Вибір без вибору

Авторка: Ірина Уварова.

Доля спонукає до певного фаталізму. Хоч із цим сперечаються відомі поетичні рядки: «Кожен обирає по собі жінку і релігію, й дорогу, дияволу служити чи пророку кожен вибирає по собі». А в О’Генрі є чудове оповідання про людину на роздоріжжі: в кінці першого обраного шляху людину цю грабують, і далі роздуми – а от якби була обрана інша дорога? На усіх шляхах — різні обставини, але в оповіданні решта доріг все одно веде до того ж пограбування.

Здоровий глузд підказує, що не владні ми обирати батьків, групу крові, національність, останні розвідки генетиків взагалі вибивають землю з-під ніг, бо віднайдені вже гени схильності до футболу, скрипки, математики, сором’язливості… Все закладено до народження, заспокойтеся – ось вам доля і трішечки воля.

Обираємо друзів? А не навпаки? Тут доля жартує найбільш виразно, бо залишаються з тобою на все життя найдорожчі й найвірніші – друзі дитинства. Чи вибираємо професію до смаку та власною схильністю? Успішні люди люблять похизуватися: вступив до вишу за компанію з другом – і життя вдалося; або випадково натрапив на оголошення про археологічну експедицію – і все вдало покотилося далі.

Показовий випадок стався з однією випускницею нашої школи. Про її відданість мрії нам товкли вчителі з третього класу. Бо ж людина одинадцять разів намагалася вступити до медичного вишу і на дванадцятий рік таки спромоглася. Сильно згодом я цілком випадково дізналася про її подальшу долю – кинула вона той мед і працювала до пенсії креслярем у якомусь КБ.

Старий наш земляк, яким за радянські часи дуже гордилося місто, закінчив інститут міжнародних відносин, працював дипломатом, міжнародним журналістом, під старість мав почесну пенсію. «Мені пощастило, простому робочому хлопцю, із занюханого робітничого міста вступити до престижного вишу». А оте «пощастило» мешкало поруч – ще під час служби в армії занюханий майбутній дипломат «просто» одружився з донькою генерала.

Колись мама знайшла у своїй «скарбниці» мою дитячу пробу пера (тільки-но навчилася букви виписувати), де героїв казочки, хлопців-мандрівників, звали Олексою та Сашком. – Що це було? – сиділи з мамою мовчки, дивлячись на дитячі каракулі, з висоти бабусі й матері – саме так звати моїх дітей, а імена ж вибирала з чоловіком не один день…

Банальна річ, але сказати треба: будь-який вибір – вихід із зони комфорту. Вдалий вибір – трішечки волі — потребує відваги, здорових амбіцій, жертовності. Навіть оті пріснопам’ятні дванадцять спроб вступу до медінституту були для мрійниці зовсім не простими: тиск друзів, обставин, системи поглядів загалом. Та частіше саме обставини спонукають до вибору. Знаю талановитого психолога, яка, втративши роботу (і мабуть, дещо розчарувавшись у професії), досить швидко набула спеціальності економіста, стала успішною у всіх сенсах людиною. – От, тобі добре, ти легко все вирішила, тобі все легко вдалося, — вголос заздрили друзі. – Не легко, — тільки одне і відповіла, закривши тему.

Реперна точка вибору – ситуація, що має знак мінус. Помножена на ще один мінус – вихід із зони комфорту – дає … ну, якщо не плюс, то надію. Суспільно важливий приклад, суспільно важливий результат.

Веду до того, що наразі такою реперною точкою слугує війна і пошук свого місця у нових, дуже важких обставинах. На два листи натрапила сьогодні у фейсбуці.

Автор першого – сучасна українська молода письменниця Анна Енберт розмірковує про нинішній чоловічий вибір, про бійців та ухилянтів: «Промовчала багато разів. І не відповідаю теж багато разів, коли жінки починають при зустрічах чи розмовах одразу виправдовувати своїх чоловіків: “він погано бачить одним оком”, “у нього протрузія в спині”, “ну не можна ж із тиском 140″… Мій поїхав на війну взагалі з тиском 200, але “це ж його вибір”. Так, вибір без вибору, який зробили всі, хто до речі теж мав купу хронічних захворювань та не був народжений для війни. Чи не думають ті, що відчайдушно намагаються “вистояти”, “вигребти” та перечекати, про інших, які 3-й (або який вже) рік поспіль в найскладніших інколи зовсім нелюдських умовах дуже давно потребують елементарного лікування та відновлення? Ні, не думають. Скоро ж все закінчиться… Тільки як??! Про це теж не думають. Бо для відповіді потрібно мати не тільки голову, а й серце. Хоробре серце. Важливі колись люди дійсно взагалі не повинні виправдовувати наших очікувань, але чому? Чому все одно так гидко на душі коли розумієш, що не лише перебував роками у власних ілюзіях, але й наділяв інших тільки для тебе важливим цінностями, якостями та сенсами»…

Другий лист – відповідь на допис Анни Енберт: «Дякую Вам за відкритість і щирість. Дійсно, ніхто не мав іти туди й що далі будо б? І були б під владою дебільного сусіда, якщо взагалі вижили. Підтримую кожнісіньке Ваше слово. Мій чоловік, який вже майже рік безвісті зниклий, теж мав купу хронічних захворювань, але, як сталась в Україні біда, він не думав, що в нього, а він пішов захищати своїх рідних серцю людей… Як ті люди не розуміють, що вони ранять наше серце, ліпше промовчати, якщо ти ухилянт і в мене велике питання, а що вони будуть своїм дітям розповідати? Де вони були? Мабуть, відзнаку таким навіть дадуть, я впевнена. Нічого, прорвемось! Слава Україні й нашим хлопцям і дівчатам, які боронять нас і нашим янголам, які спостерігають і захищають нас з небес. А Вам бажаю дочекатись свого чоловіка і вже ніколи не розлучатись, обіймаю».

Тут усе докорінно і рішуче зрозуміло. Та мова іще ж і про жінок: їх вибором було і залишається відважне серце, а не «стабільність» і вдале тилове улаштування успішного ухилянта. Мабуть, Михайлові Веллеру належить зізнання: «Чому не люблю Наташу Ростову? По всьому виходить: вона відмовить, вона не пустить свого П’єра «у декабристи». І виявляється можна зараз обирати національність: «Я українець, Героям Слава» – лунає по всьому світі; і можна з генами схильності до скрипки, сором’язливості чи математики відважно воювати за продовження українських генів. Справа – у виборі, який іноді вищий за саме життя.