Іноді треба помовчати

Авторка: Ірина Уварова.

Іноді треба помовчати. Оніміти. Заціпеніти серцем і зовні… Відразу зізнаюсь – цієї теми не витягну: занадто важка. Лише нещодавно узнала, що Хвилина мовчання щодня о 9-й буває і в дитячих садочках. Ну, як воно там відбувається, що дітям кажуть виховательки? Може б, треба їх, маленьких, не турбувати зайве важкими проблемами дорослих – дитинство швидко спливає, тож нехай уже буде щасливим за будь-яку ціну. Але. Коли татко стає зіркою на небі, малюки все розуміють, і поділяти цей біль здатні, мабуть, не лише дорослі.

От і психологиня Світлана Ройз пише: «Щоб Хвилина мовчання набула для дітей сенсу, щоб вона стала усвідомленим проживанням, а не «відпрацюванням», щоб не посилювала тривогу, а була досвідом, коли дитина відчуває свій внесок в загальну справу, раджу наступне. Спочатку зауважу: перевірки, галочки й догани — пішли слідом за руським кораблем. Кожною дією, яку ми пропонуємо дітям, кожним досвідом, в який ми їх запрошуємо, ми можемо робити їх більше глибокими, усвідомленими, сприяти їх зростанню та близькості один з одним.

Важливо запропонувати дітям те, чим вони всередині себе можуть наповнити в цей важливий час. В цю хвилину можна про себе сказати: «Дякую», або «Я вас не знаю, але в пам’ять про вас наповню своє життя чимось чесним і добрим». Можна запалити свічку пам’яті чи ввімкнути безпечну LED-свічку «сили» і передавати її по колу. Можна обійнятися й уявити купол сили над всіма. Також можете запропонувати групі дітей придумати свої слова, які, можливо, вони будуть промовляти. Але це мають бути слова «про життя», про силу, про Перемогу. До прикладу: Слава Україні! Героям Слава! Якщо дія усвідомлена, навіть малюками, вона стає важливим досвідом сили. Думаю, якщо ми щось пропонуємо дітям, воно має бути для нас самих органічним, щирим. Багато дітей втратили близьких, вони можуть бути в гострому стані й звернення до цієї теми може спровокувати емоційну реакцію. Тому важливо бути готовими надати їм підтримку. Саме тому я пропоную дії для всіх, щоб дитина не залишалась на самоті зі своїми почуттями».

Експерти знають: є такий тест для дорослих: скільки суб’єктивно для людини триває хвилина, коли людина мовчить і не займається скерованою діяльністю? Що вищий рівень тривоги, то більше змінюється відчуття часу, хвилина «минає» набагато швидше. Зараз можливість витримати напругу «мовчанням, паузою» стала для дітей та дорослих ще складнішою. Це, в принципі, потрібно тренувати, бо воно безпосередньо стосується можливості взагалі витримати напругу та невизначеність.

Мовчання – купол сили. Віряни кажуть, що для людського розуму мовчання здається пустою страхітливою тратою часу. Однак суть мовчання полягає у звільненні простору в собі, вслуханні в себе і не лише. Насправді мовчати – це не лише утримуватись від шуму. Коли ми говоримо про справжній сенс мовчання, то мусимо визначити, чим  є справжня тиша. Одна людина може розриватися, робити все можливе, посувати свої кордони, вмовляти, намагатися, плакати, проживати купу почуттів, але іншої людини це ніби як не стосується. Здається, що вони перебувають на різних сторінках книги. Або, якщо ще точніше, наче кожен із них читає щось зовсім інше.

І експерти стверджують, і кожен на собі, мабуть, не раз відчував, що в особистих стосунках (та навіть серед колег по роботі) мовчання іноді стає психічним пеклом, тому що є одним зі способів домінувати над іншою людиною: Почекай, прямо зараз я не скажу тобі, що не так, а мучитиму тебе мовчки.

Свого часу Метерлінк відстоював думку, що герої драми повинні не лише говорити, а й мовчати, бо тоді виникає потреба замислитися, адже не все ще|сказане і не все можна сказати за допомогою слова.

Мовчання, яке щось означає і слова, позбавлені сенсу, влада слова й сила мовчання — це важливі проблеми людства. Як писав Петров-Домонтович: «Жадаю лише спокою й тиші. Найкраще у світі — джерельне повітря й тиша.. Тиша — це відсутність не тільки звуку, а й руху, це місце зустрічі людини зі своїми переживаннями».

Цікаво, як це втілюється реально. Одного серпневого вечора 1952 року у містечку Вудсток, що в Англії, публіка зібралася на благодійний концерт задля підтримки сучасного мистецтва. Серед інших на сцену вийшов піаніст Девід Тюдор. Він відкрив кришку рояля і розпочав свій короткий виступ, який тривав усього 4 хвилини й 33 секунди. Виступ, впродовж якого Тюдор видав лише три легкі порухи рукою, але жодного разу не торкнувся клавіш. Так відбулось перше виконання твору Джона Кейджа «4’33», в якому саме тиша є музикою. Публіка на такий виступ зреагувала неоднозначно. Але більшість усе зрозуміла.

Подібне повторилося у 1990-му році. Але вже не у далекому Вудстоку, а у Львівській філармонії. На сцену тоді вийшов не піаніст, а поет — Назар Гончар. Його поетичний виступ тривав 15 хвилин, протягом яких він мовчки простояв на сцені, опісля лише вклонившись публіці, що реагувала не менш неоднозначно, аніж на кількадесят років раніше у Вудстоку.

«Чи є мовчання поета поезією?» — одного разу над таким питанням загадувався інший поет Іван Лучук, який був свідком цього виступу. І одразу відповів: «Якщо це мовчання поета, тоді так».

Є люди, які не пишуть про війну, про мир, про боротьбу, про радість перемоги, про Бога, про себе… Вони ні про що не пишуть, навіть пости у фейсбуці, статті журналістські, романи художні… І це не значить, що ці люди черстві, бездушні, егоїстичні, не мають хисту, таланту, що їм не болить, що в них нема думок, ідей, просто в них не лишилося слів, лише біль у серці…

А ще мовчання буває стратегічно необхідним. Багато військових експертів наполягають на мовчанні щодо важливих справ на фронті. Так, ділитися інформацією — природна потреба людини. Тому просити помовчати — це те саме, що просити не дихати. Хтось затамує подих на скільки зможе, а хтось узагалі не зважатиме на таке прохання. Але сенс у притримуванні воєнної інформації — великий. Офіційні особи неодноразово говорили, що коли в медіапросторі з’являлася інформація про те, що наші військові зайняли певні позиції, ворог починав їх масовано обстрілювати. З одного боку, це дивно, бо російські командири мали б краще, ніж медіа, знати, що відбувається на фронті. Так воно часто і є, але не завжди.

З фейсбуку: «Іноді мовчати важче, ніж говорити. Мовчання болить від неможливості виштовхнути із себе увесь той біль і розпач. Іноді воно кровоточить, медсестра зупинить кров, так і не допитавшись, що сталося. Бо мовчання ніби місцевий наркоз, коли все бачиш, чуєш, розумієш, а сказати жодного слова не можеш».

Є чудові вірші Оксани Куценко: «У нічному таксі нас запитали якою мовою ми говоримо і ми заспівали Стефанію, розстебнувши сорочку нашого смутку – тільки комір, але дихати одразу стало вільніше – бачиш який сьогодні рожевий місяць, чуєш – скоро світанок для когось останній, та коли ми співаємо українською, наше горло печалі повільно одужує. Хоча краще б нас запитали, якою мовою ми плачемо. Поки з нами наші любов і сором ми наповнені болем і ним говоримо, поки своїх не оплачемо всіх до останнього, болем кричатимуть наші бузки й каштани. Болем кричатиме навіть чуже мовчання».

Настрій мовчазний і тоскний, що поробиш… Кажете, треба посміхнутися, тоді спливе й мовчання? Еге ж. Старий мудрий вислів: мовчання і посмішка — це дві потужні зброї. Посмішка є способом розв’язання багатьох проблем, мовчання ж допомагає їх уникнути.