде, і вона буде жовто-блакитна. Незалежно від того страшно тобі чи ні….”