Про тонкощі спілкування: «І така ж страшна, як ви. Може, ще й страшніша»

Авторка: Ірина Уварова.

«Єдина розкіш, про яку я знаю, — розкіш людського спілкування». Ця фраза Екзюпері набуває особливого змісту зараз.

– Як ти? – запитання – і відповідь: коротке «норм» від військового, або розлоге: «нас учора бомбили, так у сусідньому будинку шибки повилітали, а люди з вікон кричали: Слава Україні!». І канал для спілкування What’s Up назвали так не дарма, бо назва так і перекладається з англійської: «Як ти?».

Тонкощам спілкування (у прикладному вигляді – інтерв’ю) нас навчали в університеті непогано. «Якщо ви бачите, що співрозмовник розхвилювався, перемкніть його увагу, та хоч на уявну ниточку на одязі… сідайте не навпроти, а на одній лінії… тримайте темп розмови, зручний для співбесідника… у важких обставинах – залишайтеся собою».

Для мирного життя і мирної роботи – годилося. Зараз потрібен інший досвід. І вже набуваєш його, «розкошуючи» спілкуванням на війні. І не дай же ж Господи спитати у рідного військового після або перед бойовим виходом про настрій. – Поясни сама, який має бути настрій? Ми про це просто не думаємо – ніколи й шкідливо. Або спробуйте поспівчувати людині, яка пережила бомбардування, простими, нібито, словами: і що тепер, і як плануєш жити? – Яке там «плануєш»?! Дайте оговтатися.

Для тих, до кого досі не доходить, що в країні війна (або просто для впертих володарів однієї думки), жодних змін не відбувається. З ким спілкуються? Про що? Навіщо – не замислюються. Зустрічаєш знайому (а настрій, зазвичай, ховаєш за окулярами) й пішло-поїхало звичайне торохкотіння про сади-городи, ранню весну і пізню Паску, як святкувати 8 Березня, як хтось розлучився, хтось: «а ви знаєте, Іван влітку оженився. Таку жінку собі взяв, наче з глузду збився. Отака ж товста, як ви. Може, ще й товстіша. І така ж страшна, як ви. Може, ще й страшніша». Це з Павла Глазового.

Іноді таке спілкування гріє. Іноді болить. Згадався недавній епізод «з підслуханого». Розповідав військовий, як їхав з фронту у потязі додому. Зайшов до купе, де гомоніли дві жінки, випадкові супутниці, молода й старша. Різко замовкли, побачивши мене в однострої. Старша спитала, чи хочу їсти, і, не очікуючи відповіді, зашурхотіла пакетами й нескінченними питаннями: який стан на вашому напрямку, коли ж Перемога, що думають про нове командування? А молодша подивилася на мене й одне лише промовила: «Спи, ріднесенький». Я й заснув.

От у кого більше людського досвіду, мудрості спілкування? Або є ще типові «Варвари-Великомучениці», які завжди вмирають – то нежить, то лікоть свербить: «у нашої доці – то у вусі, то в оці».

Як на мене, досвід більш-менш нормального спілкування зведено зараз до двох фраз: «Як ти? Чим можу допомогти?». Тестові слова. Перевірка людської якості на відповідність «свій-чужий». Не згодна категорично, що коло «своїх» під час війни, тяжких випробувань скорочується. Навпаки! Стає більшим, іноді зовсім новим, незнайомим, коли люди, від яких не очікував розуміння, раптом стають близькими й незамінними.

«Спілкування з оточенням під час війни вимагає від нас більшої чутливості й обережності, ніж у мирний час, — пише у своїй колонці практичний психолог, кандидат психологічних наук Дарія Отич. За її словами, особливо це актуально, коли взаємодієш із тими, хто перебував у зоні активних бойових дій. Стосуватися це може як військових, так і цивільних. Іноді саме “дбайливе” ставлення може провокувати негативні переживання в людей, які й так пережили стресові події.

«Завжди варто пам’ятати, що перед вами людина, яка має сили, ресурси, знання й уміння, що дають їй змогу виживати. Сам факт, що вона перед вами, є свідченням того, що вона є “здатною”. У більшості випадків людина може сама розв’язувати життєві питання, визначати майбутній рух, ухвалювати рішення й нести за них відповідальність. Не забирайте в неї здатність бути суб’єктом власного життя. Людина має право робити те, що вважає за потрібне, мати інші орієнтири та цінності, власне бачення ситуації. Навіть намагання “допомогти” може сприйматись як насильство. Варто запитати, чи потрібна людині допомога, а вже потім діяти».

«Для багатьох війна стала досвідом, який фізично розлучив їх з рідними та близькими, — говорить аналітик Анастасія Боброва. – Безперечно, це вплинуло на формат і частоту їхнього спілкування. Через те, що друзі та рідні виявилися “розкидані по світу”, кола спілкування зменшилися або змінилися. Водночас розлука, стрес і тривожні події підштовхнули людей переосмислити стосунки й спілкування з близькими. Для багатьох будь-яка розмова стала більш цінною і важливою, вони відзначають, що стали більш уважними та чуйними до рідних, друзів і навіть до незнайомих людей».

І чому тут дивуватися? Незнайомий, але ж не «чужий»!