Зарахований ранок

Авторка: Ірина Уварова.

Щодня вже років п’ять бачу у фейсбуці одне й теж вітання від старої подруги. «Доброго ранку! Дякуємо за нього Богові». Два роки тому до Бога додалося: «і ЗСУ!». Раніше не звертала уваги, зараз ставлю лайки й кажу собі – як ранкове привітання зараховано. Чи то старість, чи поступальна тривожність, але чомусь почала рахувати ранкові привітання: якщо до початку робочого дня їх більше ніж десять – день має бути вдалим. Сьогодні, після нічного масованого бомбардування, ранкових привітань було набагато більше. Вийшли похнюплені сусідські діти й трохи сердито від безсоння привіталися незвично: «Драсті вам, бо ранок був недобрий». Майже тими ж словами віталися і колеги. Не зараховано.

Знаєте, що раптом сьогодні згадалося – робочий ранок 23 лютого 2022 року, за добу до війни. Читаючи новини останнього мирного ранку, звично натрапляла на неймовірне різнобарв’я життя: рекламу жіночих світшотів з принтом: «Ранок добрий, а я ні!»; буденні «тужіння» щодо футбольних поразок; радісні звіти про хід медреформи… Ні, це до слова, головним було інше – якийсь розлогий спокій віяв зі сторінок улюблених ЗМІ. Столична блогерка в одній з газет писала: «Ранком бачу з вікна спустошене посольство США – пророкують війну. А я не вірю! Тож вивісила на балконі в’язаний яскравий килимок як символ: все буде гаразд!». В іншій газеті того ж ранку – поради, що треба обов’язково робити до початку робочого дня, аби життя заряджалося позитивом на тиждень уперед: посміхнутися у дзеркало, зробити зарядку з холодним обливанням, послухати веселу пісню та скласти оптимістичний письмовий план дій. «Після цього ваші вітання доброго ранку звучатимуть особливо гармонійно!». Не зараховано. Не спрацювало нічого – хіба що «холодне обливання» перших бомбардувань і отой принт: «Ранок добрий, а я ні!».

Сьогодні ж зранку поміж страшних новин натрапила у соцмережах на звичне: «Доброго ранку! Дякувати Богові й ЗСУ!» від старої подруги – зраділа як ніколи. А ще побачила фотонарис про художницю з Черкащини Людмилу Давиденко. Вона із самого початку війни щоранку знімає на фото світанки над Дніпром, називаються роботи «Світлини війни». Немає там окопів, зброї, зруйнованих будівель, скривавлених людей, а лише світанки. Їх, тих світлин, — вже 758. Зрозуміло, у відкритих джерелах викладені не всі, але й на тих двох-трьох десятках фото видно настрій: війни, Дніпра, неба, сонця, художниці… навіть свій, пересічного глядача. І – зараховано.

Що ще сьогодні зранку стрілося у відкритих джерелах? У когось настрій, аж гей який превеселий, є навіть опитування на тему, чи добрим був ваш ранок, з варіантами відповідей: так, не дуже, не з тієї ноги встали; є котики (не вб’єш, не відпишешся), квіточки й вітання з Днем водних ресурсів і Міжнародним днем таксиста (нічого не маю проти води й водіїв). Йдучи на роботу, зупинилася сьогодні на стоянці біля сонних і сердитих (як сусідські діти) знайомих таксистів – пили ранкову каву. І один розповів, як напередодні вивозив подружжя стареньких із Сумщини. «Вони всю дорогу до родичів з Кам’янського плакали: худобу розпродали за безцінь, на хату почепили великого замка, але ж – плакали – «втратили Батьківщину». – Ви ж залишаєтесь в Україні. – То так, — відповіли, — але ми не про Вітчизну, а про БАтьківщину – наголос на першому складі. Там усе рідне, там було життя, там наш ранок. – Та й тут не чуже, будуть іще світанки, життя продовжується… Все одно – їдуть і плачуть – тихо, мовчки, зморено». Тут я і спитала у водія: «А свої чому за старенькими не поїхали, самостійно не вивезли?». – Та як же ж, там обстріли! Довірилися мені. Отакі вони – наші ранкові таксисти. Як добрі ранки – зараховано.

… Воно у в мирні часи нормальні «сови» ранків не полюбляли. Про себе пам’ятаю, аж здригалася у дитинстві, прокидаючись під ранкове: «Реве та стогне Дніпр широкий» по радіо. А тепер «Дніпр широкий реве» надією, сподіваннями на краще, життям. Зараз як не тривога – у всіх сенсах, — так внутрішнє самопочуття ще до світанку командує «підйом!». Ранок, як військовий переклик – живі, чи ні, чи прокинулися сусідні діти, чи сонце таке ж як учора, чи звично гримить ранковий трамвай? Чи пишуть у телефоні рідні та друзі з усіх усюд: була жесть, але витримали. Не хвилюйся. Вибач – доброго ранку!

Не знаю, як відчувають свої дні інші люди, а в мене докорінно «щось не так» із сезонами року: йде весна, нехай собі йде – серце застигло у ранку лютого 2022. Інша справа – щоденний світанок. Він може бути без світла, води, якогось міжнародного дня або без трамваїв. Але ніколи не буває чужим і завжди очікується з надією. Вірніше так – з надіями на те, що буде зарахованим.