«Там осідай, де люди співають…»

Авторка: Ірина Уварова.

Питання мотивації – для певних дій: роботи, навчання, допомоги, — іноді стає досить важким. Зрозуміло, — ти просто не маєш права на сумніви чи слабкість, але відчуття, що доля випадає з рук, виникати стало частіше.

Завжди надихала стара поговірка: роби, що можеш і нехай буде, що буде. Якщо здається – не можеш, все даремно… згадуй, як проблеми долали інші. Одна з моїх однокласниць дуже важко переживала перші місяці служби сина на війні. Шукала сили у Бога, підтримки – у друзів, намагалася бути собою попри все. І якось подзвонила радісна, майже щаслива: я знайшла собі справу – гідну й надовго! Робитиму у синовій квартирі ремонт. – А він знає, а з ним плани узгодила? – Та навіщо, нехай буде сюрприз. «Страшні гроші» зібрала по всіх усюдах і власними силами (це було принципово!) вдалася до роботи. Ну, а далі – майже прогнозована ситуація із «сюрпризом» – прийшов син у відпустку, жахнувся (там всі кутки були ще й художньо розписані під Петриківку), потім спитав, скільки кому винна, мовчки витяг гроші й вдячно (але сумно) обійняв. – Не правильно обрала мету? – тривожно питала однокласниця. – Роби, що можеш, і це не може бути неправильним.

Не знаю, як кому, але вперше страшенно боляче сприймала цього року поздоровлення з Днем матері. Ніколи не вважала деякі свята, зокрема професійні, доцільними, бо ж любов до професії в один день не прищепити. А Мамин День – для кого? для чого? Зрозумілішим це стає зараз…, нагадує – продовжуй робити, що можеш.

Все життя щиро люблю Тараса Петриненка, талановитого співака, композитора, поета (автора знаменитої пісні «Україно, Україно, після далечі доріг…»). Він не шанує продюсерських інституцій, що, зрозуміло, негативно впливає на розкрутку, теле- й радіо ротації. А на зустрічах з вдячними глядачами (збирає, як і 20 років тому, повні зали, де б не було), не весело зізнається: про мене згадують, коли всім погано. Дійсно, пік популярності Петриненка припадав на складні 90-ті, згодом на 2014-й, потім на 2022-й – і далі. Натрапляючи на його пісню «Все буде гаразд», стаєш на день-два сильнішою та впевненішою. Страшенно актуальна, ця пісня написана багато років тому: «Якщо ти марнуєш дні серед злиднів і брехні, ти щасливий тільки у ві сні. Все навколо як тюрма, все поглинула пітьма, і надії начебто нема. Не тікай, а свою країну захищай, і святої віри не втрачай у батьківський край. Прийде час, ще засяє сонце і для нас, ще вогонь у серці не погас. Все буде гаразд».

Легендарний Любомир Гузар писав: «Гарна німецька приповідка вбудована в історію: хлопець вибирається у світ, а батько дає поучення: там осідай, де люди співають. Співучі люди — значить є добрі. Бо спів то є свого роду спілкування». А ще (що зараз цитують в усіх соцмережах, бо Любомира Гузара, як і Тараса Петриненка, частіше згадують, коли погано) додавав: «Усе пусте, що там люди про тебе думають. Одні дивляться лагідним, добрим, зичливим оком. Другі — лукавим. Люди, які таким переймаються, дуже скоро з ума сходять. Найліпше сміятися з того. Бо нині кричать “осанна!”, а завтра – “розіпни!”. Своє робити і йти вперед. Праця ця вимагає застанови: закотити рукави й думати, хто ми є, звідки взялися і куди маємо йти».

Для молодих питання мотивації для життя, — робити своє. – зараз майже не виникає – захищати Україну. Коли, як і чому були почуті ці сигнали долі, — відповідають у межах опитування журналісти, які вдягли військові однострої. Чому ви вирішили піти на фронт?

— Бо все інше не мало ніякого сенсу. У мене все забирають, тож треба було це відвойовувати, а в моєму випадку — рятувати тих, хто відвойовує.

— Війна в моєму житті триває вже дев’ятий рік, тож вона давно на мене вплинула і показала, що відстоювати свої цінності набагато важливіше, ніж уникати боротьби за них або ховатися.

– На війні все спрощено. Ти розумієш, що всі смертні. Іноді навіть дуже раптово смертні. Тому ставлення до життя і смерті теж просте. Роби, що можеш, і хай буде, що буде. Приблизна така формула життя на фронті. Парадоксально, що ми уявляли смерть, нібито як хтось вирубив світло. Просто вимкнули рубильник. В цій ситуації лякало лише те, як би мою смерть перенесли близькі й рідні, доньки й мої батьки. До країни теж ставлення змінилось. Виявилося, що поруч зі мною — величезна купа сміливих, порядних, розумних і мудрих людей. Тому знаю, що після перемоги у країни є майбутнє. І це тішить.

– Якщо глобальніше, то в армії простіше реалізовувати злість. Нині є багато жахливих моментів, які в людини поза фронтом викликають злість, розпач, питання «що я можу зробити?». На фронті зрозуміло, що ти можеш зробити. І всі можливості є.

– Тут простіше відповідати собі на питання «що я роблю і яка з того користь?». Менше рефлексій «чи те, що я роблю, наближає до перемоги, чи ні?». Якщо воно не горіло, а тепер горить — наближає 🙂

І є банальні істини – нехай банальні, але ж працюють: «Почніть робити те, що потрібно. Потім робіть те, що можливо. І ви раптом виявите, що робите неможливе. Ваш час обмежений, не витрачайте його, проживаючи чуже життя. Не попадайтеся на гачок віровчення, яке існує на уявленнях інших людей. Не дозволяйте поглядам інших заглушати свій власний внутрішній голос. І дуже важливо мати мужність слідувати своєму серцю та інтуїції. Вони, так чи інакше, вже знають, що ви дійсно хочете зробити. Все інше – другорядне», – Стів Джобс.  «Якщо немає вітру, беріться за весла», – латинська приказка.

А психологи свідчать, що часом нам найбільше щастить тоді, коли ми не отримуємо бажаного. Саме так, бо це змушує нас переоцінити наші пріоритети, відкриває шлях до нових можливостей і, взагалі, змушує поглянути на все свіжим, нічим не обмеженим поглядом (згадайте ремонтні роботи у синовій квартирі однокласниці). Кожен кінець — це новий початок. Варто сказати собі: “Дороге минуле, спасибі тобі за все, чому ти мене навчило. Дороге майбутнє — чекай мене, я вже йду!”

Найчастіше початок чогось значного трапляється саме в ту мить, коли ви думаєте, що це кінець усьому. Це відбувається у житті багатьох людей. В одну мить приходить розуміння, що в житті все просто розвалюється і летить до біса. І ви не можете ні зрозуміти, що відбувається, ні зупинити. Вихід один – вірити. Вірити, що хоч би як погано все складалося зараз – якось ситуація зміниться з точністю до навпаки. Почуття, що все розвалюється – суб’єктивно. Повірте, що коли справи налагодяться, ви дивитиметеся на все те, що бачите зараз, і бачитимете тільки можливості для зростання, а не хаос і розпач. Ваше завдання – вірити та йти вперед. Сходинка за сходинкою, крок за кроком. Не має значення, яким маленьким чи незначним вам здаватиметься наступний крок. Він може стати найважливішим і визначальним, зрештою. Не озирайтеся на людей та думки. Дотримуйтесь порад свого серця, виносьте уроки з набутого досвіду, не дивіться назад. Лише вперед!

«Прийде час, ще засяє сонце і для нас, ще вогонь у серці не погас. Все буде гаразд».