Аби костюмчик сидів та вписувався в декорації: де народжуються сценічні вбрання для вистав у театрі ім.Л.Українки в Кам’янському

Прихильники новітніх технологій помилялися, пророкуючи загибель театру. Ані кіно, ані телебачення не здатні замінити живого мистецтва вистави. Люди ходять до театру, щоб насолодитися грою акторів, отримати нові враження, естетичну насолоду та зворушливі емоції «наживо», а не з екрана телевізора або монітора комп`ютера.

Але ж театр – мистецтво колективне. І перш ніж нова вистава постане на сцені перед глядачами, над нею мусять попрацювати десятки, а то й сотні людей: окрім автора п`єси, режисера, акторів, танцівників, музикантів, балетмейстера, хормейстера, художника, прем`єра не відбудеться без праці костюмерів, гримерів, бутафорів, реквізиторів, освітлювачів, звукорежисерів, монтувальників декорацій, перелік далеко не повний. Тож «Пильний погляд» вирішив зазирнути за лаштунки Академічного музично-драматичного театру імені Лесі Українки у Кам`янському, аби дізнатися, хто ж створює яскраві й оригінальні костюми для персонажів сценічного дійства, тим самим допомагаючи їм перевтілюватися у найрізноманітніші образи. Адже, як то кажуть, головне, аби костюмчик сидів…

Напросившись у гості до майстринь швейного цеху театру, де народжуються сценічні костюми, ми застали завідувачку цеху Наталію Біліченко та закрійницю Ірину Сухорукову в процесі першої примірки майбутнього костюма акторові Владиславу Ісаченку, виконавцеві ролі Паріса у славнозвісній шекспірівській трагедії «Ромео і Джульєтта», до роботи над постановкою якої нещодавно приступив головний режисер театру, заслужений діяч мистецтв України Сергій Чулков. Причому, художниця-постановниця вистави Ірина Кохан із Запоріжжя за допомогою вайберу уважно стежила за приміркою, роблячи свої зауваження і даючи вказівки, що саме треба змінити і яким чином. Така собі примірка онлайн. Коли вона закінчилася, Наталя Біліченко сказала:

– Вибачте, але доведеться ще трохи почекати, бо зараз після закінчення репетиції для примірки підійдуть ще двоє Ромео, а вже потім ми зможемо поговорити.

Заперечень не було, навпаки, було цікаво поспостерігати за такою незвичайною приміркою. Коли двоє виконавців ролі Ромео (Владислав Дубінін та Гліб Хавіков у дублювальному складі) пішли, перше моє запитання до Наталі Анатоліївни було таким:

– Як відомо, театр починається з вішалки — цей вислів приписують Станіславському. А з чого, на Вашу думку, починається вистава?

– Вважаю, у театрі важливо все – і як глядачів зустрічають, тобто та ж сама «вішалка» чи гардероб. А вже після того, як пролунає третій дзвінок і глядачі займуть свої місця, розсувається завіса, й перше, на що звертає увагу публіка – це декорації. А коли на сцені з`являються актори, то насамперед впадає в очі, як вони одягнені, тобто костюми. Є навіть прислів`я, що зустрічають за вдяганкою. І лише коли починається власне дія й глядачі поринають у перипетії сюжету, потрапляючи у полон акторської гри, вони можуть оцінити виставу в цілому.

Що ж стосується нашої роботи, то тут завдання просте – скрупульозно дотримуватися вимог художника-постановника, бо все починається з його ескізів. Ви щойно на власні очі бачили процес примірки, Ірина Василівна Кохан — дуже досвідчена художниця і прискіпливо ставиться до кожної деталі. Ми з нею працюємо вже не вперше.

– Перед Новим роком відбулася прем`єра вистави за повістю Гоголя «Ніч перед Різдвом», де чимало масових сцен, тож потрібно було одягти всіх акторів у національне українське вбрання. Напевно, це було нелегко?  

– Цю виставу як художник також ставила Ірина Василівна. Роботи було багато, але ми справилися, тим паче, що зараз існує дуже широкий вибір різноманітних тканин, оздоблювальних матеріалів. До цього була вистава «Кайдашева сім`я». До речі, коли готується до постановки нова вистава, ми робимо закупівлю тканин для виготовлення костюмів неодмінно разом із художником-постановником, тому що тут важливі не тільки колір і, звісно, ціна, а й фактура тканини, те, якою вона буде в роботі. Тобто, її треба помацати, відчути руками. А вибір тканин сьогодні просто величезний, одного трикотажу десятки видів. Свого часу я довго працювала на фабриці трикотажних виробів, і мені є з чим порівнювати.

– А як Ви особисто потрапили до театру? Десь навчалися?

– Як і багато дівчаток, я з дитинства шила вбрання лялькам, тож професію обрала, можна сказати, за покликанням. Після закінчення училища працювала на обласному швейному об`єднанні «Дніпро», а повернувшись до рідного міста, тривалий час трудилася на фабриці «Індтрикотаж». У 90-ті роки підприємство почало занепадати, а пізніше мені посміхнулася доля, яка й привела до театру. В наступному році виповниться вже двадцять років, відколи я тут працюю. Мушу сказати, що адаптуватися навіть із моїм чималим досвідом було нелегко, адже створення театральних костюмів дуже відрізняється від пошиття побутових, має свою специфіку, тут потрібні прийоми й навички, яких не навчають в жодному училищі. Все приходить з досвідом. Моїм «дебютом» стали досить складні костюми до вистави «Одруження Бєлугіна» (показує фото). А скільки усього їх було за майже два десятиліття, важко й підрахувати.

– А чи бувало колись таке, що ваша робота не задовольняла художника чи режисера, і вам доводилося переробляти, шити нові костюми?

– Такі випадки рідко, але траплялися. Скажімо, іде генеральна репетиція в костюмах, і раптом режисер заявляє, що костюм персонажа за кольором не вписується в декорації, і його необхідно поміняти. Слово режисера – закон. Терміново доводиться шити інший. Або ще був такий випадок, що одну відому режисерку з іншого міста запросили поставити у нашому театрі музичну виставу «Привіт вам нами з Одеси». Час було дуже обмаль, нам поставили завдання за два тижні пошити до неї костюми. Інакше, мовляв, у відпустку ніхто не піде. А там п`ять перевдягань тільки для балету… Доводилося працювати щодня до восьмої вечора, і на вихідних теж. Але ми з колегами впоралися.

– Кілька слів про колектив вашого цеху.

– Ну, цех – це голосно сказано, разом зі мною усього п`ятеро співробітниць, моя заступниця, вона ж закрійниця Ірина Сухорукова, швачки Світлана Коханська та Олена Мальцева, які працюють досить давно. Порівняно недавно прийшла до нас Ольга Шкурко, але вже, як то кажуть, влилася в команду. Особисто я дуже люблю свою роботу і не проміняю її ні на яку іншу. Особливо подобається створювати костюми для дитячих вистав. Бачили б ви, як світилися оченята у маленьких глядачів під час казкової вистави «Рапунцель», усі дівчатка хотіли мати таке ж вбрання.

– Буваєте присутньою на всіх прем`єрах?

– На жаль, рідко, не вистачає часу, але на генеральних репетиціях – неодмінно. Адже іноді вже на сцені помічаєш якісь огріхи, треба щось десь підтягнути…

– Судячи з усього, Ви дуже віддані своїй і цікавій, і творчій роботі, але ж, як у кожної жінки, багато часу відбирають сімейні турботи. Як Вам вдається все встигати, враховуючи що маєтедвох синів та двох онуків?

– По-перше, маю активну, діяльну натуру, не звикла сидіти без діла, до того ж за характером я оптимістка. По-друге, сини давно вже дорослі, старший, до речі, зараз служить в ЗСУ. А онуки – це ж така радість для жінки… А ще незабаром весна, почнеться дачний сезон…

Час збігав швидко, за вікнами вже спускалися ранні зимові сутінки, і майстриням треба було повертатися до роботи. Прем`єру вистави «Ромео та Джульєтта» призначено на квітень, й слід сподіватися, вона не розчарує шанувальників театру, чиї оплески будуть адресовані не лише режисерові та акторам, а й скромним трудівницям швейного цеху, з якими ми щойно вас познайомили.

За лаштунками театру побувала та спілкувалась Світлана Луньова