Колишнім важче…

Авторка: Ірина Уварова.

Є люди досить поважного віку, до яких ніяк не туляться слова: старий, пенсіонер, ветеран, дідусь тощо. Завжди зібрані, завжди готові допомогти (мені торби на четвертий поверх пропонує затягти, як правило, сусіда-ровесник, а не хтось молодший. Ну то так…).

Один такий знайомий ровесник на початку війни вистояв величезну чергу до військкомату – не беруть. Кажуть: старий, не потрібний, заважатимеш. – А я ж – колишній спортсмен… я ж колишній провідний інженер, колишній артилерист за спеціальністю військової кафедри. «Колишній!» – наполягали у ТЦК. – Уявляєш, — гнівався знайомий, — хирлявого зятя взяли, а я заважатиму? Доведу! І далі – цікаво. Пішов до тренажерного залу, де і затявся доводити, що не «колишній». За підсумком розтягнув гомілкостоп, ушкодив стегно, — слава Богу, тренер перервав це самознущання однією фразою. – Колишнім спортсменам важче, — сказав мудрий інструктор, — вони добре пам’ятають м’язове здоров’я, а вік уже не той, і змиритися з цим неможливо. Наш і не змирився – набігався з теробороною, декілька тижнів ділився колишнім досвідом, як досягти автоматизму у збірці-розбірці автомата. Згодом зосередився на волонтерстві, активно спілкується з бойовим «хирлявим» зятем та його побратимами. – Тепер все ж таки можу жити, — зізнався нарешті.

А раніше любив цитувати, вийшовши на пенсію, вислів Жванецького про лише три напрямки життя: «стояти на місці, лежати на місці, лежати на правильному місці».

Що зараз відбувається з нами — колишніми? Колега по факультету журналістики Іван Іваницький, за віком, навіть, трохи старший за мене – на цілу службу в армії – с перших днів війни звернувся у фейсбуці до ровесників: «Нумо, прокидайтеся, створімо свій бойовий загін української журналістики!». І сам до останнього подиху вів у ФБ дійсно бойову, витриману (лише іноді проривалася лють), розумну, глибоко аналітичну хроніку війни. І тепер зрозуміло, — ніколи він і не був колишнім, просто серце не витримало. Добре пам’ятало серце рівень відповідальності за кожне слово, за вагомість думки та її високу ціну, — на третьому році війни не витримало, розірвалося.

Ось один зі зразків його «мемуариків» (самоназва влучних Іванових спостережень): «Пізня осінь у селі. Жінка віником замітає листя під деревами у саду. Замела. Склала у мішок, кудись винесла. Повернулася до саду, поглядом окинула довкола — порядок. Затим підходить до груші й починає трясти дерево, щоб обсипалося жовте листя, яке ще тримається на гілках. І — замітає далі. Це просто самотня жінка, у якої нікого не залишилося. Її тримає у цім житті лише робота. А нема роботи — вона її шукає, або вигадує…».

Познайомилася оце нещодавно в нашій алеї на вулиці Уманській з колишньою вчителькою початкових класів Людмилою Михайлівною. Переїхала вона із Солонянського району до синової сім’ї – син на фронті, то взялася допомагати невістці з онуком-школярем. Нині до коротких телефонних перемовин із сином-штурмовиком додає звіти, як «витягає онука з безодні лінощів». – Дякую, мамо, — каже військовий, — ти нарешті знайшла себе на війні. Колишніх вчителів не буває! – Бачите, стаю корисною, — щиро радіє вчителька, — сітки плести не можу, бо руки не ті, а голова ще пам’ятає рівняння з двома невідомими.

Тут іще одне не дуже відоме, бо не аналізоване – важливо. Осередок пенсіонерів в нашій алеї, коли сюди приходить колишня вчителька Людмила Михайлівна, відразу категорично змінює тематику розмов: один поперед одним колишні «звітують» про свою теперішню витребуваність (а до того точилося все навколо болячок, комуналки або «не ту військову стратегію»).

Трансформація колишніх у соцмережах розділила старих на певних та непевних – у корисності своїх знань і зусиль. І найбільше тішить якраз те, чого у дописах колишніх немає. Геть пощезала критика молоді, перестала природно хвороблива аудиторія скаржитися на лікарів (педагогів, спортсменів, владу), стрімко й рішуче відмовилася від ролі спостерігачів, сторонніх, безсилих щось змінювати. Припинилися «постування» недолугих віршів («життєво необхідних») і нескінченних самодіяльних молитов. І ще – кудись поділись, сподіваюсь остаточно, тужіння за радянщиною: морозивом, ковбасою, страшенно дружними сусідами по комуналці, немитими стаканами з газводою… А раніше знала точно: колишнім ще можна довести фізичну неспроможність витримувати значні навантаження, розумову ж – ніколи. Але рішучі зміни очевидні.

І нині такі колишні надихають. Доводять – немає вікових обмежень. Повертаються на заводи, замінюючи мобілізованих хлопців. Опановують нові знання та навички.

… Свідком дивного епізоду стала вчора у супермаркеті. Там притулився у кутку відділ з продажу гаджетів, і привернув увагу половини супермаркету дідусь-покупець. Гепнув долонею по вітрині з гучною вимогою: Ану, говори тихіше! Ще тихіше! Пошепки! – Що це було, — запитала згодом молодого продавця. – Та то дід старий вимагав правильні навушники, стверджуючи, що лівий не працює. Я й зауважив на свою голову: може щось у вас з вухом… того? може, під’єднати не здатні? Тут він і додав жару. Каже, що колишній електронник, втілював перші ЕОМ. Хвала Богові, з ним іще акордеону не було. – ?! – Погрожував принести, щоб продемонструвати гарний слух.

Цікава думка експертів на нинішні відчуття колишніх. У них і поради слушні є. “Я роблю недостатньо” — це думка, яка з’їдає зсередини багатьох українців. Погляньте на це з іншого боку. Не “я роблю недостатньо”, а просто всього дуже багато, і це “багато” потрібно потроху розгрібати спільними зусиллями. Повністю дистанціюватися від війни та вдати, що все гаразд, неможливо. Однак це не означає, що ми маємо завмерти, не розвиватися та не рухатися. Нам слід осягнути свій стан, зрозуміти межі своєї відповідальності й можливостей та діяти, щоб наблизити перемогу, — радить експерт Наталія Куба. – Ми звикли до повітряних тривог, страшних новин, вимикання електроенергії. Адаптація допомогла нам вижити. Але в цьому звиканні є один нюанс: ми оновили розуміння норми й почали знецінювати все те, що прожили й проживаємо. А це колосальний досвід. Не «та то я просто втомилася, тому й туплю», «а в моїй країні вже третій рік повномасштабна війна, але я все одно працюю, як можу».

Колишні, спираючись на досвід, уміють надавати вагу тому, що маємо. І от про це: «Класно приймати й любити себе роздратованою чи злою. Гарно приймати себе радісною й оптимістичною. Круто приймати себе різною. Краще проживати щось маленьке, потроху вивільняти різні емоції. Мені це дуже допомагає рухатися вперед і лишатися собою справжньою, а не кам’яною фігурою, «суперсильною», «вандервумен», яка тримається купи, а одного дня починає розвалюватися на шматки. Так відбувається апгрейд особистості — саморозвиток під час війни, якого ми не просили, але який так чи інакше є. Та від нас залежить, чи ми додаємо до цього усвідомленості, чи кидаємо все на самоплин, куди життя заведе.  Нас вибивають з колії війна, русня, страшні події, емоційні гойдалки… Але водночас важливо розуміти: ми відповідальні за власний стан».

Пам’ятаєте про нову формулу зізнання в любові, слова «Як ти?», які ми з перших днів писали важливим людям? Але чи часто ми запитували себе: як я? Не завадить і це робити.

Важливо розраховувати сили, — радять психологи, — подивіться на поведінку досвідчених людей. «Коли ми біжимо не озираючись, то швидко зливаємо енергію на різні емоції, новини, події. Часто ті, що поза зоною нашого контролю. Ба більше, попереду нас чекають нові виклики. І якщо раніше здавалося, що війна — це марафон, то зараз зрозуміло, що це — Ironman. Тобто треба не тільки пробігти велику дистанцію, а ще пропливти певну відстань, а тоді — проїхати на велосипеді. Це в жодному разі не знецінення досвіду війни. Але водночас – і не перебільшення його. Прийняти, прожити, усвідомити, що він лишиться з нами назавжди. Колишні це добре знають, як і те, що у житті ще буде і є багато всього, зокрема і світлого, позитивного. Важливо хапатися за нього вже зараз — через мрії й віру в майбутнє.

Варить воду продавцеві гаджетів дідусь з навушниками – так він же їх купує для майбутнього. Виховує старих на лавочці своєї алеї на Уманській вчителька початкових класів – не колишня, бо ще й вчить онука – для майбутнього. Дочекався подяки від командира ТРО старий артилерист з військової кафедри, що була 40 років тому. Доземний уклін і світла пам’ять Іванові Іваницькому, який військовими абзацами та своїми «мемуариками» надихнув і стару, й нову журналістику до справи. Це правда, колишнім важче. Найперше усвідомити, що і ми — цінні. Кожен з нас.