Невипадкова випадковість

Авторка: Ірина Уварова.

Ще зовсім недавно всі спроби затіяти «серед мене» розмови про знаки долі, корисні випадковості, віщі сни, — зупиняла на старті – не вірю! Маячня щодо символічного збіг цифр лотереї з номером телефону, гороскопних навіювань (сталося як гадалося), попереджень на кшталт: «бігла за трамваєм, перечепилася, не встигла на важливу зустріч, тому не дивно, що все закінчилося невдало» – давно нав’язла у зубах. Вбила б віником авторів численних посібників про підвищену увагу до символів та знаків долі, бо воно ж навіки зомбує довірливого читача. Та іноді, особливо зараз, коли бентежить невизначеність, не контрольованість головних подій життя, мимоволі замислюєшся: може, щось таке є ?..

Коли й задля чого шукають знаків долі? Саме у небезпеці, неможливості спрогнозувати не те що далеке майбутнє – найближчі години. То, може, спробуємо розібратися у загадковості певних відчуттів. Приклад епізоду: «бігла за трамваєм, перечепилася» – показово-характерний. Запрограмована неприємність. Передбачувана випадковість – вибачте за невдалий оксюморон, та при цьому зверніть увагу, скільки таких «знаків долі» підпадає під таку категорію: пташка напудила на пальто, — новий знак: до неприємностей, бо грошей не добавилося, а пляму не випрати. Всівся прищ на носі – очікувалася нова закоханість (так пишуть у посібниках ті, кого віником), а призвело до нервового розладу і трьох скандалів на роботі. Та й позитивні випадковості мають досить реальні пояснення: випадкова гарна пісня з чужого вікна – до гарного настрою і певних подальших успіхів; дрібна недуга (несвоєчасно, як завжди) – призупиняє дурну біганину й плин дурних же думок.

Колись у знайомої поетки попросила зошит з її віршами. Та відірвала зошит від серця, виправдовуючись – це чернетка. – А чому майже немає правки, перекреслень, варіантів? – Здається, вірші мені зверху диктують… Зачарувалася, — вірші того були варті та ще й диктують! А пояснення випадковості віршів (і взагалі творчих осяянь) просте – це непомітна навіть авторові внутрішня копітка праця.

Безумовно, є речі, які пояснити важко. Приїздиш до незнайомого міста або вперше навідуєш чуже помешкання чи то робочий кабінет – і виникає раптом почуття: приймає простір тебе – не приймає, твоє воно щиро і безмежно чи безнадійно стороннє. У перший приїзд до Києва відчула неосяжний купол приязні – надлюдської, небесно-світлої (до речі, і наша Карнаухівка має такий купол). А колись була запрошена для інтерв’ю до керівника однієї з місцевих фірм, де у діловому кабінеті аж давив на голову величезний портрет господаря, а розцяцькований стіл (робочий!) ряснів блискучими сувенірами. Ну, смак такий, що поробиш, але відразу ж подумала: щось не те, діла не буде. Від інтерв’ю після довгого узгодження залишилася одна фраза: цирконій займає 40 позицію у періодичній таблиці…

Минулого року так сталося, що терміново знадобилось дістати теплі зручні військові берці (бажано, британські). Подивилася ціни в інтернет-магазині, кинулася по кредит, — аж тут зустрічаю однокласницю. – Маю знайомих волонтерів, кажи розмір берців! Вже наступного ранку берці (британські!) були доправлені у комплекті з теплими шкарпетками! Дякуючи однокласниці, сказала: а от якби я тебе не зустріла випадково?! А от якби не було друзів-волонтерів? – Зараз це зовсім не випадок, запам’ятай: допомога поруч.

От про однокласників. Шкільний клас – загалом спільнота випадкових людей. Здавалося б… Зі своїми однокласниками дружу усе життя, і ближче людей немає – у біді й щасті. Як пояснити? Ніяк.

Колега з Дніпра поділилася недавно чудовою оповіддю. Людина вона творча, чутлива, близько до серця приймає навіть дрібні негаразди. Зараз – тим більше. Долаючи депресію, вона вже думала полишити й роботу, й домівку, аж тут оживає телефон. У слухавці – дзвіночком дитячий голос: а ти хто? – Просто не дуже щаслива жінка. – Я телефонував мамі, але знаєш: я тебе теж дуже люблю. – Дякую, маленький… І так стало тепло на душі, а просто ж випадковий дзвінок.

Вірити чи не вірити у невипадкову випадковість – справа особиста, на кожен смак. Навіть серйозні фахівці зараз свідчать: все, що несподівано змінює наше життя, – не випадковість. Воно — у нас самих і чекає лише зовнішнього приводу для вираження дій.

Випадкові зустрічі з важливими людьми, які з’являються в нашому житті в потрібний момент. Події, які не піддаються науковому поясненню. Несподівані обставини, які допомагають нам ухвалювати важливі рішення або просто допомагають. Символічні інтерпретації природних явищ, таких як поведінка тварин або наявність значущих квітів чи дерев. Об’єкти, які мають значення в певні періоди, наприклад, книги або музика, які резонують з нашими поточними обставинами. Тут серйозність і доцільність теми випадковості полягає у доцільності нагадувати собі про необхідність цінувати всі життєві події та людей. Якщо ваше нутро, ваше серце і передчуття говорять про те, що подія не випадкова, нехай буде. Таке відчуття приходить відразу — практично одночасно з незвичайною подією. Кожному з нас доля робить подарунки за добрі справи. Іноді доля здатна піклуватися про нас, і від нас вимагається лише розуміння цього.

Є серед моїх друзів дивна людина – дуже чуйна, щира, завжди привітна. Дивує не цим, а рідкісною здатністю вигравати у будь-яку лотерею. Загалом, — дріб’язок: в’язану шапку, фартух, максимум – скатертину. Але ж завжди – виграє! І доленосне пояснення тут є, бо має людина дружнє прізвисько: «Роздайбіда» – годує з вікна птахів (злітаються зграями), підбирає безхатніх тварин – лікує, відгодовує, рятує. І на людські негаразди реагує першою, ніби передчуває їх. І волонтерство своє сприймає як звичку й необхідну працю. То ж навколо себе, мабуть, створює такий же купол, як у Києві…