Олена Стрежекурова: «Китайський живопис треба насамперед вміти читати, а вже потім – дивитися»

Нещодавно у Центральній міській бібліотеці ім.Т.Г.Шевченка у Кам’янському відкрилася виставка творів художниці Олени Стрежекурової, виконаних у техніці традиційного китайського живопису “гунбі”. Про те, яким чином вона опанувала це дивовижне мистецтво, авторка картин розповіла «Пильному погляду» в ексклюзивному інтерв`ю.

– Пані Олено, Вас не можна назвати професійною художницею, хоча свого часу Ви й здобули художню освіту. А китайським живописом як таким Ви захопилися вже у досить зрілому віці…

– Так, я з дитинства понад усе любила малювати, тож мене віддали до художньої школи, але далі розвинути свої здібності, на жаль, не вийшло. Батьки працювали на коксохімі та вважали, що я повинна отримати серйозну професію. Вивчись, мовляв, спочатку на інженера, потім намалюєшся. Що ж, я була слухняною донькою, вступила до індустріального інституту. Ну, а потім… Потім було раннє одруження, народження синів, яких треба було ростити, годувати, вчити… Словом, життя закрутило, було не до малювання. Що ж до китайського живопису, то це було моєю давньою мрією, здійснити яку вдалося лише через багато років, коли я вже заробила необхідний для пенсії стаж. Так склалися обставини, що у 2009 році доля закинула мене на заробітки до Москви. І ось там, причому, далеко не одразу, я почала серйозно вивчати техніку китайського живопису.

– Але чому саме китайського?

– Мене здавна вабило східне мистецтво. Пам`ятаю, ще в дитинстві я намагалася з коробочки з-під чаю, на якій був зображений китаєць, що сидить під деревом, відтворити цю картинку на папері за допомогою туші та ручки з металевим пером, не знаючи тоді, що для цього використовується туш на рослинній основі й пензлик, а не перо. Пізніше, у 80-х роках, коли мені до рук потрапляли журнали з репродукціями старовинних картин китайських майстрів живопису, я залюбки старалася їх копіювати акварельними фарбами, і у мене непогано виходило. Принаймні, подругам подобалося, і я їм дарувала ці малюнки. Вже тоді я на рівні інтуїції відчувала, що це зовсім інша культура, яка мене дуже цікавила, але згодом все відійшло на другий план. І лише через багато років, вже бувши на заробітках, я випадково дізналася про існування школи традиційного китайського живопису, і в мене всередині ніби щось «клацнуло». Подумалося: а коли, як не зараз, адже час минає так швидко…

Але я все ще тягнула, вагалася. І тут трапилося несподіване — зі мною стався гіпертонічний криз. І ось мене серед ночі рятують медики, а я лежу і думаю: якщо «видряпаюся» і знову стану на ноги, то обов`язково здійсню свою мрію. Адже я ще не намалювалася! Просто присяглася собі. Можливо, це якоюсь мірою й допомогло мені подолати недугу… Одужавши, я почала відвідувати школу китайського живопису «Чаїнка», де викладали художники, які навчалися у Китаї у тамтешніх майстрів пензля. А над домашніми завданнями доводилося сидіти вночі, бо вдень я працювала, адже треба було за щось жити й платити за навчання. У школі мене запитали, яку саме техніку китайського живопису я б хотіла вивчати, адже їх існує чимало. А мені усе було цікаво, хотілося «осягнути неосяжне», тож я переходила від одного викладача до іншого. Навчалися невеликими групами, три-п`ять учнів у кожного педагога.

– І коли до Вас прийшов перший успіх?

– Через якийсь час мої роботи почали відбирати для участі у колективних виставках. Це мене надихнуло, і я почала ще старанніше вдосконалювати придбані навички. Першим успіхом вважаю те, що мені довірили важливе замовлення – підготувати настінний календар із зображеннями домашних тварин. Точніше, замовлення отримала моя викладачка, але їй треба було терміново поїхати, і вона передала його мені. А оскільки я дуже люблю тварин, і з ними була пов`язана моя основна робота (Олена працювала грумером. – Прим. авт.), то я залюбки взялася виконати це замовлення. Замовники залишилися задоволені. До речі, викладачі цієї школи їздили на стажування до Китаю, це стало і моєю заповітною мрією. Сподівалася, що з часом зможу зібрати кошти на таку поїздку, але почалася війна…

– … і Ви повернулися на батьківщину.

– Так, але оскільки я знала, що вже не зможу обійтися без занять цим особливим мистецтвом, яке стало частиною мого життя, то постаралася захопити з собою якомога більше матеріалів для живопису, котрі неможливо придбати звичайним шляхом. Натомість залишила там майже весь свій зимовий одяг, бо знала, що речі я зможу купити й в Україні, а от матеріали – навряд. Школа живопису «Чаїнка» отримувала їх напряму з Китаю – це найтонший рисовий папір, що витримує тридцять шарів фарби й виготовлений за спеціальною технологією, яку китайці ревно тримають у секреті. Недарма цей папір порівнюють із «крилом цикади». Причому, для кожної техніки живопису – свій папір, для стилю «гунбі» – один, для стилю «се-і» – інший, для ієрогліфів – третій…

Перш ніж навчатися малювання, китайці вчаться писати ієрогліфи, бо більшість картин, особливо старовинних, супроводжують написи, і дуже важливо, який зміст вони несуть. Так що китайський живопис треба насамперед вміти читати, а вже потім – дивитися. Наприклад, один з написів перекладається так: «Тонкий аромат квітучої дикої сливи розливається у місячному сяйві». Картина одразу набуває витонченого поетичного звучання.

Інший матеріал для традиційного китайського живопису — це шовк, на який зображення наноситься з обох боків. Мені дуже подобається працювати із шовком. А ще дуже люблю малювати тварин на рисовому папері у техніці «гунбі», що в перекладі означає «ретельний пензель». Акварельні фарби використовую японські. Коли я тільки-но починала вчитися у школі живопису, то думала так: ось трохи повчуся, придивлюся, і буду потім вдома малювати. Але я дуже помилялася. Це справді бездонна скарбниця, цьому мистецтву можна вчитися все життя. І це неймовірно цікаво.

Підготувала Світлана Луньова.